Лех Валенса: робітник, який переміг червоного дракона

Ми всі в боргу перед Валенсою — більше, ніж це усвідомлюють, можливо, сьогодні в Європі.

Олександр Солженіцин

Інтерв’ю з екс-президентом Польщі Лехом Валенсою стало одним із найтяжчих у моїй журналістській кар’єрі. Коли Валенса почав відповідати на перше запитання, я з жахом усвідомив, що раптом перестав розуміти польську мову. При цьому майже кожне окреме слово було зрозуміле, а стулити до купи речення не виходило. Лише хвилин за п’ять до мене дійшло, що Валенса розмовляє польською приблизно так, як колишній посол Росії в Україні Віктор Черномирдін російською — перескакуючи з одного на інше, не закінчуючи речень, щедро здобрюючи мову просторічними, а часом і лайливими словами.

Не дуже велике за обсягом півгодинне інтерв’ю довелося розшифровувати цілу ніч, намагаючись правильно зрозуміти кожну думку Валенси й «перекласти» її газетною мовою. Інтерв’ю, як на мене, вийшло дуже цікаве («Я помаранчевого шарфика не одягав» — «Дзеркало тижня», №7 (735), 28 січня 2009 року).

Згодом з’ясувалося, що труднощі із розшифровуванням інтерв’ю Валенси мають не лише іноземні, а й польські журналісти. «Я завжди справді розуміла, що Лех Валенса каже, — стверджує польська журналістка Яніна Парандовська. — Багато хто дивувався. Казали, що то не більше ніж белькотіння, що в тому немає думки. Відповідала: «Ні, в тому є думка». Якщо просто записати все на диктофон і дослівно розшифрувати, з усіма «оздобами», то можна зробити карикатуру. А якщо сісти й подумати, то видно глибоку політичну думку».

Людина, яка закінчила лише восьмирічку в глухому селі та ПТУ за спеціальністю «механізація сільського господарства», справді так і не навчилася висловлювати свої думки «по-вченому». Але попри все Валенса — чудовий оратор, харизматичний народний лідер, здатний після кількох речень своєї промови жартом, влучним словом завоювати довіру багатотисячної аудиторії.

«Електрик з верфі ім. Леніна, селянський син з долини Вісли зміг піднести прапор свободи та гідності людини так високо, що його побачили в цілому світі», — писав 1983 року після присудження Валенсі Нобелівської премії миру голова Нобелівського комітету Егіл Аорвік.

«Ми пережили історичний перелом, — це вже недавні слова колишнього дисидента і борця з комуністичним режимом, а згодом президента Румунії Еміля Константинеску, — а Лех Валенса був героєм цих швидких і радикальних змін не лише у своїй країні, а й для всіх жителів Східної Європи».

Селянський син, тракторист, електрик на «флагмані польського кораблебудування»…

29 вересня 1943 року в закутньому польському селі Попово в родині сільського теслі Болеслава Валенси народилася четверта дитина — Лех.

Болеслава Валенсу разом із його молодшим братом Станіславом німці заарештували за кілька тижнів до народження хлопця — за зв’язок з партизанами. 1945 року батько повернувся додому, але через два місяці помер — у концтаборі він захворів на сухоти. Минув рік, і мати вийшла заміж за Станіслава, з якого старший брат перед смертю взяв обіцянку потурбуватися про його вдову і дітей. Відтак Лех, окрім трьох рідних, мав іще й трьох зведених братів і сестер.

Сім’я була дуже бідна: збіжжя зазвичай закінчувалося місяців за два до нового врожаю, тому були без хліба, м’ясо їли не частіше, ніж раз на тиждень. Від справжнього голоду рятували гриби і власноруч виловлена риба.

У п’ять років майбутній президент почав пасти гусей, у сім — корів, а в десять уже виконував будь-яку селянську роботу. З 12 років наймитував у багатших сусідів. До школи доводилося ходити пішки чотири кілометри, до костелу — сім. Остання обставина важлива — не було неділі, коли б дуже релігійна родина не долала близько 15 кілометрів, аби помолитися Богу. Вітчим — бідний напівселянин-напівремісник-тесля вельми критично ставився до «народної» влади і щодня слухав передачі західних радіостанцій польською мовою.

