КВІТЕНЬ. СОЛОМІЯ ПАВЛИЧКО

30 березня, 2001, 00:00 Роздрукувати Bипуск № 13, 30 березня-6 квiтня 2001р.
Відправити
Відправити

Цей тиждень у Києві я жив ніби у двох часових вимірах — завдяки маленькій, однак надзвичайно насиченій епістолярній книжці Соломії Павличко...

Цей тиждень у Києві я жив ніби у двох часових вимірах — завдяки маленькій, однак надзвичайно насиченій епістолярній книжці Соломії Павличко. Про перебудовний період написано вже чимало мемуарів, однак у «Листах з Києва», емоційних, писаних день у день, за гарячими подіями, майже «газетних», відчуваєш атмосферу того недавнього часу, який здається сьогодні таким далеким. І ось у Києві 2001 року я читаю про Київ 1991-го. Враження Соломії не видаються історією: хоча б тому, що не встигли змінитися вулиці і майдани, та й дійові особи і виконавці ті ж самі... І ось у цій книжці підсвідомо починаєш шукати відповіді на одвічні українські запитання: а чому не вийшло? А чи могло бути інакше? І чому тепер, навесні 2001 року, коли українське політичне життя — якщо почитати газети — насичене, як ніколи раніше, — не відчуваєш тієї дивовижної атмосфери передчуття змін, у якій буквально купалася авторка «Листів з Києва»?

Відповідей можна знайти багато, я навіть не намагався їх систематизувати. Перша з них справді полягає у незмінності акторів — деякі тільки змінили амплуа. Якщо хтось зараз листується із закордонними приятелями на політичні теми, у цих нотатках також фігуруватимуть прізвища з початку 90-х. Ну, немає тих, хто потім приїхав з Дніпропетровська, — то вони ще не доїхали... Що робили ці дійові особи після серпня 1991 року? Соломія Павличко, скажімо, створила чудове видавництво — одне з небагатьох, які намагаються повернути нам європейське ставлення до книжок... А політики з її книги? Найвідоміші продовжували добре вивчену науку інтриг, апаратної боротьби, авантюр та істерик біля мікрофона... Ніби й не помітили, що це вже своя держава, своя! І треба будувати її, а не монументи собі, герою національно-визвольного руху... До того ж легко помітити, що з нашого часу «випали» прізвища людей найбільш розважливих, схильних до тривалої роботи, до пошуку компромісів, не честолюбних до хворобливості. І це якраз не тому, що ці люди були маргіналами, а тому, що нові правила гри потребували людей, здатних до швидкої зміни поз і позицій.

Потім: атмосфера. На початку 90-х жилося не набагато краще, ніж тепер, однак цинізму було все ж таки менше. Розподільники і дачі номенклатури були подалі від центральних вулиць, отож більшість людей просто не уявляла, яке провалля відділяє їх від правлячого класу. Тепер у нашій країні джипів усе це добре видно: центр Києва змінюється щодня, і якщо в Москві модно ходити у вже відомі ресторани і кав’ярні, то в Києві — у нові, щойно відремонтовані. Можливо, тому політика пішла з вулиці: герої Соломії Павличко обговорюють політичні новини просто неба, під час випадкової зустрічі. Тепер політику обговорюють під час спеціально запланованої вечері, потім — у джип і за місто, дихати... Люди на вулиці можуть хіба що обговорити модель цього джипа...

Зустріч еліти з народом на початку 90-х була дуже короткою. Народ, як завжди, покладався на еліту. Еліта, звісно, також покладалася тільки на себе і будувала тільки для себе. І з чого тут дивуватися? Адже, як тепер ні в кого немає точної відповіді на запитання, що робити в разі, якщо відбудеться відставка Президента, — так і тоді не було відповіді на запитання, що робити, якщо Україна стане незалежною державою. І саме тому відповідь виявлялася дуже простою — краще не ризикувати і нічого не змінювати. Хай усе йде як іде... Немає кадрів, немає сил. Нічого немає. Як тоді шукали альтернативу серед членів політбюро, так і тепер шукаємо серед представників владної команди останніх років. Однак для того, щоб потрапити до політбюро, треба було мати мораль, близьку до моралі всіх його членів. Як і для того, щоб втриматися при владі тепер. А в політиці мораль нерідко відіграє не меншу роль, ніж професійність, ми вже неодноразово в цьому переконувалися...

Мені було так сумно читати цю книжку саме тепер, згадувати всі наші ідеалістичні сподівання тих років, дивуватися з власної наївності — ось що хотілося б повернути бодай на кілька днів... Сергій Рябченко, колишній народний депутат СРСР і один із тих, на кого ми сподівалися тоді, сказав мені цими днями в Києві, що я пишу «ностальгічні нотатки». Може, й так. Однак я продовжую вважати, що в переосмисленні того, що відбулося із нашою незалежністю, — один із шляхів пошуку виходу з ситуації. Ми ж отримали державу не під ключ, ні. А державу нашвидкуруч — без структури управління, без реально існуючої нації, без вільної преси, без економіки... Перераховувати можна довго, однак ніде правди діти — тоді ми були впевнені, що ця союзна республіка і є держава. Досить її тільки перейменувати й перефарбувати — і заживемо.

А те, що перейменувати — ще не означає побудувати, почали усвідомлювати тільки тепер, коли побачили, що замість своєї країни маємо суміш кримінально-номенклатурної держави і радянської республіки. Однак зрозуміти — означає зробити перший крок уперед. «І я так само не знаю, що буде з нами всіма і з усією цією державою завтра, але впевнена, що буде щось інше, ніж учора. А де є рух, є якась надія».

Так закінчувала свої листи з Києва у квітні 1991-го Соломія Павличко...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК