КВІТЕНЬ. МОСКВА

Один з угорських політологів на початку перетворень у своїй країні написав, що немає тепер більшої небезпеки, ніж залишитися в історії, в минулому, під вантажем старих проблем і стереотипів. Ця думка здалася мені досить важливою, коли я її прочитав, але я ще не зрозумів, чому. Почав розуміти на початку іракської війни, коли виявилося, що практично весь європейський континент усунувся від реальної відповідальності за те, що відбувається. Ну а якщо вже європейці усунулися — так росіянам чи тим більш українцям сам Бог велів, так що недаремно більшість українських політиків розцінили направлення нашого батальйону до Кувейту як жест, продиктований особистими політичними амбіціями президента та його адміністрації. Втім, батальйон все ж таки знаходився в Кувейті, не в Іраку — і ми разом із більшою частиною людства мали можливість спостерігати за війною як за телевізійним шоу.

Однак ніколи не треба питати, по кому подзвін. 8 квітня ми дізналися про загибель у Багдаді нашого колеги Тараса Процюка, кореспондента агенції Рейтер. Для мого покоління журналістів це — не просто особиста втрата, це жахливе вторгнення реальності у спогади про молодість. Багато хто, напевне, буде себе вважати тепер близьким приятелем Тараса — у мертвих завжди багато друзів. Я ж не можу себе віднести до кола друзів Тараса Процюка, хоча б тому, що знаю, із ким він дійсно товаришував. Однак я був знайомий із Тарасом приблизно 15 років, з тих часів, коли він ще ленінградським курсантом приїздив в гості до Московського молодіжного клубу. Тільки тепер усвідомлюю, що 15 років — це дійсно довго. Однак є і інший, досить важливий момент в цих 15 роках — те, як побудував своє життя наш колега. Він став класичним військовим репортером, професіоналом висвітлення подій у «гарячих точках». Чи варто нагадувати, що 15 років тому таких професіоналів в Україні просто не було і тим більш вона не позичала їх найбільшим світовим агенціям. Тарас, як на мене, виявився здатним стати абсолютно сучасною людиною в країні, яка запізнюється в сучасність. Так, його робота була до неймовірності ризикованою, професійне захоплення фронтового журналіста навряд чи буде зрозуміле тому, хто намагається якнайрідше потрапляти в екстремальні ситуації. Однак разом із цим без цієї роботи нам практично неможливо було б усвідомити оточуючий світ таким, яким ми його зараз уявляємо — світ неприхованих війн і невигаданих трагедій.

І тут повернусь до початку цих нотаток. Ми вже не можемо бути невідповідальними за цей світ, хоча б тому, що серед нас чимало людей, які виявилися сучаснішими, мобільнішими за власну країну, — із кожним днем їх кількість буде збільшуватися. Відповідальність — це насамперед готовність і здатність бути учасниками того, що у світі відбувається. Готовність хоча б щось зробити для пом’якшення правил гри, у якій людське життя виглядає зовсім не найвищою цінністю. Бажання відповідати за своїх громадян — і тих, хто в ар’єргарді, і тих, хто в авангарді... Світ, який змінюється навколо нас, буде, скоріш за все, жорстким і незатишним. Однак ми вже не зможемо відгородитися від нього завісою байдужості і старосвітським переконанням, що нас не помітять, якщо ми кудись сховаємося і зробимо вигляд, що нас тут немає. Ми тут є. І тому ніколи не потрібно питати, по кому подзвін.