Ласкаво просимо до нас, Новий Роче!

Коли хтось приїжджає в наш край, мусить мати багато сил і мужності, щоб не очманіти від вражень.

І навіть коли Новий Рік до нас приходить, гадаю, він теж дуже дивується й заздрісно чудується.

Річ у тім, що в нашому прикордонному місті здавна у згоді й порозумінні живуть румуни й євреї, поляки й українці, й вірмени, й татари, й росіяни, і навіть узбецька сім'я, і навіть коряки, чим ми особливо пишаємося. Тут учителька якось сказала на батьківських зборах одній мамі: "Що це ваша дочка мружиться весь час? Треба їй зір перевірити". А матуся як обуриться: "Який іще зір?! Коряки ми!". Ось.

Усі, хто сюди приїжджає, залишаються тут навіки. Бо місце в нас таке - райське. Не знаю, чи живуть тут янголи, але те, що вони тут частенько прогулюються, відпочиваючи від своїх турбот, - це точно! Люди ж у нас - просто диво. Працювати - то працювати. Відпочивати - то відпочивати. Весілля - цілий рік. Дітей - у школах тісно! Кров так перемішалася, що ніхто вже не може точно сказати, хто якої національності.

Ні, є, звичайно, й пекельні суміші. Наше містечко здавна славилося своїми п'яницями. Хоча й нечисленними, але унікальними. Наприклад, є один дядько. На прізвище, наприклад, Цирульник. Він наполовину румун, наполовину єврей. При цьому, слід сказати, йому дісталися не кращі половини. І коли в чоловіка стається напад національної самосвідомості, то в ньому самому розігрується громадянська війна. В окремо взятому організмі. Одна половина дає бій іншій. Щоправда, коли вони раптом поєднуються, ці дві половини - румун і єврей, тоді вони несамовито кричать в одне горло: "Україна для українців!".

І на стіні свого будинку він старанно малює підозрілі блискавкоподібні символи різного ступеня важкості. Талановитий, собака! Якби не пив, добрий художник з нього був би. Його родичі з одного й іншого боку, румуни і євреї, у такі дні намагаються з ним не сперечатися й не зустрічатися поглядами - бояться, що припхається з погромом.

А так - нічого. Не до політики в нашому містечку. Тут один кореєць приїхав. І заходився організовувати громаду корейську - мовляв, нацменшини, почав корейські права качати. Сам себе головою громади призначив. А в громаді, крім нього, ще троє: його дружина Лі, фахівець у сфері тертої моркви, і два сини, Чук і Гек, - симпатичні, кругловиді. Вийшов наш кореєць до мерії. З плакатом: мовляв, дайте приміщення для офісу громаді корейського народу тут, у вас, на кордоні з Румунією, Молдовою та іншими вікнами в Європу. А на нього ніхто й не зважає, усі зайняті. Тільки Юсуф Батирович, шановний наш єдиний узбек, мудра людина (пошли йому, його Аллах, багато днів життя!), підійшов до нього й делікатно постидав: як тобі не соромно, шановний корейцю? Люди працюють усі, а ти тут байдикуєш. Ну, кореєць той і не прижився в нас. Виїхав кудись далі мітингувати. Ми всі потім місяць чудувалися - навіщо приїжджав, чого хотів?

Пішла тут у нас якось чутка, що продають прикордонну заставу. Адже в нас усе продають: заводи, кораблі, танки... Реверанси роблять у бік демократії, повітряні поцілуночки посилають, а самі тихенько продають, продають, продають... Ну, хтось і пустив чутку: "А чули? Заставу продають". Народ у нас хазяйновитий, меткий, грошовитий, побіг цікавитися: а за скільки? Із прикордонниками чи без? І чи продають із заставою шматочок кордону? Коридорчик. Маленький такий, сантиметрів двадцять, щоб вистачило зганяти в Румунію і назад.

Начальник застави капітан Бережний як побачив юрбу біля воріт - заставу в рушницю, почав своєму генералові телефонувати: мовляв, тут мітинг якийсь, революція, незрозуміло чого хочуть... Коли з'ясували, розігнали всіх по домівках. Народ, розчарований, розійшовся, хотілося йому не стільки заставу, скільки стежинку в Румунію прикупити. У багатьох це давня була мрія - таку стежинку мати. А все тому, що коли Молотов і Ріббентроп землі, як яблучний пиріг, ділили, про людей геть не думали, сім'ї розділили так, запросто. У Румунії мати залишилася, в Україні - діти. Або з цього боку Пруту один брат, з того - інший...

Ні, все-таки місто, де ми живемо, унікальне. Через наші місця завжди, - чуєте? - завжди проходила дорога з Росії в Європу й навпаки. Торговий і пасажирський шляхи. А також з Росії в Молдову, Румунію, до Чорного моря... Через наше місто проходять усі естафети, марафони, автопробіги й олімпійський вогонь.

Усе змішалося - люди з різних країв, що оселилися тут, навчили одне одного хорошого: своїх традицій і звичаїв, як краще будувати, як готувати їжу, що співати, у що вбиратися, як приймати гостей, навчили гарних манер, відзначати національні свята, а головне - радіти життю. Словом, глобалізація на окремо взятій маленькій території, в окремо взятому маленькому місті.

Ще зауважу: люди в нас, на перший погляд, справді трохи дивакуваті... Наприклад, дуже люблять працювати. Ніде не люблять, а в нас - ну просто як мурашки, особливо будувати, облагороджувати. Ось ви, коли відпустку берете, що робите? Купуєте шльопанці, шорти, купальник, збірку кросвордів - і на моря. А наша людина що? Вона бере відпустку і, не зволікаючи, негайно купує собі цементу цілу вантажівку, а то й дві, цегли гору, дощок, колод, інших будматеріалів і споруджує будинок.

От, припустимо, відпустка, купили все для нового будівництва. Увечері ходять-ходять навколо цього багатства, нетерпляче потирають руки, і прямо душа вібрує: "Ой попрацюємо! Ну й попрацюємо! Швидше б ранок!".

І, що приховувати, траплялися випадки, коли людина зривалася - так, зривалася, не витримувала такого напруження... і починала працювати вночі. Вранці сусіди прокидалися, а в чоловіка вже опалубка готова під новий будинок, а сам сидить розгублений і винуватий. Але щасливий. Родичі й сусіди йому: "Ну що ж ти, Федю, ти ж обіцяв, що ми до тебе попрацювати прийдемо, ну ти ж обіцяв! У нас же зовсім удома роботи не залишилося! Як ти міг?!". Ображаються, заздрять... Шукають, де б іще попрацювати, допоки відпустка...

І нарешті вимуровують палац, терем! Така краса невимовна: подвір'я - плиточкою, квіти скрізь, леви з кільцями в носах при воротях. А самі всією сім'єю оселяються у крихітній врем'яночці поруч із новим будинком, причаяться й чекають, визираючи регулярно у вікно, - чи не йдуть до них гості. Щойно гості у двір, вони свою нову оселю навстіж - нате! Заходьте! Милуйтеся! Будьте як удома! Ось яка краса!

Потім їм набридає, і ніяк нової відпустки дочекатися не можуть, щоб іще один будинок звести, чи новий колодязь викопати, чи басейн облаштувати...

І так у нас усе. А національність, точніше коріння, можна визначити, тільки коли щось святкують. Отоді вже під світанок можна почути пісні різними мовами, бабусині й дідусеві протяжні тужливі пісні...

А кілька років тому взагалі сім'я турків по сусідству оселилася. Хороші беручкі хлопці, лаваш вірменський печуть, хачапурі грузинські, коржі узбецькі, французькі круасани, прибалтійський хліб із родзинками, цікавилися, чи не знає хто технології випічки маци...

Влилися в нашу культуру дуже швидко, з багатьма заприязнилися, випивати навчилися... Витівники...

Телефонує один з них до нас додому, каже так витіювато:

- Здрастуй у віках, Маріанно-ханум, світло очей твого чоловіка, шановного Аркадія Кузьмича, хай продовжаться дні його за те добро, що він для нас зробив, коли добув нам секрет випічки молдовського калача з родзинками й завитушками!

Маріанно-джаним, а чоловік і володар твій, Аркадій-бей, удома є-є-є? Це Адам, скажи, телефонує, щоб запитати його щось важливе. Тільки не чіпляйся, не розпитуй, не для твоїх дурних вух, жінко...

Адам турецькою - "людина".

Таки дивовижне, загадкове місце... "Да ладно!", як кажуть росіяни. Хіба в нас в Україні таке містечко одне? По всій країні таких містечок насипано-розсипано - іди, живи, дружи, працюй та святкуй. Бо така країна в нас - тепла й щедра. Стільки хороших талановитих людей світу подарувала. А скільки ще подарує! Тож ми всі чекаємо тебе, Новий роче. У нас на тебе великі плани. Ти не бійся, у нас тут прекрасний, добрий, гостинний і дуже надійний край. Місцевий люд упевнений: навіть якщо янголи тут не живуть, то, відпочиваючи від своїх турбот, частенько тут у нас прогулюються.