ЛИСТОПАД. ХАСБУЛАТОВ

Коли в дні захоплення заручників у Театральному центрі на Дубровці я побачив на екрані обличчя колишнього голови Верховної Ради Росії Руслана Хасбулатова, чомусь згадав про «виволочку», яку зробив мені тоді могутній і авторитетний спікер на одній зі своїх прес-конференцій на початку 90-х. Йшлося про невеличкий політичний портрет Джохара Дудаєва, видрукуваний мною в «Независимой газете» практично відразу після появи екзальтованого генерала на чолі маленької кавказької республіки. Текст під назвою «Президент Чечні чи імам Кавказу» не сподобався Руслану Імрановичу насамперед своєю назвою — він, один із тих політиків, які об’єктивно сприяли заміні влади чеченської номенклатури на режим польових командирів, абсолютно не міг погодитись із самою ідеєю про те, що чеченська проблема може набути глобального характеру для Росії. Звісно, я на зауваження спікера не відповідав — сидів собі й мовчав: а що міг протиставити молодий журналіст думці поважної людини, науковця, голови парламенту та ще й — не забуваймо про це — чеченця?

...Тепер, напевне, Руслан Хасбулатов переглянув свої міркування щодо Кавказу, однак це навряд чи вплине на перебіг ситуації в регіоні... Безпорадність журналістської професії на нашому просторі особливо гостро відчуваєш саме в таких ситуаціях — коли ти точно усвідомлюєш, яким чином розвиватимуться події, коли розуміння твоєї позиції тими, хто ухвалює рішення, могло б докорінно змінити ситуацію, але ті, хто ухвалює, виявляються людьми, позбавленими стратегічного мислення, примітивними та обмеженими... І мова тут не так про Руслана Хасбулатова, як про політичний клас пострадянських часів загалом — дивовижне поєднання хижих професіоналів і легковажних авантюристів, якими ці професіонали завзято маніпулюють для досягнення своїх, як правило, дріб’язкових цілей. Адже коли в Москві замислювали встановлення режиму Дудаєва, думали не так про Кавказ, як про цілий ланцюг замін авторитетних республіканських керівників, котрі заважали оточенню Бориса Єльцина. Відтак із Мінтимером Шаймієвим або із Муртазою Рахімовим доводиться співробітничати вже Володимиру Путіну, а виходу з чеченського глухого кута не проглядається... Коли починали першу чеченську війну — намагалися продемонструвати, як просто позбутися «партизанського режиму» в одному з російських регіонів, а в результаті відкрили такий нафтовий фонтан доходів, який перетворив цю війну на нескінченну і всеосяжну. Чи можна було все це передбачити? Звісно, так — і попереджали, і писали, і говорили. Постріли танків були нам у відповідь...

Коли ми одержали в подарунок другого Президента України, в перший день його президентства можна було без зусиль спрогнозувати, яким воно виявиться. Леонід Данилович прийшов до влади з «молодими хлопцями», серед яких було стільки завзятих авантюрників, що легко було передбачити: з часом його оточення тільки дрібнішатиме за рахунок тих небагатьох професіоналів, яких доведеться запросити на допомогу, щоб корабель плив, а команда заробляла. Вже того першого дня стало ясно, що це правління буде небезпечним не тільки для України — що там Україна! — а й для її політиків та бізнесменів, бо аж ніяк не гарантує їм самозбереження і перетворить усіх нас на маргіналів на європейській сцені, на представників країни-жебрачки, країни-кримінальниці. І про це теж попереджали, говорили, писали, однак відповіддю нам було таке нездоланне бажання «встроїтись», вижити, заробити, що знадобилося майже десятиріччя, аби наші світочі, наші аналітики й політики, наші бізнесмени та авторитети відчули небезпеку й усвідомили: корабель, в обшивці якого вони так завзято пробивали дірки, давно вже не пливе...