Закінчивши вісім класів сільської школи, Лех вступив до професійної школи (аналог радянського ПТУ) в найближчому повітовому містечку Ліпно. Петеушники мешкали у великому гуртожитку на околиці, часто пиячили, бешкетували і були грозою всього тихого 15-тисячного містечка.

Закінчивши училище, Валенса отримав призначення на посаду електрика до ПОМу (державного машинного центру — те саме, що радянська машинно-тракторна станція) в селі Лохочин. Через два роки пішов в армію, прослужив у військах зв’язку і, демобілізувавшись у званні капрала, знову повернувся електриком до філії ПОМу в Лєнях, поближче до рідного села. Офіційна платня механізаторів була мізерна, тож вони знаходили вихід, виконуючи на державній техніці «ліві» замовлення — частіше за пляшку, а часом і за гроші. Валенса брався ремонтувати будь-яку техніку і дуже швидко зажив слави найкращого майстра-ремонтника в радіусі 20—30 кілометрів від Лєнів, тобто в «цілому світі», як потім з іронією згадував президент Польщі: «Важко навіть уявити, якою шанованою людиною я був. Приходжу на танці, оркестр відразу грає туш, хтось із хлопців кричить: «Літр на стіл — Валенса прийшов!».

Минуло кілька років, і вся та «слава» й «визнання» на селі раптом видалися Валенсі геть дрібними, навіть смішними. Він звільнився з ПОМу, пішки дістався станції і сів на перший потяг, який там зупинився. Так доїхав до Гданська.

30 травня 1967 року 23-річного Леха Валенсу було прийнято на Гданську верф на посаду корабельного електрика.

На верфі працювало близько 18 тисяч людей. Перші місяці виходець із села почувався маленьким гвинтиком у величезному механізмі. Тим більше що робота його в той час зводилася до розмотування на борту споруджуваних кораблів грубезних, «завтовшки з руку дорослого чоловіка», кабелів з величезних котушок. Оселився у гуртожитку на вулиці Кльоновича, де мешкало 600 молодих неодружених робітників. Корабели пили «не по-дитячому» — на ранок після кожної получки в гуртожитку виявлялися зламаними не менше 12 дверей.

Робітники почувалися класом, але аж ніяк не правлячим, у чому їх намагалися переконати комуністичні функціонери, а класом скривдженим, класом, яким влада намагалася маніпулювати. Умови праці — не позаздриш: не було навіть туалетів, не кажучи вже про душ. Платили акордно, і керівництво верфі постійно й послідовно зменшувало кількість нормативних людино-годин на кожну операцію. Отже, щоб заробити ті самі гроші, потрібно було працювати більше й більше. Норми підвищувалися під прикриттям розмов про «науково-технічний прогрес», але насправді нових технологій не впроваджувалося, просто збільшувалася інтенсивність праці.

Величезне невдоволення в суспільстві викликало зростання дефіциту найважливіших видів споживчих товарів — все, як у Радянському Союзі. Але, на відміну від СРСР, у Польщі в той час іще й постійно зростали ціни, зарплата за ними не встигала.

8 листопада 1968 року Валенса одружився з 18-річною Данутою. Вона приїхала до Гданська з села, торгувала в кіоску квітами. Данута стала вірною супутницею Леха на все життя, народила йому вісьмох дітей. Чи могла вона тоді, виходячи заміж за робітника-електрика, уявити, що через 15 років виголошуватиме від його імені промову перед Нобелівським комітетом в Осло?

