Липень. Бейрут

На тлі телевізійних кадрів із розбомбленого Бейрутського аеропорту і зруйнованого будинку міністерства закордонних справ Палестинської автономії особливо запам’яталися інші кадри — святкові. Свято в мусульманських кварталах ліванської столиці. Свято в Газі. Прапори, гудуть машини, люди урочисто одягнені. Всі вони радіють одному — захопленню ще двох ізраїльських солдатів угрупованням «Хезболла». Усі впевнені у своїй правоті. Усі з задоволенням дають інтерв’ю західним репортерам, діляться неприхованою радістю. І всі чекають від міжнародного співтовариства захисту від нахабного агресора, що заважає мирному життю своїми нахабними витівками.

У цих святково одягнених людях і прикрашених вулицях — зріз сучасної близькосхідної ментальності. Люди навчилися сприймати війну як свято — зрозуміло, тоді, коли йдеться про їхні власні успіхи. І як злочин — коли йдеться про відповідь. Не тільки політики, не тільки лідери бойовиків — звичайні люди на вулицях переконані у власному праві викрадати, убивати, вимагати звільнення з в’язниць тих, хто вже брав участь у святі війни. Але щойно над їхньою радістю з’являється чужий літак — радість відразу змінюється праведним гнівом: ці нелюди прилетіли зіпсувати наше свято!

З такими огидними сценами світ зіштовхувався вже неодноразово — не слід думати, що це така специфічна нелюбов до Ізраїлю. Людьми, які висипали на вулиці 11 вересня, рухала зовсім не ненависть до Ізраїлю. А тепер згадаймо ще одну радість, не настільки пам’ятну, — після землетрусу в тоді ще радянській Вірменії. Але ж усе це — події одного ряду. Події, які демонструють, що існує особлива інфраструктура — інфраструктура ненависті.

Як боротися із інфраструктурою терору, загалом зрозуміло. Але боротися з інфраструктурою ненависті набагато важче. Щоб її демонтувати, недостатньо просто перебити десяток-другий бойовиків і зруйнувати ракетні установки. Потрібно, щоб саме суспільство усвідомило необхідність мирного життя. Потрібно, щоб перестали працювати пропагандистські машини, які щодня нагадують співвітчизникам, хто друг, а хто ворог, кого варто любити, а кого — ненавидіти. Потрібно, щоб політики, котрі прагнуть до влади, перестали обіцяти на мітингах нещадно розгромити й знищити ворога — і зовнішнього, і внутрішнього. Власне, це стосується аж ніяк не тільки Близького Сходу. Пострадянський простір також відзначається інфраструктурами ненависті, які не дають можливості вирішити, здавалося б, найпростіші питання і перетворили недавніх сусідів — хай не добрих, та хоча б байдужих — у найлютіших ворогів.

Але — якщо повернутися до театру воєнних дій — слід зрозуміти, що, доки інфраструктури ненависті існують, розраховувати на мир у регіоні не варто. Із суспільством, яке радіє захопленню чергового солдата, суспільством, не здатним побачити у викраденому військовослужбовці просто звичайного юнака, в котрого теж є батьки і вони страждають, суспільством, яке розглядає його виключно як шматок м’яса для торгу, — не може бути миру, а може бути тільки перемир’я. Зараз перемир’я на Близькому Сході перерване. Але те, що там відбувається, назвати війною теж не можна, бо основні учасники війн у регіоні — сьогодні лише свідки того, що відбувається. Важко сказати, чи перестали вони жити в атмосфері ненависті. Можливо, просто втомилися від неї . Але й це плідно: втомлений ненавидіти перестає воювати — і починає видужувати.