Лики українського фемінізму

Фемінізм у нас нині не в моді, і не так уже багато українок беруть на себе сміливість назватися феміністками. Одним уже встигли навіяти, що феміністки — це «агресивні чоловіконенависниці і лесбіянки». У інших причини простіші. Як написала одна учасниця дискусії в Інтернеті, «мій коханий, між іншим, поцікавився, феміністка я чи ні, а щойно я пустилася у великі розмірковування на цю тему, відразу перервав мене жорсткою фразою: «Я не бажаю від тебе чути слово «фемінізм» стосовно себе! Інакше...», — і замовчав багатозначно. І тут я відразу ж зрозуміла, що ніяка я не феміністка...»

Однак український фемінізм існує — приблизно так само і на тих же засадах, що й український середній клас. Більше того, як показує історія західної демократії, фемінізм є «природною» ідеологією саме середнього класу. Принаймні і фемінізм, і гендерна проблематика, і розмови про те, що жінка відчуває і мислить інакше, аніж чоловік, і, відповідно, у жінки має бути право на її прямий голос, на артикуляцію свого внутрішнього світу в культурі, у реальності, у суспільстві, у владі, нарешті... — усі ці питання виникають тоді, коли суспільство вже задоволене первинними потребами, коли закінчується етап виживання, дарвінівської боротьби за існування і починається власне життя...

Нові амазонки

Ці особи саме і представляють жіночу частину нашого середнього класу у всій її красі. Серед них є жінки різного віку і життєвих шляхів. Усіх їх об’єднує впевненість у тому, що вони досить сильні, щоб багато чого домогтися в житті і перенести силу-силенну труднощів. Вони зайняті досягненням власного фінансового достатку і, як наслідок, незалежності від чоловіків.

«Мені байдуже, подадуть мені пальто чи ні, двері теж завжди відчиняю сама, а відчинять — от і добре, на такі дрібниці не звертаю уваги. Платити за себе люблю сама — хочу почуватися нікому й нічим не зобов’язаною», — ось типове ставлення «нової амазонки» до проявів галантності й традиційного залицяння. Водночас, на відміну від своїх античних попередниць, «наші» здебільшого аж ніяк не цураються чоловіків і прагнуть реалізувати себе також у сімейному житті. Багато хто з них покладає на себе функцію основного годувальника. Проте їхня незалежність і успішність не означає, що їм не потрібні чоловічі турбота, пестощі, підтримка та розуміння. Тим часом їхнє ставлення до чоловіків, яке найчастіше склалося на підставі гіркого особистого досвіду, дуже неоднозначне. Говорячи словами однієї з них: «я хочу бачити в ньому героя, а в реальності отримую примхливу дитину».

Особливо болісно вони ставляться до несправедливості розподілу домашньої праці, левова частка якої традиційно дістається жінці: «Минув час, коли лише чоловік орав у полі. Тепер обидва гарують на рівних, адже більшість наших чоловіків не в змозі прогодувати сім’ю. Обурює той факт, що, відпрацювавши однакову кількість годин на роботі, жінка потім ще несе вахту на кухні в той час, як її чоловік вважає це заняття негідним для себе. Як багато хто каже, не чоловіча це справа — посуд мити...». У результаті у «нових амазонок» часто виробляється упереджене ставлення до чоловіків як класу, впевненість у тому, що «справжніх чоловіків зараз можна на пальцях перелічити». От і виходить, що фемінізм «нових амазонок» не дуже відрізняється від горезвісної концепції війни статей...

Шукачки жіночого світу або «культурні феміністки»

Ця категорія схильна сприймати світ із естетичної, культурної позиції і прагне виробити власний стиль життя, створити особливий, жіночий світ. За словами однієї з них, «світ, у якому ми зараз живемо, — чоловічий. У ньому немає нічого з того, чого ми, жінки, по-справжньому потребуємо... А в природі ж не існує «просто» людини. Є жінка і є чоловік. Чоловік любить очима, і весь світ робить глянсовим, сексуально привабливим, неживим і блискучим. А я, коли хочу купити троянду, вибираю її за запахом...»

