ХАЗЯЇН СЦЕНИ

Є обличчя, по яких погляд ковзає не затримуючись. Або обривається в безодню людської порожнечі. А є обличчя незвичні, вони приковують до себе, змушують дивуватися. Така зовнішність у Іллєнка. Художник не знайде в його обличчі жодної класичної риси, але відвести очі неможливо. Згадується Пушкін, «Полтава»: «Лик его ужасен. Движенья быстры. Он прекрасен». Про таких жінки кажуть: «Видний чоловік!»

Коли Володимир входить у гримувальну, і без того маленька кімнатка відразу зменшується в обсязі, вміщуючи в себе цю стокілограмову особистість під два метри зросту. А він примудряється не тільки не заважати сусідам (нас у гримерці семеро), а й пожонглювати кількома м’ячиками, налаштовуючись на вихід. Жонглювання — його пристрасть і перша професія: він закінчував естрадно-циркове. Цирк живе в його душі, як і дитинство. Легко простежити логічний ланцюжок: цирк — коло, коло — сонце, сонце — радість, радість — дитинство... Недарма інколи від нього можна почути: «Я не люблю «професію», я люблю грати!»

Він зізнається, що все до нього приходить пізно: одружився пізно, у театр прийшов пізно, про звання взагалі годі казати — не «заслужений», а «вислужений» — за вислугу років...

Одна з особливостей натури Іллєнка — дивовижна правдивість. Насамперед перед собою. Він дуже чітко вміє розуміти, що «його» і що «не його». Отруєний театром, життя без нього вже не мислив і вирушив учитися акторської майстерності у Карпенко-Карого.

В результаті всіх пошуків та метань вийшов не просто актор, а хороший, розумний, синтетичний актор! Із власним сприйняттям світу, з багатющою палітрою для втілення в ролях своїх знань.

Сім років Іллєнко відпрацював в Одесі, в театрі ім. Іванова. Одесити досі згадують його лейтенанта Чорного в «Голубих оленях» Коломійця. Режисер Ошаровський поставив «Безприданницю», і в цьому шоу за Островським Володимиру було відведено роль полового Гаврила. Себто те, що й роллю не назвеш. Але коли Паратов пив «величальний» келих, а потім жбурляв його за спину і келих летів, перевертаючись, через усю сцену, зал охав і вибухав оплесками — Іллєнко підхоплював його на льоту!.. На постановку «Зикови» за Горьким в Одесу приїхав Митницький. Іллєнко грав Шохіна. Митницький покликав його з собою.

У Києві відкривався Театр драми і комедії, й Іллєнко ввійшов у нього з першого дня — з 7 вересня 1978 року. Отримав розподіл на головні ролі в перших виставах і ... не зіграв їх. У кожному театрі такі ситуації трапляються часто, коли на роль розподілено двох акторів, а грає тільки один. Володимир щиро радів успіхам товариша і не думав нікого відштовхувати ліктями від творчого столу. Коли йому казали, що «скромність — прямий шлях у невідомість», він просто знизував плечима. Гумору не втрачав і закидав у скарбничку пам’яті казусні театральні ситуації. Оповідач він чудовий:

— Спектакль «Мені 30 років» починав ставити молодий режисер. Адже ми в житті спілкуємося діалогами, а вся п’єса — обмін монологами по 10—15 хвилин. Шеф подивився: «Нічого не розумію!» — і став правити спектакль. Спектакль жив десять років, багато їздив по провінції, добре приймався. Якось шеф подивився його й жахнувся: «Невже це г... йде в моєму театрі?» — «Більше того, — відповідають, — це ви його й поставили!» І ось ми поїхали на виїзний у Кагарлицький район — назви села, природно, ніхто не запам’ятав. Була зупинка, всі відвідали «білий дім». Останнім відвідувачем був актор К. Покурили, сіли в автобус. «Усі на місці?» — «Усі!» Поїхали. Актор К. виходить із туалету... і бачить, як від’їжджає автобус. «Еге, — думає, — так ви й поїдете без мене!..» А ми й поїхали — «загін не помітив утрати бійця»! Актор К. на перекладних добрався до Кагарлика, звідти до Миронівки і з величезним полегшенням зупинився біля рідної афіші, що висить на клубі в центрі села. Ось тільки в Миронівці ми мали виступати наступного дня... А ми в цей час граємо в іншому селі виставу, і по ходу з’ясовується, що немає К.! Викрутилися. Повертаємося до Києва й отримуємо хорошу клізму від шефа. Ми кажемо: «Але це ж ваша думка: якщо спектакль можна зіграти без артиста, то цей артист театру не потрібен!» Їдемо ми наступного дня, актор К. уже з автобуса не виходить. Під’їжджаємо до «білого дому». Зупиняємося. Боря Романов говорить в автобусний мікрофон: «Дорогі друзі, учора на цьому самому місці ми були живими свідками, як наш товариш залишився тут, а ми — без нього. Я хочу присвятити йому чотири рядки: «Стоит один, в куртенке маленькой,// Cтоит один, как хрен в руке... // Никто не знает, даже маменька: // В Мироновке он иль в Кагарлыке?» І ми поїхали далі...»