Від грудня до серпня

12 грудня 1970 року партійні функціонери обходили цехи Гданської верфі ім. Леніна і читали листа політбюро до членів партії, в якому обґрунтовувалася «сумна необхідність» підвищення цін на основні продовольчі товари. А 14 грудня на верфі почався стихійний страйк. Робітники пішли до воєводського комітету партії, співаючи «Єще Польска нє зґінєла» та «Інтернаціонал». Міліція розігнала мирну ходу і заарештувала кількох робітників. У цей день Валенси не було на роботі — він узяв відгул, аби купити дитячий візок для свого первістка Богдана.

Але вже наступного дня вирушив із делегацією робітників до директора верфі з вимогою скасувати підвищення цін і звільнити заарештованих товаришів. Директор сказав, що не може вирішити ні першого, ні другого питання. Тоді робітники пішли до воєводського комітету, долаючи дорогою опір міліцейських кордонів. Усі партійні функціонери втекли з приміщення комітету. Робітники підпалили порожній будинок і рушили до управління міліції, щоб визволити своїх заарештованих товаришів. А там уже роздавали бойові патрони. Валенса від імені робітників запропонував «обмін»: звільнити заарештованих корабелів за гарантії безпеки для правоохоронців. Але поки в будинку тривали переговори, в одного з міліціонерів, що стояли на вулиці, не витримали нерви: він вистрелив у натовп протестуючих, убивши одного з них. У відповідь міліціонера лінчували. У цей же час робітники різних підприємств громили магазини, особливо горілчані, підпалювали автомобілі. Під час подальших сутичок корабелам удалося захопити два танки, заліпивши бійниці глиною. Вони урочисто привели бойові машини на верф і поставили їх біля другої прохідної. Згодом робітників, «колишніх танкістів», засудили до багаторічного ув’язнення.

Валенса став одним із шести членів президії ради делегатів робітників-страйкарів.

17 грудня страйк силою було придушено за рішенням першого секретаря ЦК ПОРП Владислава Гомулки. Згідно з офіційними даними, у Гданську, Гдині та Ельблонгу загинуло 28 осіб, але насправді кількість жертв була в кілька разів більшою. Серед сотень заарештованих після страйку робітників був і Валенса. Він вийшов із в’язниці через кілька днів. Відтоді і до цього часу за Валенсою тягнеться шлейф звинувачень, що він нібито багато років співробітничав із комуністичною владою, був навіть таємним агентом служби безпеки під псевдонімом «Болек». Уперше «витік» інформації про співпрацю Валенси зі спецслужбами комуністичного режиму організували 1980 року — з тим, щоб завадити йому очолити загальнопольську «Солідарність». Валенса визнав, що під час першого арешту «підписав три чи чотири документи. Підписав би, мабуть, тоді все, крім згоди на зраду Бога і Вітчизни, щоб вийти і мати змогу боротися». Але, як сам згадував: «...мене жодного разу не зламали і ніколи я не зраджував ані своїх ідеалів, ані своїх товаришів». І хоча кілька років тому суд офіційно визнав його невинним у співпраці з комуністичними спецслужбами, ті старі звинувачення і досі псують Валенсі кров.

Чи були якісь контакти між робітником верфі, а потім безробітним і службою безпеки у 70-ті роки? Важко дати однозначну відповідь, не маючи на руках усіх документів, користуючись лише вторинними джерелами.

Валенса абсолютно слушно стверджує,
що якби був просто таємним виконавцем волі комуністичних бонз та їхніх спецслужб, то «не дійшов би (...) до перемоги над службою безпеки і комуною в цілому». А дійшов же!

Можна собі лише уявляти, наскільки складну гру вів (якщо таки вів) цей «напівписьменний робітник» із «високорозумними» польськими кагебістами. І таки виграв її. У кінцевому підсумку не вони використали його, а він їх.

А тим часом 1970 року кривава розправа над робітниками на Балтійському узбережжі Польщі призвела до «зміни караулу» на найвищих щаблях влади. Замість Гомулки польських комуністів очолив Едвард Герек. Він приїхав до Гданська «миритися» з робітниками, наобіцяв їм золоті гори і навіть на верфі ім. Леніна на своє запитання: «Допоможете?», отримав одностайну — тисяч робітників — відповідь: «Допоможемо!». Є навіть фото того часу — Валенса разом із Гереком.