Як бачимо, шукачки жіночого світу погоджуються з установками традиційної культури, котрі поділяють світ на чоловічу та жіночу складові. Проте, якщо патріархальний підхід визначає чоловічий початок як творчу силу, а жіночому відводить другорядну, «приймаючу» роль, то «культурні феміністки» ставлять на перше місце саме жіночу іпостась. Надії на зміну суспільства на краще вони пов’язують із заміною агресивних, придушуючих чоловічих цінностей на мирні й животворящі жіночі. Нерідко такий шлях призводить їх до винаходу особливої жіночої релігії, у котрій центральне місце посідає якась нова або забута «стара» богиня. Феміністки, зайняті пошуком жіночого світу, шукають спосіб самореалізації в різних видах творчості і, якщо знадобиться й вдасться, готові потіснити у вибраній сфері конкурентів-чоловіків.

Професійні феміністки

Наприкінці 60-х років у Європі та США в рамках ряду гуманітарних наук (соціальна психологія, соціологія, етнологія, лінгвістика...) став бурхливо розвиватися новий напрям наукової думки, котрий отримав назву «жіночі дослідження» або «жіночі штудії» (women’s studies). У 90-х роках минулого століття дослідницькі центри такого типу з’явилися й у нашій країні, насамперед при університетах у Харкові, Києві, Одесі... В них вивчають і розробляють філософію та теорію фемінізму, розширяючи тим самим перспективу для вивчення й розуміння природи людини. Крім того, в Україні існує кілька сотень жіночих організацій найрізноманітніших напрямів, кожен із яких відбиває специфічні жіночі проблеми в суспільстві. Це і робота зі збільшення числа жінок у політичних структурах, і просвітницькі програми, і надання жінкам юридичної допомоги та консультацій, і організація кризових центрів і притулків жертвам насильства...

Погано те, що, як правило, ці жіночі організації нечисленні і не мають серйозної підтримки з боку місцевої влади та бізнесу. У результаті їм доводиться існувати за рахунок закордонних грантів, за отримання яких вони конкурують між собою. Та й усередині багатьох жіночих співдружностей постійно спалахує жорстка, прямо-таки «чоловіча» боротьба за владу і вплив. Складається враження, що інші жінки, котрі проголошують ідеї фемінізму, продовжують дивитися на себе очима чоловіка і насторожено ставляться до своїх соратниць по загальній справі, у котрих підсвідомо бачать суперниць...

Національно-патріотичні феміністки

Їх можна було б віднести до одного з підвидів професійних феміністок, однак вплив проголошуваних ними ідей, схоже, ширший — через їхню співзвучність із національно-патріотичними умонастроями в цілому. Вони нагадують нам про досягнення «золотого віку фемінізму» за часів Київської Русі, біля витоків якої, як відомо, стояли жінки: спочатку Либідь, котра разом зі своїми знаменитими братами заснувала Київ, а потім княгиня Ольга, котра, на думку деяких істориків, по суті створила давньоруську київську державу, провівши першу в історії Русі фінансово-адміністративну реформу. Вона ж стала однією з перших у світі жінок-дипломаток.

Саме в цей період давньоруські жінки, насамперед із привілейованих соціальних прошарків, перебували під захистом законів. У них було право на розлучення, на відстоювання своїх інтересів у суді. Тоді ж при жіночих монастирях, передусім у Києві, було створено школи для дівчаток, де їх навчали співу, гаптування, вишивання, азів арифметики, письма і навіть основ риторики, космографії й іноземних мов. Не дивно, що європейські королі охоче брали в дружини освічених і вихованих дівчат із давньоруських княжих родів, і, як наслідок, в історії Польщі, Франції, Німеччини й інших європейських країн ми знаходимо чимало «наших» жіночих імен.

Нова хвиля українського фемінізму почалася наприкінці XIX століття і пов’язана з іменами Олени Пчілки, Н.Кобринської, Лесі Українки, О.Кобилянської, Л.Яновської, а також із такими громадськими організаціями, як «Клуб русинок», «Кружок українських дівчат», «Жіноча громада»... На жаль, український фемінізм завмер у своєму розвитку з приходом до влади більшовиків, для яких жіночий рух був одним із проявів «буржуазних штучок»...