Алан Уотс у книзі «Табу на знання про те, хто ти є» пише: «Завдання філософії зводиться до того, щоб вилікувати людей від звички ставити безглузді запитання». Філософ Іллєнко запитань не ставив, грав, що давали.

Є ролі доленосні. В Іллєнка їх сьогодні дві: Еліезер Вайнгартен у спектаклі «Наречений із Єрусалима» Йосефа Бар-Йосефа і Федя в «Лавці» Гельмана (спектакль «Він і вона»). Був призначений і на роль Шломо Герцеля у виставі «Майн кампф» Таборі, мріяв її зіграти, але... У результаті був зіграний Хіммлішст (прототип Гіммлера). Його Хіммлішст спочатку жонглював ножами, а потім Іллєнко переконав режисера й пожежних і став жонглювати палаючими смолоскипами! У спектаклі є такі слова: «Вогонь розпалить той, хто зараз у підвалі живе». Гітлер запалив світову пожежу, тому летючий вогонь у руках Іллєнка — це не просто ефектний фінал вистави, а й зрима, приголомшлива метафора! «Сам собі підписав вирок, — зітхає Іллєнко. — Тепер цю роль ніхто інший не зіграє. Тож текст Шломо я давно вже забув...»

Я дивився «Він і вона» і був вражений чудовим дуетом (партнеркою Іллєнка була Галина Корнєєва) та Іллєнковим пройдисвітом Федею, який робить граціозний перекид через голову на лавці: «А що розповідати? Монтування—відрядження, робота чоловіча, грошова. Вдень гаруєш, а ввечері куди? У гуртожиток! Ось де мені ці общаги! Ну, ось і пішов по руках та по подушках... а душа... вона видувається...»

Навіть суворий критик і тонкий цінитель акторського мистецтва, кінорежисер Олександр Муратов з повагою кивав головою: «Іллєнко — дуже гарний актор! На спектаклі «Наречений із Єрусалима» я реготав як божевільний!» Реготав не лише він. Хоча в певні моменти вистава зворушує до сліз. Хтось присягався, що Іллєнко в ролі Еліезера, який заявляє: «Ви не жінка, ви — наречена!», — це точна копія його ізраїльського знайомого! І кілька разів приводив своїх гостей: звіряйте, мовляв... На диво вдалою виявилася невелика роль Єрофеїча на прізвисько Бельмондо у ліричній комедії «П’ять романсів у старому будинку» за Володимиром Арро. Час від часу Єрофеїч з’являється на сцені з двома важкими відрами: «Йшов повз будівництво — емульсію дають...» І зал вдячно регоче — від радості впізнавання. Спрацьовує основний принцип Іллєнка: «Існування комічного персонажа — це гранична серйозність». Якщо на сцені всерйоз розглядаються людські долі, кожен побачить у них щось своє.

Володимир — людина інтуїції. Прислухаючись до неї, він не любить двічі ходити однією й тією ж дорогою, і то пісню напише, то зайде до храму і поставить 12 свічок — ніби попросить якогось захисту...

У російських казках Пушкін знаходив «веселе лукавство розуму і мальовничий спосіб висловлюватися». Я все це знаходжу в Іллєнка і тому інколи бачу в ньому казкового персонажа, такого собі Лісовика. Особливо при його перевдяганнях: навіть спина покрита густою «вовною»! Якось гример стриг його перед спектаклем і поцікавилася: «До якого місця потилицю підголюватимемо?» Іллєнко охоче відповів: «До куприка!» Уявляю, яке колоритне видовисько отримували випадкові глядачі, коли Іллєнко, піддавшись на вчення Іванова, двічі на день упірнав в ополонку!

В Іллєнку живе невтолима жага роботи. Охоче відгукується на будь-яку пропозицію (природно, якщо вірить у режисера). Тому його поява на сцені в театрі «Браво» і «Зоряного театру» (при Планетарії) не випадкова. Не розлучається з мрією зіграти самого Гоголя. Театр — це таке ж утвердження ілюзії на шкоду дійсності, як і поезія. Тільки ілюзорність різна. Завжди боляче, коли за ілюзією не можуть розгледіти живих людей... Дмитро Кедрін писав: «У поетів є такий звичай, — у коло зійшовшись, обпльовувати один одного...» Гадаю, актори (принаймні у нашому театрі) набагато щасливіші за поетів: нам завжди радісно, якщо якась робота нашого побратима вдається. Та й ця стаття, властиво,— бажання поділитися такою радістю. Мені завжди цікаво писати про яскраві театральні особистості, про яких або не пишуть зовсім, або пишуть образливо мало. Але до вдячної глядацької радості прилучається чимало гіркоти: життя поставило Іллєнку дві «п’ятірки», однак у свої п’ятдесят п’ять він не реалізований повною мірою. Якось побачив його біля нового розподілу: «Знову драний епізодик...»

Наше місто дивовижно гарне. Однак усе псують недобудовані споруди, які роками сумовито — ніби щербатий рот — стирчать на київських вулицях. Незіграні ролі — це той-таки «недобуд», тільки вже акторський. Іллєнко не виняток. Він — дзеркальне відображення цілого акторського покоління. Чудовий майстер із надзвичайною органікою, справжній Хазяїн сцени... Хазяїн... без відчуття власної потрібності у цьому гарному домі.