Липень. Варшава

«Останній шанс» — так у Центрі Сімона Візенталя назвали акцію, що має на меті виявити останніх учасників масових вбивств Другої світової війни. Якраз під час мого перебування в Польщі тут почалося рекламування акції, організатори якої обіцяють винагородження тим, хто повідомить інформацію про злочинців.

Несподівано для мене серед опонентів цієї акції виявилися люди, глибоко мною шановані. Адам Міхнік побачив у самому факті винагородження стимулювання доносу. Броніслав Геремек сказав, що акція «Останній шанс» впливає на візерунок Польщі в світі, що краще б згадати не про тих, хто брав участь у масовому знищенні євреїв на території цієї країни, а тих — звичайно ж, їх було чимало, — хто рятував людей, ризикуючи власним життям і життям своїх близьких... Як на мене, ці слова Міхніка і Геремека можна вважати віддзеркаленням громадської думки в Польщі. Була, звичайно, інша реакція. Марек Едельман, знаменитий керівник повстання у Варшавському гетто, висловив здивування з приводу того, що хтось не погоджується із звичайною процедурою грошового винагородження за пошук злочинця — тоді, коли це винагородження пропонується за розшук злодія чи вбивці, який вбив одну особу, це цілком нормально, коли мова йде про вбивство мільйонів, про злочин проти людства — це аморально... Але точка зору Едельмана може вважатися ще одним «єврейським» коментарем до акції Центру Візенталя. Я ж потребував оцінки не адвоката, а судді. Моральної оцінки, що не залишала б можливостей для полеміки з цього непростого питання. Адже Міхнік, Геремек та інші політики і громадські діячі висловлювалися, так би мовити, з найкращих почуттів — не в осуд Візенталівського центру, а з щирого бажання допомогти йому зайняти правильну позицію. А в чому ж вона, дійсно, полягає, ця правильна позиція?

Якраз цими днями відбувалося прощання із Яцеком Куронєм. І якраз цими днями — такий збіг — вийшла книжка польської журналістки Анни Біконт «Ми з Єдвабнего» — збірка свідчень людей, що були свідками трагічних подій в цьому польському місті, де залишки єврейського населення стали жертвою власних сусідів. Куронь написав передмову до книжки, а виглядає — ніби і він став учасником дискусії навколо акції «Останній шанс». — «Не відчуваю особливого дискомфорту, що вбивцями виявилися поляки, — пише Куронь у цій передмові. — Вбивць можна знайти у кожній нації. Вражаючою і ганебною для мене є їхня оборона. Покривання їх і заперечення реальності то і є заплямування доброго імені Польщі».

Мені здалося, що в цьому тексті Куроня — одному з останніх — я відшукав універсальну відповідь. Друзі Куроня висловлювалися насамперед як політики, котрі побоювалися, що акція «Останній шанс» заважатиме атмосфері польсько-єврейського примирення останніх десятиріч. Однак для самої Польщі, для самих поляків відмежування від злочинців є навіть більш важливим, ніж порозуміння з євреями. Дійсно, жодний народ не може гарантувати себе від недолюдків. Однак здоровий народ — той, хто себе із ними не ототожнює. Коли я читаю листи на захист антисемітських видань, що їх підписують відомі політики, коли я бачу ведучого-антисеміта на телеканалі, що вважає себе опозиційним і демократичним, я усвідомлюю, як нам всім далеко ще до цього одужання, як часто ми приймаємо хворобу за здоров’я ...

...Дитиною я жив в невеличкому українському місті — не називаю його, бо люблю і не хочу, щоб мій, може асоціативний дитячий образ ототожнювався із конкретними людьми і конкретною місцевістю — в час, коли там йшов судовий процес над випадково знайденими учасниками масового знищення євреїв в цьому місті. І жив я а атмосфері якоїсь несподіваної ненависті, що зустрічав її з боку не знайомих мені людей...І намагався зрозуміти: чого ж це вони так ненавидять мене, маленького, який боявся метелика скривдити, а не тих, великих, що вбивали живих людей десятками, сотнями? У передмові Куроня нарешті знайшов відповідь: люди захищаються від присутності вбивства у житті міфом, який спотворює це миготіння смертей, робить винуватцем жертву, а вбивцю — жертвою обставин, що так нещасливо склалися. Але здорова людина може існувати і розвиватися тільки в невблаганній реальності поза цим міфом...