Така славна історія сприяє тому, що національно-патріотичному напряму сучасного вітчизняного фемінізму буває властиве деяке самовдоволення. Інші його представниці болісно ставляться до критики сьогоднішнього стану жіночих проблем в Україні й відхрещуються від західних феміністичних течій.

Радикальні феміністки

Радикальний фемінізм — це найяскравіша й найскандальніша феміністська течія, що відбрунькувалася від лівого руху і представлена теоретичними роботами західних авторів. Головна її ідея полягає в тому, що дискримінація жінок органічно випливає з соціального устрою, в якому домінують чоловіки. Будь-яку особисту поразку чи приниження жінки вони розглядають як політичний акт, що доводить порочність і шкідливість патріархальної системи влади. «Ми не кажемо «подружня сварка», ми кажемо про образу жінки», — заявляє одна з ідеологів радикального фемінізму. Звідси випливає головне завдання радикальних феміністок — докорінна зміна суспільних відносин на користь жінок. Ну а найрадикальніші з радикальних йдуть до кінця і закликають до знищення чоловіків як класу.

Можливо, радикальних феміністок було почуто саме завдяки їхній епатажності. Це вони заявили про проблему насильства над жінками, зокрема насильства в сім’ї, і після їхніх виступів у суспільстві всерйоз заговорили про неприпустимість сексуальних домагань на робочих місцях і в навчальних закладах. Однак їхня непримиренна позиція стосовно чоловіків не лише налякала останніх, а й призвела до дискредитації фемінізму як такого в очах більш поміркованих представників обох статей.

Гарною новиною є той факт, що радикальні феміністки — «не наші кадри»: в Україні їх не видно й не чутно, принаймні я таких не виявила, хоч би скільки шукала. Певною мірою до них наближаються наші нечисленні лесбіянки, котрі вийшли з підпілля, але далеко не всі. Однак без згадування про них розповідь про сучасний фемінізм була б неповною, а головне, не було б зрозуміло, звідки беруться уявлення про те, що всі феміністки «ненавидять чоловіків, войовничі й агресивні».

Ліберальні феміністки

Так само, як центром ліберальної ідеології взагалі є принцип свободи та захисту прав людини, центром ідеології ліберального фемінізму є забезпечення рівних прав і свобод для жінок і чоловіків. І в цьому немає ніякої спроби зробити чоловіків і жінок однаковими чи порушити закони природи. Йдеться про відмову від так званого біологічного детермінізму, коли всім жінкам приписують особливі особистісні якості, що різнять їх від чоловіків. Приміром, коли кажуть, що будь-яка жінка порівняно з будь-яким чоловіком більш емоційна й пасивна і, водночас, менш агресивна й розумна тощо. Для ліберальних феміністок визначальними є індивідуальні характеристики особистості, а не приналежність до статі, бо, коли розглядати людину в соціальному контексті (а отже, винести за дужки суто біологічні та сексуальні аспекти), то виявляється, що відмінності між людьми в рамках однієї статі значно сильніші, ніж відмінності між статями.

Цікаво спостерігати за тим, як схильність до ліберальних цінностей руйнує глибоко прониклі в свідомість забобони біологічного детермінізму. Почавши з досить категоричного твердження, що «жінки більш завбачливі, здатні бачити ситуацію не тільки зі своєї дзвіниці, а й ніби іншими очима, спробувати зрозуміти точку зору опонента, зате цілеспрямованості та послідовності більше у чоловіків», одна з моїх співрозмовниць задумалася і додала: «Звісно ж, це не відноситься поголовно до всіх чоловіків і поголовно до всіх жінок...»

Ліберальні феміністки стверджують: «Ми, жінки, рівні з чоловіками у своєму волевиявленні й бажанні будувати своє життя так, як ми того хочемо». Вони думають, що статеві відмінності обмежуються органами відтворення та вторинними статевими ознаками і не стосуються розумових здібностей і схильностей до тих чи інших занять. Вони підтримують право вибору самої жінки, народжувати їй дитину чи робити аборт. Вони виступають за рівні можливості для жінок і чоловіків в освіті й у системі зайнятості. Вони вважають, що жінка може займатися будь-яким видом діяльності, для якої в неї вистачає кваліфікації.