«Нова команда» дала слово честі: те, що сталося, більше не повториться, — згадував Валенса. — Ми вкотре повірили. Такою була міра нашої наївності».

Валенса намагався брати участь у процесі «оновлення» та «демократизації» офіційних проурядових профспілок, які мали б стати справжнім захисником інтересів трудящих у їхніх конфліктах з адміністрацією. Проте влада зовсім не збиралася виконувати свої обіцянки. На звітно-виборній профспілковій конференції верфі 1975 року Валенса публічно заявив: «Герек обдурив робітників». У квітні 1976 року, його звільнили з верфі.

Відтоді і до 1980 року Валенса не мав постійної роботи: звідусюди його невдовзі звільняли. Попри великий дефіцит кваліфікованих робітників, знаходити роботу на підприємствах Гданська ставало дедалі важче. Валенса постійно брав участь в антиурядових демонстраціях, маніфестаціях і мітингах на честь річниці проголошення незалежності 1918 року, «дива над Віслою» 1920 року, розстрілу польських офіцерів у Катині 1940 року. Вважав своїм обов’язком щорічно 17 грудня покладати квіти до другої прохідної верфі, де 1970 року комуністична влада, придушуючи страйк, розстріляла робітників. Багато разів його заарештовували.

1970-ті роки Валенса згадує як «час самотності». За ним постійно ходили працівники служби безпеки, і кожного, з ким він перекинувся бодай словом, «профілактували» — викликали до комісаріату і докладно розпитували, про що той розмовляв з «антидержавним елементом». І лише влітку 1978 року Валенса встановив контакт з комітетом захисту робітників (КОР) — організацією, створеною 1976 року інтелігентами-дисидентами для об’єднання зусиль інтелектуальної та пролетарської опозиції комуністичному режимові. КОРівців була жменька — інженер Анджей Ґвязда, письменник Лех Бондковський, історик Александер Халль, юрист Лех Качинський (нинішній президент Польщі), медсестра Аліна Пеньковська, представниця робітничої аристократії кранівниця верфі ім. Леніна Анна Валентинович. Але навіть малими силами КОРівцям вдалося заснувати дві дочірні організації — Вільні профспілки і Рух молодої Польщі. Вони почали друкувати нелегальну газету «Роботнік Вибжежа»(«Робітник Узбережжя»).

На середину 1980 року Валенса, за згадками товаришів, посідав у неофіційній ієрархії КОРу третє чи четверте місце. Але його великій родині жилося дуже голодно — вже шість місяців Валенса знову був безробітним, довелося продати стару «Варшаву», яку власноруч зібрав з кількох списаних авто і якою дуже пишався.

Наближався серпень 1980-го...

«Лешек! Свобода!»

1970-ті роки були періодом тимчасової стабілізації комуністичного режиму в Польщі. Команда Герека з дозволу Брежнєва пішла на «сміливий» експеримент — з метою «впровадження високих технологій» набрала на Заході багатомільярдних кредитів. Було висунуто гасла: «Кожній польській родині — квартиру і маленький «Фіат» і «Польща стане європейською Японією». За десять років з’ясувалося, що три чверті західних грошей проїли, а з високими технологіями якось не складається. Настав час віддавати борги, платіжний баланс тріщав по всіх швах, знову почалося зростання цін без підвищення заробітної плати, життєвий рівень більшості поляків стрімко падав. Яскравим полум’ям розгорялися іскри невдоволення «народною» владою, які давно жевріли в польському суспільстві. Обрання 16 жовтня 1978 року Папою Римським поляка Кароля Войтили (вперше в історії католицької церкви) викликало на його батьківщині сплеск релігійних почуттів. У червні 1979-го Кароль Войтила здійснив перше папське паломництво на свою батьківщину, де його вітали мільйони поляків.

