Липень. Князєво

Був на традиційному фестивалі, присвяченому знаменитому російському тенору Сергію Лемєшеву. Відбувається це свято щорічно у невеличкому тверському селі Князєві, де народився співак. Щось хвилююче є у приїзді сотень людей до маленького села, в оперних аріях просто неба, на тлі буколічного, майже намальованого пейзажу між річкою Тьмою і тверськими лугами... В музеї Лемєшева згадав про його вічного конкурента — великого українського тенора Івана Козловського. Здавалося б, такі різні люди, такі непрості взаємини — і так багато спільного... Обидва були вихідцями з маленьких сіл — Лемєшев із Князєва, Козловський з Мар’янівки. Обидва стали найвідомішими, найпопулярнішими солістами московського Большого театру. Обидва ніколи не забували про рідний дім — на відміну від багатьох своїх сучасників, та й багатьох сьогоднішніх зірок, які чомусь після першого ж успіху забувають про власне коріння. Обидва приїздили до земляків із концертами, просто поспілкуватися з рідними людьми, допомагали їм, як могли. Після смерті співаків в обох селах знайшлися ентузіасти, які організували там їхні музеї. У Князєво до того ж перенесли з Твері традиційний лемєшевський фестиваль, який став одним із головних свят тверської інтелігенції. І це дуже важливо, тому що оперне мистецтво, на відміну, скажімо, від кінематографа, може залишитися тільки на платівках, які навряд чи здатні повністю передати все те, що відбувається в душі при зустрічі зі справжнім голосом — та ще в пам’яті глядачів. Великий оперний співак — це щось більше за артиста, це — національний скарб. Тому італійці, які вже не можуть уявити собі справжнього голосу Карузо, завжди його пам’ятатимуть, греки — пишатимуться Марією Каллас, росіяни — такими співаками, як Шаляпін, Собінов чи Лемєшев... А в нас був Козловський. Уся його кар’єра пройшла в Москві, але він завжди з такою ніжністю ставився до України, до Мар’янівки, так любив співати українських пісень, так плекав у собі українське, що здавалося — це невід’ємна частина його таланту, його голосу. Сам він на одному з ювілеїв сказав, що всім завдячує Мар’янівці. І це були не емоції, це була правда. Довів це хоча б тим, що організував у рідному селі музичну школу. І якщо вже продовжувати паралелі між Лемєшевим і Козловським — Мар’янівка, що лежить неподалік Києва, також заслуговує на свій музичний фестиваль, присвячений її знаменитому землякові...

Лемєшева мені побачити не пощастило. А Козловського бачив на установчих зборах московського товариства української культури «Славутич». Уже зовсім старенький, хворий, він прийшов до тісної кімнатки в гуртожитку Московського університету, щоб підбадьорити людей, які не забули про себе в цьому великому і далекому від його батьківщини місті. Співав цим людям. Звичайно, не буду говорити, що чув справжній голос Козловського, — але бачив, як він співає, і це вже багато для людини, котра просто за віком не могла бути сучасником цього Голосу. І знову, вже вкотре, згадував про це в Князєві, бо для мене ця зустріч стала несподіваною і майже неможливою зустріччю з мистецтвом, доторкнутися до якого в мене не було жодних шансів...