Листопад. Київ

Коли один раз на п’ять років після президентських виборів телебачення демонструє карту України, розфарбовану у кольори регіональної перемоги головних претендентів на владу, ми щоразу бачимо зображення двох країн. На заході і в центрі голосують настільки відмінно від сходу і півдня, що годі вже говорити про існування якщо не двох країн в одній, то принаймні двох «головних провінцій» — як, скажімо, у Бельгії, де жителі Фландрії і Валлонії мають власні політичні партії, спілкуються різними мовами, навіть уявлення про економічні пріоритети у них різні. Спільними залишаються тільки король, парламент і уряд, в якому представникам фламандських партій доводиться домовлятися із представниками валлонських...

Але це порівняння видається все ж таки некоректним саме тому, що бельгійське розмежування має очевидний національний та історичний характер. Ніде правди діти, жителі українського сходу і українського заходу мають різні ціннісні орієнтири з багатьох питань. Але все ж таки спільного набагато більше. Просто це спільне не помічається політиками саме тому, що перемагати на виборах набагато легше, експлуатуючи відмінність, а не спільність. І поняття загальнонаціонального лідера в Україні означає поки що не людину, якій вдалося втілити це спільне, а всього лише перемогу сходу над заходом (або, можливо, в новій історії — перемогу заходу і центру над сходом?). Пригадую, 1994 року один із найближчого оточення такого переможця — Леоніда Кучми — відверто радів, що на заході проголосували за Леоніда Кравчука. «А той, за кого голосує захід, неодмінно програє»...

Я і тоді, і тепер не міг зрозуміти, звідки така радість з приводу того, що твого кандидата не підтримує майже половина країни. Звичайно, перемога «більшої половини» над меншою властива багатьом країнам, але мало де вона має такі виразні географічні окреслення, як в Україні. І це — небезпечний сигнал. Якщо політики й надалі завзято експлуатуватимуть відмінності між українськими регіонами, спекулюватимуть на них, насаджуватимуть стереотипи регіональної солідарності, отримуємо в результаті навіть не роз’єднану Україну і не федеральну, а таку собі «бельгійську» зі східною Валлонією, західною Фландрією і королем-президентом у Києві. Так, влада цього короля поширюватиметься тільки на столицю і «провінцію», яка віддасть за нього свої голоси. До того ж усі ми будемо впевнені, що інакше і бути не може, добре хоч, що живемо в одній державі...

Тим часом Бельгія такою, якою вона є, утворилася історично, а ми свою Бельгію створюємо штучно. Українців на сході і на заході країни об’єднує найголовніше — бажання жити по-людськи. І президентські вибори зафіксували відразу до того, що було, бо навіть кандидат від влади — про опозиційних кандидатів уже й не кажу — не насмілився пообіцяти, що все залишиться, як є. І ця готовність до змін дає переможцеві президентських виборів шанс стати президентом усіх українців. Для цього не так уже й багато потрібно: зробити головним пріоритетом свого правління економічні перетворення, усвідомити, що українців об’єднує бажання побудувати заможну країну, яка надасть кожному своєму громадянинові можливість розвиватися так, як він того забажає. І це — не порожні слова. Бо можна, натомість, повести державу шляхом демагогічної інтеграції на схід, а можна захопитися «національною революцією» — і обидва ці шляхи, як і збереження при владі хижої постпартійної і посткомсомольської номенклатури, якої так багато у виборчих штабах кожного з претендентів, веде у глухий кут. Україні потрібні нові пріоритети і нові люди — а тим, хто забезпечить можливість їх появи, ми маємо щиро подякувати і м’яко попросити якнайшвидше залишити сцену.