13 серпня 1980-го, за п’ять місяців до пенсії, з Гданської верфі було звільнено члена КОР кранівницю Анну Валентинович. Того ж вечора КОР оголосив страйк на верфі, і 14 серпня він розпочався. Очолив його безробітний Лех Валенса. Вимоги страйкарів були скромними: поновити на роботі Валентинович, Валенсу та Колодзея (ще одного робітника, звільненого незадовго перед тим з політичних міркувань), спорудити пам’ятник жертвам грудневого страйку 1970 року і підвищити платню всім працівникам верфі на 2000 злотих (приблизно на третину). Першого дня Герек зреагував на звістку про страйк на верфі досить спокійно: «Підсипати бабла, роботяги заспокояться — і кінець скандалу». Уже 16 серпня влада погодилася з усіма вимогами страйкарів і підвищила платню, щоправда, не на 2000, а на 1500 злотих. Валенса оголосив про завершення страйку словами: «Ми перемогли!». Але на той час страйкували вже десятки різних підприємств Гданська та інших міст узбережжя. Головою створеного напередодні міжзаводського страйкому обрали Валенсу. Делегати інших підприємств звинуватили своїх колег з верфі ім. Леніна у зраді: адже влада намагалася поділити страйкарів і «розбиратися» з кожним підприємством окремо. Урядовці відмовилися визнавати міжзаводський страйком і вести з ним будь-які переговори. І Валенса прийняв рішення — спробувати переконати товаришів з верфі продовжити страйк, не висуваючи жодних додаткових вимог для себе, а тільки з солідарності зі страйкарями інших підприємств. І це йому вдалося!

Тисячі кораблебудівників залишилися на верфі на невизначений термін — до спільної перемоги. Пам’ятаючи сумні уроки 1970 року, Валенса на час страйку оголосив сухий закон — якщо хтось таки намагався пронести на верф пляшку, робітнича охорона розбивала її прямо на прохідній. Влада сподівалася, що страйкарям забракне продовольства. Але тисячі людей несли на верф харчі. Цілодобово біля прохідної стояв велелюдний натовп, який підтримував корабелів. Страйк ширився, мов степова пожежа, — щодня до нього приєднувалися десятки підприємств по всій Польщі. Всі вони посилали делегатів зі своїми вимогами до «вільного міста» Гданська, на верф ім. Леніна. І 21 серпня було сформовано президію Загальнонаціонального міжзаводського страйкому у складі 18 осіб. До неї увійшов один професор, один письменник, два інженери і 14 робітників. Головою президії обрали Леха Валенсу. Буквально за кілька днів маловідомий навіть у Гданську простий робітник став для всієї Польщі та цілого світу символом свободи.

Під час Серпневого страйку Валенса по кілька разів на день виходив з верфі, куди робітники не пускали сторонніх, на площу за прохідною. Людей було так багато, що вони стояли навіть на дошках, покладених над глибоким котлованом, викопаним під фундамент магазину. Валенсиній дружині Дануті врізалося в пам’ять, як під час чергової промови її чоловіка інтелігентна пані, стоячи на дошці над ямою, підстрибувала й несамовито вигукувала разом з усіма: «Лешек! Свобода!». «Я дуже боялася, що дошка трісне і вона впаде в яму, але та пані абсолютно на все це не зважала», — згадувала Данута.

Міжзаводському страйкому довелося працювати практично цілодобово, щоб звести воєдино вимоги страйкомів сотень підприємств. Робітникам намагалися допомогти польські дисиденти. По дорозі до Гданська багатьох заарештували і серед них Яцека Куроня та Адама Міхніка. Проте католицький публіцист Тадеуш Мазовецький (майбутній перший прем’єр-міністр вільної Польщі) та історик Броніслав Геремек (майбутній міністр закордонних справ) таки пробралися до «Мекки польської свободи» і працювали як експерти міжзаводського страйкому. Весь час тривали важкі переговори з владою, яка прагнула всіляко залякати опозицію, що раптом з’явилася «невідомо звідки».

