Дитяче враження від Риги — чорне місто. Не брудне, не засмічене, а саме чорне, закопчене... Чорні будинки на вузьких вулицях, заклопотані люди... Я тоді читав роман тепер уже призабутого латиського письменника-комуніста Віліса Лаціса «Безкрилі птахи», написаний ще в часи незалежної — «буржуазної» — Латвії... Не знаю вже, якою була Рига тих часів, але вулиці радянської Риги здавалися мені найкращою ілюстрацією до цієї книжки про болячки капіталізму...
Образ тої Риги в пам’яті залишився — і, очевидно, він не був вигаданий, бо коли я ділюся ним з латвійськими друзями, інколи натрапляю на таке саме враження... Однак такої Риги вже немає. Тепер Рига — різнобарвна, багатокольорова, спокуслива... Якщо вийти на Домську площу, до знаменитого собору і роззирнутися — можна побачити, що кожен з провулків має своє обличчя, свої барви, свій голос. Майданом прогулюються туристи, молодь заповнює маленькі кафе по колу. Торік відновили легендарний будинок Чорноголових, про який в радянські часи можна було прочитати хіба що в історичних книжках, — і з’явився ще один центр приємних прогулянок. Від чорних барв радянської Риги хотілося втекти, за багатобарвністю сучасної Риги сумуєш уже через кілька годин по розлуці. Через чверть століття після першого знайомства з Ригою я знову відкрив її для себе — вже зовсім іншу, тепер привабливу жінку у модній сукні, а не змарнілу вдову з тридцятирічним партійним стажем...
По тому, як складаються образи міст, можна зрозуміти, до чого тяжіє країна. Рига намагається перетворитися на зразкову європейську метрополію із класичним старим містом, яке має заспокоювати душу, як органний концерт... Москва з сірої радянської столиці, яка тиснула на перехожого всіма своїми висотками й проспектами, потроху стає енергійним мегаполісом, гомінливим мурашником вдень і містом майстерно підсвічених церков уночі... Київ стає дедалі більш південним і дедалі більш імперським: новий майдан Незалежності і, здається, вічно відпочиваючий Хрещатик — чи не найкращі прикмети цієї вже майже балканської столиці...