Саме ліберальний фемінізм є головною течією фемінізму й основою жіночого руху. В певному сенсі можна сказати, що це і є «правильний фемінізм». Провісником ліберального фемінізму є раціоналізм XVIII століття і вчення про природні права, основою — переконання, що жінка, насамперед, особистість, а отже повинна мати ті ж права й обов’язки, що і чоловік. Суть ліберального фемінізму полягає не в боротьбі з чоловіками, а у відстоюванні прав усіх людей, у тому числі й чоловіків, а також у боротьбі проти суспільних стереотипів.

Несвідомі феміністки

Вони нерідко починають говорити про себе такими словами: «Я не феміністка, але...», нагадуючи тим самим пана Журдена з безсмертної комедії Мольєра «Міщанин у дворянстві» на стадії, коли він ще не знав, що розмовляє прозою. Тобто по суті ці жінки є найсправжнісінькими феміністками ліберального штибу, але не можуть дозволити собі це визнати через «зіпсованість» самого терміна. Ось типове висловлювання несвідомої феміністки: «Я нормальна людина, і жоден працюючий поруч зі мною чоловік (а їх у нашому колективі більшість) не назве мене феміністкою. Але працюю я так само, як вони, а часом і об’єктивно краще, і ніколи не прошу ніяких послаблень... Я не хочу й не буду ніким командувати вдома і точно віддаю перевагу сильним чоловікам, але при цьому нікому не дозволю применшувати моєї гідності».

Багатьох жінок термін «фемінізм» відштовхує ще й тому, що в ньому закладено принцип боротьби. Вони вважають, що в проголошенні й відстоюванні прав жінок як класу є щось принизливе, і воліють підтверджувати свої особисті права в реальному житті в міру виникнення необхідності в цьому. Головне, що об’єднує «свідомих» і «несвідомих» феміністок — це прагнення до встановлення партнерських стосунків із чоловіками як у сім’ї, так і на роботі. Стосунків, заснованих на можливості діалогу, можливості бути почутою і зрозумілою, можливості в співтворчості знайти шляхи виходу з будь-якої кризи...

Феміністи-чоловіки

Хоч як дивно, в нашій країні вони теж є, хоча б тому, що у багатьох професійних феміністок є чоловіки, котрі підтримують своїх дружин, поділяють їхні погляди, а то й беруть участь у їхній діяльності. Цікаво, що феміністські ідеї, спочатку сприйняті в багнети, нерідко знаходять відгук в умах чоловіків, коли вони починають замислюватися про долю своїх дочок.

Взагалі кажучи, ліберальний, а отже «справжній» фемінізм несе велике полегшення саме чоловікам. Хоча чомусь у нашому суспільстві всякі розмови про чоловічий фемінізм негайно виходять на сакраментальне запитання: «а хто платитиме в ресторані?» До речі, відповідь на нього дуже проста: хто запросив, той і платить. І якщо чоловік запрошує жінку на побачення, то ніякий фемінізм не завадить за неї заплатити. Хоча, якщо вона цього з якоїсь причини не хоче, то це її особисте людське право.

Феміністський підхід до сфери приватних міжособистісних стосунків можна сформулювати в короткій фразі: «Аби всі були задоволені». Так, якщо обом учасникам конкретної подружньої пари подобається «старорежимний» розклад «чоловік — у полі, дружина — в домі» — на здоров’я. Фемінізм виступає винятково проти нав’язування «старорежимних» і будь-яких інших стереотипів усім парам, незалежно від бажання, схильностей і балансу характерів членів подружжя. Зокрема, фемінізм підтримує право чоловіка бути домашнім хазяїном і «домашнім татом» — якщо йому так хочеться і для сім’ї це зручно.

До речі, у Російській імперії, до складу якої в той час входила Україна, саме чоловіки першими порушили питання про рівноправність жінок. Серед них були такі помітні особистості, як літературний критик Михайлов, професор західної історії Грановський, хірург Пирогов, фізіолог Сєченов... Ці феміністи-чоловіки XIX століття були впевнені, що вирішення жіночого питання є невід’ємною частиною процесу демократизації та лібералізації, і в цьому з ними солідарні сучасні феміністи обох статей.