Від перших днів у багатьох
членів страйкому та лідерів руху виникали сумніви в тому, що очолювати комітет має саме Валенса. Валентинович навіть зажадала, щоб він добровільно поступився посадою голови міжзаводського страйкому «комусь розумнішому та освіченішому», наприклад лідерові КОР інженеру Ґвязді. Цю вимогу не підтримали рядові страйкарі, які не надто довіряли інтелігентам-дисидентам. «Ти класно розмовляєш, але я тебе не знаю, вибач. А той, хто працював з нами 10 років у цеху, точно знає, що до чого» — так, на думку Валенси, міркували рядові учасники страйку. Саме тому після капітуляції уряду і перемоги загальнонаціонального страйку 31 серпня Валенса залишився на чолі міжзаводського страйкому, який перетворився на Організаційний комітет незалежних самоврядних профспілок, а згодом очолив Національну координаційну комісію профспілки «Солідарність».

Двовладдя, воєнний стан і круглий стіл

За кілька місяців членами «Солідарності» стало понад 10 мільйонів поляків, а Гданськ, де була її штаб-квартира, перетворився на другу столицю Польщі. Селяни-одноосібники і студенти наполегливо боролися за легалізацію відповідно «Селянської» та «Студентської «Солідарності». Деморалізовані комуністичні функціонери втрачали позицію за позицією, а організації «Солідарності» на місцях де-факто перебирали на себе частину функцій держави та місцевого самоврядування. «Солідарність» на той час була не просто профспілкою, що захищала інтереси найманих працівників від роботодавців, вона перетворилася на широкий народний фронт антикомуністичних сил. Лідери та рядові члени «Солідарності» уявляли собі майбутнє країни абсолютно по-різному. До того ж над подіями постійно висів дамоклів меч радянської інтервенції — всі добре пам’ятали аналогічні силові розв’язання в Угорщині 1956 року і Чехословаччині 1968-го.
Комуністична влада волала про «страйкове божевілля, яке остаточно доруйновує економіку країни». І (яка іронія долі!) саме Валенса їздив усією країною і виступав арбітром між окремими трудовими колективами та контрольованою комуністами адміністрацією підприємств — з тим, щоб уникнути чергових страйків або припинити їх. Багато хто з поляків сподівався й надалі працювати «по-соціалістичному», а жити — як при капіталізмі. А органічно поєднати паростки демократії з авторитарною комуністичною державою ніяк не вдавалося. В результаті суспільні механізми функціонували дедалі гірше. І в самій «Солідарності» дедалі більше людей схилялися до «гри ва-банк», захоплення всієї повноти влади. Валенса, який категорично виступав проти силових варіантів, видавався їм занадто м’яким і занадто толерантним. Утім, Валенсу рішуче підтримав Папа Іван-Павло ІІ, до якого лідер «Солідарності» в січні 1981 року їздив у Рим (до речі, вперше в житті виїхавши за кордон).

Розв’язка відбулася в ніч на 13 грудня 1981 року. Військовий міністр генерал Войцех Ярузельський, який за кілька місяців перед тим став водночас і прем’єром, а трохи згодом — і першим секретарем ЦК ПОРП, запровадив у Польщі воєнний стан. Усіх лідерів «Солідарності» на чолі з Валенсою було інтерновано, а діяльність самої профспілки призупинено. Невдовзі її взагалі було формально розпущено, втім, як і проурядові профспілки. Хоч як поляки хвалилися, що «з нами той номер, що з «пепеками» (чехами. — Авт.) 1968 року, не пройде», комуністам без великої крові — у ході масових протестів під час воєнного стану загинуло «лише» кілька десятків осіб — вдалося відновити свою владу. Валенса спершу з місць інтернування, а згодом і вийшовши на волю, закликав виключно до мирних, несилових методів опору. Водночас попри шалений тиск влади, він категорично відмовлявся в будь-якій формі визнати «нові реалії», закликати своїх прибічників до співпраці з комуністичною владою. Валенса морально підтримував боротьбу підпільної «Солідарності», хоча й не приймав безпосередньої участі в її роботі. 22 квітня 1983 року він знову повернувся на рідну верф електриком. Його поставили ремонтувати електрокари в невеличкому цеху, практично ізольованому від решти підприємства. А через півроку, 5 жовтня 1983-го, йому присудили Нобелівську премію миру. Це було всесвітнє визнання, хоч як його намагалися применшити комуністичні функціонери в Польщі та СРСР.

