Легендарний дотепник

Правда життя полягає в тому, що ми змушені часто брехати.

Бернард Шоу

Був би він живий сьогодні, то з приводу свого ювілею міг би сказати: «Знаєте, як об’єднати наш роз’єднаний світ? Треба подарувати усім спільне свято! Наприклад, мій ювілей!»

Гарна старість

Великий парадоксаліст Джордж Бернард Шоу народився рівно 150 років тому — 26 липня 1856 року в Ірландії, у Дубліні, а пішов із життя на 95-му році, 1950-го, зберігши не лише ясність і гостроту розуму, а й свою легендарну дотепність. На запитання: «Чим пояснюється ваше довголіття?» — він розвівши руками відповів: «Моїм похилим віком».

Коли я думаю про Бернарда Шоу, то відчуваю вдячність не лише до блискучого драматурга і великої людини, а й до його гарної старості. Хтось із віком стає старішим, а хтось — мудрішим. Літературній праці Шоу віддав понад 70 років, знав злети і падіння, лайку в газетах і славу. Неодноразово йому дошкуляли запитанням: «Скажіть, як вам вдається вигадувати ваші напрочуд дотепні фрази?» Відповідь не барилася: «Це дуже просто. Я вигадую щось недотепне і відразу кажу прямо протилежне».

Важка юність

Про свого батька Шоу згадував як про «джентльмена, позбавленого прибутків джентльмена», — він був торговим службовцем. На запитання: «Чому ви не п’єте?» Шоу відповідатиме: «Батько був питущою людиною, тому свій обов’язок перед виноробною промисловістю моя родина вже виконала!»

Мати, талановита співачка, уроками музики утримувала сім’ю. Щоправда, сім’ї як такої не було: до дітей ставилися недбало, у домі панував безлад, відбиваючи, як у краплі води, розбрід і хвилювання дорогої серцю Шоу Ірландії. Мати поїхала в Лондон на пошуки заробітків, коли хлопчикові було 15 років. Залишивши школу, він влаштовується на роботу. Чи жалкував із цього приводу? Не дуже: у школі панували схоластика, механічне зубріння й тілесні покарання — шкільні роки письменник згадуватиме із дрожем.

Коли його знайомий морський офіцер, який здійснив безліч далеких плавань, розповідав про невеличкий острівець у Полінезії, населений людожерами, що ніколи не їдять своїх близьких, якщо тим за 15 років, Шоу захоплено вигукнув: «Ось нарешті країна, в якій воістину люблять молодь!»

Провінціал у столиці

Шоу мав звичку писати не менше п’яти сторінок на день. Він приїжджає у Лондон — завойовувати столицю, долаючи свою вроджену несміливість. Однак відразу взяти приступом глуху стіну видавництв не вдалося. Спочатку до нього прийшла слава як до уїдливого полеміста і блискучого оратора, а четвертушки дешевого паперу, списані рівним почерком, кочували від одного видавця до іншого, втягуючи молодого автора у ще більші витрати. Перші романи, як він стверджував, повернули 60 видавництв. «Я був провінціалом. Я повинен був змінити спосіб мислення Лондона!» Ну що ж, коли є така шляхетна мета, голод і порване взуття — не перешкода. Деякі журнали бралися його друкувати, але не платили. І перший роман Шоу «Незрілість», написаний 1879-го, буде виданий лише 1930 року. Шоу не здавався: «Про турботи і невдачі не варто розповідати друзям. Набагато краще розповідати про це ворогам. Ви принесете їм кілька приємних хвилин і, крім того, можете бути впевненими, що вони вас вислухають до кінця!»

Вовк-вегетаріанець

Шоу був вегетаріанцем, але в літературному світі відразу здобув статус «старого вовка» і як критик вів гладіаторські бої з іншими критиками, котрі звикли славити лише розважальні, «добре зроблені» п’єси.

Одного разу до нього прийшов баскетболіст-невдаха й нахабно зажадав «влаштувати» його письменником. Терпляче прочитавши рукопис його роману, Шоу гірко констатував: «Тепер я розумію, чому з вас не вийшов баскетболіст». — «Чому?» — «Ви не вмієте вчасно кидати в кошик».

У газеті Star усіх вражали музичні критичні статті, підписані «Корпо ді Бассета». Як потім з’ясувалося, під цим італійським псевдонімом ховався наш герой. Один із його критичних оглядів містив усього дві фрази: «Вчора був концерт — співали медики. Їм слід ще раз нагадати про їхній лікарський обов’язок зберігати мовчання».

Реаліст-пацифіст

Усе суспільство Шоу поділяв на три основні категорії: філістерів (міщан), ідеалістів та реалістів. Філістери викликали в нього їдучий сарказм небажанням почути когось, окрім себе, і незворушною впевненістю у своїй правоті. «Добропорядність» конторської книги, «моральність» розрахунку, «чесність» купівлі-продажу. Філістер і творчість — несумісні. У філістера є тільки один друг — його шлунок. Ідеалісти — це романтики, які прагнуть високих цілей, які зневажають обивательську вульгарність і не розуміють справжнього стану речей. Себе ж Шоу вважав реалістом. Реалісти — це люди, які не плекають жодних ілюзій, але прагнуть поступово покращувати світ.

