Листопад. Арафат

Тривале прощання з Ясіром Арафатом привело до того, що спостерігачам щодня доводиться підбивати підсумки політичної діяльності палестинського лідера або розмірковувати про майбутнє автономії після того, як вона залишиться без Арафата... Мені інколи здається, що за останні тижні я написав про Арафата більше, ніж в усі минулі роки, — і все одно точної відповіді на більшість запитань, пов’язаних із майбутнім, не знаходиться.

Як і не знаходиться точної відповіді на більшість запитань, пов’язаних із минулим. Адже тепер уже ясно, що Арафат залишиться в історії Близького Сходу людиною невикористаного шансу. Йому так і не вдалося створити Палестинську державу, він так і не встановив очікуваного миру в регіоні, не створив можливостей для цивілізованого життя своїх співвітчизників і, до того ж, залишає їх у стані повної невизначеності — і без наявності якогось іншого політичного авторитета, який мав би на палестинських територіях та у світі бодай щось подібне до арафатівської ваги...

А тим часом усі можливості для того, щоб ситуація складалася інакше, в Арафата були — з протилежного боку йому не просто простягали руку, а йшли на справжні жертви, аби допомогти йому і всім палестинцям ту руку помітити. За мир із палестинцями прем’єр-міністр Ізраїлю Іцхак Рабин сплатив життям. Політичний наступник Рабина, колишній керівник ізраїльського уряду Ехуд Барак за компроміс із Арафатом поплатився власним політичним майбутнім... Ніде правди діти, це був навіть не компроміс, це була згода практично з усіма вимогами палестинського лідера. Сторонній спостерігач і досі не зрозуміє, як можна було так легко погодитися на всі ці вимоги. Але з боку Барака це була не нерозсудливість, а щира віра в те, що мир вартий будь-яких поступок. Саме це — а не готовність жертвувати чужим життям заради гасел — і є ознакою справжньої мужності...

Арафат, втім, не скористався цим найбільшим шансом за весь тривалий час його існування у великій політиці. Ми ще довго розмірковуватимемо — чому? Тому що сподівався на якісь кращі результати чи тому, що — як і більшість палестинських лідерів та активістів — продовжував жити в ілюзорному світі й вірив, що компроміс є не ознакою тяжіння до миру, а ознакою слабості вже майже переможеного противника? А може, ще й тому, що, як і більшість диктаторів усіх часів, просто не замислювався над можливістю власної фізичної смерті і не усвідомлював, що якогось дня зникнуть усі можливості маневрувати, зраджувати, обіцяти, закликати — а історична місія так і залишиться невиконаною? І якщо сучасники ще бігатимуть вулицями з твоїми портретами — їхні нащадки або забудуть тебе, або назвуть невдахою: адже цей історичний вирок Ясіру Арафату вже винесений...

Але я замислююся не так над дивовижною долею Арафата, як взагалі над обставинами змарнованого шансу. Адже не тільки на Близькому Сході — ми й на власні очі бачили людей, яким історія надавала безпрецедентні можливості, а вони захоплювалися або владою (добре ще, якщо владою!), або звичайнісінькою акумуляцією грошей, яку вони й сприймали як владу... І також починаєш дивуватися: чому? Чому Арафату не була потрібна мирна й розвинена Палестина, Єльцину — нормальна Росія, Лукашенку — багата Білорусь, Кучмі — цивілізована європейська Україна? Чому ці сиві люди все своє життя тільки про себе й думали, використовуючи підданих як сходинки дорогою до влади або як звичайнісінькі нудні гаманці? Може, тому, що самі піддані готові були жити, не замислюючись, не думати, а вірити своїм кумирам або просто вважати, як це в нас повелося, що влада наймудріша, а я, маленький гвинтичок, танцюю і співаю, я Сталіна не бачив ще, а вже так полюбляю... Найчастіше шанс дається тільки один раз — змарнувавши його, наступного можна просто не дочекатися...