У жовтні 1984 року польські кагебісти викрали і по-звірячому замордували «капелана» підпільної «Солідарності», молодого ксьондза Єжи Попелушка. І хоча невдовзі безпосередніх виконавців злочину було заарештовано, а згодом засуджено, це стало своєрідним попередженням керівникам підпільної «Солідарності»: мовляв, ви стримуйте «екстремістів», а ми стримуватимемо своїх.

1988 року, із поглибленням загальної кризи так званої світової системи соціалізму, в Польщі настав час сісти за круглий стіл. Збанкрутіла комуністична влада намагалася за будь-яку ціну порозумітися з опозицією (а отже — із суспільством) з тим, щоб уникнути покарання за свої злочини. І Валенса пішов на переговори з Ярузельським. Пішов без жодних попередніх умов, за що, до речі, йому потім дорікали. Але, як стверджує Анджей Мільчановський, тогочасний діяч підпільної «Солідарності», а згодом міністр внутрішніх справ вільної Польщі, «Валенса надзвичайно мудро й раціонально, часом навіть по-лисячому поводився із владою. Він мав надзвичайну інтуїцію, знав, до якої межі можна просуватися і як захопити їх зненацька. Це риси, які свідчать про його велич...» А ось як оцінює домовленості круглого столу Станіслав Чосек, тогочасний міністр комуністичного уряду і член політбюро: «То був найбільший успіх Леха Валенси. Він став на чолі руху, який мирним шляхом допровадив до трансформації суспільного ладу в Польщі. Раніше того не вдавалося нікому… Ворота Бастилії відчинилися завдяки домовленостям, без необхідності вибивати їх і ставити гільйотину».

«Вплив «Солідарності» на ситуацію в інших країнах комуністичного блоку був величезним, — стверджує Вацлав Гавел. — Комуністична влада чудово усвідомлювала, що неможливо створити анклав свободи в одній країні, інакше або свобода запанує скрізь, або потрібно буде її в якомусь місці придушити».

В результаті домовленостей круглого столу в Польщі у червні 1989 року відбулися перші «напіввільні» вибори — за комуністами та їхніми союзниками було зарезервовано 65 відсотків місць у нижній палаті парламенту — сеймі. Комуністи були переконані, що «Солідарність» програє, бо не має грошей, доступу до ЗМІ, організаційних структур. Але, як жартували тоді в Польщі, «вибори до парламенту виграв би навіть Мікі Маус, за умови, що сфотографувався б із Валенсою». «Солідарність» здобула всі «вільні» місця в сеймі і 99 зі 100 місць у верхній палаті парламенту — сенаті. 12 вересня 1989 року в комуністичному блоці з’явився перший голова уряду — некомуніст, мало того, антикомуніст — прем’єр-міністр Польщі Тадеуш Мазовецький.

Пан президент і національний символ

22 грудня 1990 року Лех Валенса виголосив присягу президента Польщі. За нього проголосувало 74,3 % виборців — фантастичний результат для демократичних виборів. Президент Польщі в еміграції Ришард Качаровський урочисто передав йому свої повноваження. Здавалося, в Польщі з’явився загальнонаціональний лідер «на всі часи».

Проте вже через п’ять років Валенса в напруженій боротьбі програв наступні президентські вибори посткомуністу Александру Квасьнєвському, набравши 48 % голосів у другому турі. Більшість поляків була розчарована правлінням лідера, якого вони ще кілька років тому обожнювали. Навіть естрадні зірки виспівували на цілу Польщу: «Не вірте електрикам». Чому?