Стосовно війн у Шоу завжди була яскраво висловлена позиція: «Бережіться, ви всі, що прагнули б стати Помпеями! Війна — це вовк, вона може прийти і під ваші двері!» («Цезар і Клеопатра»). У цьому драматургічному шедеврі його Цезар зміг навчити Клеопатру царственості, але не зміг навчити людяності: вона мстива, деспотична й недалекоглядна. Так легенда про «жононенависність» Шоу підкріпилася ще одним аргументом.

Старий жононенависник

На високого і дотепного Шоу задивлявся багато хто. Одного разу він одержав записку з натяком — запрошення в гості: «Леді Честмер буде вдома з п’ятої по сьому годину». Шоу повернув послання з припискою: «Бернард Шоу — також». Однак, усупереч поширеним уявленням, жінка була для нього носієм «життєвої сили», яка народжує в муках і ростить нові покоління, яка дає надію на появу надлюдини — гуманіста, здатного змінити світ на краще.

Проте у житті і на сторінках своїх творів він не втомлювався бути зухвалим. У одному великосвітському товаристві багата панянка хвалилася: «Моя музична освіта коштувала батькам близько півмільйона!» — «Прямо дивно, — підтакнув Шоу, — як мало одержує людина за свої гроші!»

А одна набожна дама «діставала» Бернарда Шоу запитанням: «Чому Господь створив раніше чоловіка і лише потім жінку?» — Шоу мовчав, мовчав і несподівано вигукнув: «Та тому, мадам, що він не хотів, аби під час сотворіння чоловіка жінка давала йому свої поради!»

Грандіозний успіх і визнання на всіх головних сценах світу завоювала п’єса «Пігмаліон» (1912 р.). Назву взято з античного міфу про скульптора Пігмаліона, який закохався у створену ним статую Галатеї й оживив її своїми моліннями. Так і професор Хіггінс перетворює вуличну квіткарку Елізу Дулітл на чарівну леді.

Коли в Америці відбулася прем’єра цієї п’єси, Шоу послав акторці, яка грала Елізу, телеграму: «Чудова, незвичайна, божественна...» Приголомшена актриса схвильовано відповіла: «Ви перебільшуєте!» Шоу телеграфував: «Я мав на увазі п’єсу». Акторка відповіла: «Я також».

П’єси «неприємні»
і «приємні»

Коли в Лондоні було засновано Незалежний театр, покликаний боротися за нову прогресивну драму, одним із його натхненників став 35-річний Шоу. Свої перші драматичні твори він об’єднав у цикл «Неприємні п’єси», серед яких була і «Професія місіс Уоррен» (1894). У ній розповідається про молоду дівчину, котра несподівано дізнається, що її мати — власниця мережі будинків розпусти. Через таку скандальну тему в Англії постановку довго забороняли, а коли англійська трупа поставила цю п’єсу в Америці, спектаклі заборонили, акторів же — заарештували.

«Вам не подобаються мої «неприємні п’єси»? — знизував плечима Шоу. — Ну що ж...» — і він видає цикл «Приємні п’єси». Сама назва сповнена прихованої іронії, а критика буржуазної моралі й ідеалів стала ще гострішою.

У передмові до наступного циклу — «П’єси для пуритан» — Шоу підкреслює, що він не ханжа і не боїться грубуватої відвертості в зображенні почуттів на сцені.

Захоплений п’єсами Чехова і Толстого, Шоу пише «фантазію у російській манері на англійські теми» — «Будинок, у якому розбиваються серця». Справді, якщо начитаність, дотепність і безстрашність вироджуються у безплідну нескінченну балаканину й животіння — то всі ми на кораблі, що пливе в безвість. Але, з іншого боку, якщо серця розбиваються — то є ще чому розбиватися…

P.S.

У Шоу запитували: «Скільки ви хочете заробляти?» — «Стільки, скільки я заробляю на думку моїх сусідів». Він відмовився від Нобелівської премії: «Це рятувальне коло, кинуте потопаючому в той момент, коли він уже доплив до берега...»

Його лікар зітхав: «На жаль, я не чудотворець і не можу омолодити вас!» — «А я й не хочу, щоб ви мене омолоджували, — всміхався Шоу, — я хочу тільки мати можливість продовжувати старіти...»

Коли його на вулиці збив велосипедист, Шоу похмуро сказав: «Вам не пощастило, сер! Ще трохи — і ви заслужили б безсмертя як мій убивця!»

В історії є особистості, які не помирають. Про них не можна говорити в минулому часі. Думаючи про великого дотепника, я навіть чую його голос: «Влаштовуючи ювілей Бернарда Шоу, не влаштовуйте шоу з його ювілею!»