Липень. Бульвар Лесі

У Москві був на презентації нової книжки знаменитого турецького письменника Орхана Памука. Автор приїхав представити свій новий бестселер, присвячений рідному місту. Ольга Морозова, російський видавець Памука, розповіла мені, що він трохи обтяжений своїми творчими зустрічами, бо хотів би насамперед побачити російську столицю — місто, яке здається йому неймовірно схожим на Стамбул. Я, відверто кажучи, не зрозумів, у чому схожість. Спробував порівняти силуети Москви й Стамбула — і щоразу не знаходив відповіді. Зрозумів, тільки коли прочитав книжку Памука «Стамбул. Місто спогадів». Адже письменник писав не про той Стамбул, який я бачив, який може побачити кожен турист, — а про той, який зникав і зникає. Про старе місто, що ставало жертвою новобудов. Той старий і незабутній Стамбул залишився улюбленцем його дитинства. І я згадав, що Памук оселився осторонь Стамбула, на Принцевих островах, щоб одночасно бути в місті — і дивитись на нього з відстані рейсу приміського катера...

Корінний москвич також мав би оселитися десь осторонь Москви, щоб мати можливість інколи прогулятися її незруйнованими старими вуличками і не бачити того, що набудовано за останні десятиріччя. Ми нічого не бачили, окрім Нового Арбату, — і тепер із фотокарток можна уявити, якою була ця частина російської столиці перед архітектурним бомбардуванням. Скільки я живу в Москві — стільки там усе зноситься, перетасовується, вибудовується ще вище, ніби хтось поставив собі за мету розбити саме серце цього старовинного міста. А Київ?

А Київ після війни залишається майже таким, яким був. Більшість архітектурних експериментів можна якось пережити. Звичайно, киянинові важко прогулюватися по архітектурному базару Майдану Незалежності, однак і до цього можна звикнути. Ми ж звикли і до зруйнованої Володимирської гірки, і до статуї поруч із Лаврою. Звикли не тому, що це не були прямі попадання в серце. Були. Однак душа Києва — його ландшафт — залишається незруйнованою. Одна моя західна колега завжди каже: яка бридка нова архітектура — проте який ландшафт!

Тепер, здається, настав час ландшафту. Достатньо прогулятися по вулиці Гончара і подивитися на плакати, які протестують проти ліквідації маленьких старовинних скверів — того, що створювало її образ. Ще рік-два — і Олесь Терентійович не впізнав би вулиці, названої на його честь. А письменника, котрий написав би новий «Собор» на захист душі Києва, щось не видно — більшість діючих письменників у нас або в депутатах, або у ветеранах, або в модних революціонерах. Усім не до Києва. Тим часом пропонується — не письменникам, а мешканцям — провести громадські обговорення з приводу ліквідації бульвару Лесі Українки. Бульвар заважає машинам — що там обговорювати! Нащо нам ті дерева?

Як людина, котра мешкає в місті, майже позбавленому зелені, можу сказати мешканцям бульвару Лесі Українки: тримайтеся тих дерев. Вони і є ваша душа, вони і є душа нашого міста. Їх убивство аж ніяк не допоможе рухові: все одно доведеться створювати підземні тунелі, нові розв’язки. А бульвару вже не буде. Того самого бульвару, який створив образ Печерська, з якого кожен із нас у дитинстві так любив спускатися вниз, до Бессарабської площі, нехтуючи тролейбусами й таксі. І на що дивилися ми під час цього завжди стрімкого спуску? Невже на будинки, на ці радянські будинки? Ні, ми дивилися на бульвар! Або просто йшли серединою бульвару, і нижнє місто відкривалося перед нами як на долоні. Невже тепер усього цього не буде, невже наш бульвар стане київським Новим Арбатом і залишиться тільки у спогадах? Скільки ж треба мати відвертої зневаги до киян і до Києва, щоб пропонувати громадські слухання з приводу колективного самоспалення, викорчовування, придушення. А зневага до Києва — завжди ознака ще тяжчої хвороби, яка стає вже хронічною для тих, хто добирається до влади, — хвороби нехтування Україною.