Сьогодні, через роки, можна стверджувати, що, мабуть, на місці Валенси не зміг би зберегти свою популярність жоден політик. Саме за часів його правління здійснювався «план Бальцеровича», «шокова терапія», коли швидко й рішуче були проведені такі необхідні для країни ринкові перетворення, закладено основи поступального розвитку польської економіки на нових засадах. Це, безумовно, принесло позитивні результати, проте більшість поляків відчули їх лише згодом, а на початку 90-х життя було вкрай важким, людям доводилося з великими труднощами шукати своє місце в новій економічній системі, що тільки формувалася.

1999 року Польща стала повноправним членом НАТО, а 2004-го — Європейського Союзу. Здавалося б, до чого тут Валенса, який перестав бути президентом 1995 року? Насправді ж, на початку 90-х ставлення західноєвропейців до можливого вступу Польщі до НАТО і ЄС було доволі скептичним, приблизно таким, як нині до вступу України, і саме Валенсі вдалося надати процесу євроатлантичної інтеграції Польщі незворотності, переламати опір як усередині країни, так і за її межами.

Складнощі, які постали перед Валенсою під час його президентства, безперечно, були зумовлені і особистим чинником. «Мої опоненти не могли погодитися з фактом, що президентом став робітник, — стверджує Валенса. — Народ мав обрати інтелектуала, який за визначенням уособлював би мудрість і делікатні манери. Я не міг бути делікатним». Натомість Мазовецький, наприклад, писав: «Я дуже шаную Леха Валенсу як вождя руху, але вважаю, що це не та особистість, яка годиться в президенти країни. Уявляв собі на цьому місці когось, хто більш повно розумів, що таке держава, складність її структур. Такий погляд, однак, був в очах Валенси гріхом».

Один із помічників Валенси згадує, що за часів його президентства вони якось вибралися порибалити: «Я витяг чотирикілограмового щупака. Лех був лютий — ловив, але не спіймав жодного схожого. Не вмів програвати. Навіть у настільний теніс. То було не в його стилі». У Польщі пам’ятають репліку Валенси, яка вирвалася в нього під час якогось засідання керівництва «Солідарності»: «Ми тут мали все вирішувати демократично, а виявляється, що хтось проти того, що я сказав».

Можливо, саме тому, коли відразу після обрання він запросив до своєї президентської команди всіх «зірок» «Солідарності», Валентинович, Ґвязда, Юрчик, Куронь, Міхнік відмовилися до неї увійти. За ним пішли тільки брати Качинські, але й із ними Валенса смертельно посварився 1993 року і досі виступає запеклим критиком нинішнього президента Польщі Леха Качинського.

Спроби Валенси створити особисто «під себе» кишенькову партію успіхом не увінчалися. За час його президентства змінилося п’ять прем’єрів.

«Слабкість «двору» Валенси, в якому гірше витісняло краще, вплинула на стиль виконання ним своїх обов’язків, стиль, який не припав до смаку полякам і був болісно підсумований на виборах 1995 року. Валенса — особистість для героїчних часів. Він не вміщався в рамках скромно скроєного президентства ІІІ Речі Посполитої», — вважає Януш Левандовський.

Намагання Валенси повернутися до керівництва державою виявилися вкрай невдалими — на президентських виборах 2000 року він набрав ганебний один відсоток.

Можна сказати, що й на нинішньому владному олімпі Польщі не надто ще старому, 66-річному, Валенсі місця немає. І навряд чи з’явиться.

А проте вже багато років і дуже успішно Валенса генерує ідеї для зовнішньої політики Польщі та Євросоюзу в цілому. Він вивчає наслідки світової глобалізації і прогнозує перспективи цього процесу. Валенса — один із найпослідовніших у Європі прибічників прийняття України до ЄС і НАТО. «Такі країни, як Україна і Грузія, не можуть бути покинуті напризволяще, — переконує євроатлантичних союзників Валенса. — Захід хоче бути обережним і не дратувати ведмедя. Тим часом така обережність сприймається як слабкість. Звідси вже тільки крок до спокуси випробувати, наскільки далеко заходить ця слабкість».