КВІТЕНЬ. МІТКОВА

Цими днями я перетворився на телевізійного критика — професія, якої ніколи собі не бажав. Однак у ситуації, коли коридорами НТВ гуляють телекамери, а колеги обговорюють подробиці чергового відкритого листа Євгену Кисельову, писати про щось інше було б навряд чи коректним, принаймні стосовно читача. Але мені, чесно кажучи, дуже важко. Для мене НТВ — не просто телевізор. Звісно, для мене це насамперед люди, яких я знаю приблизно років десять. Знаю і тих, хто пішов, і тих, хто залишився. З кимось навчався на журфаці, з кимось працював у московському офісі «Свободи» — певний час НТВ дуже сприяло нашим кадрам… Репортери каналу виростали на моїх очах, ми зустрічалися у відрядженнях, в парламентських кулуарах… Професійно я завжди був дуже далекий від цієї команди. Як і від тих колишніх своїх колег по «Независимой», які пішли служити Володимиру Гусинському у друковані ЗМІ «Медіа-Моста». Коли сьогодні я бачу колишніх своїх не просто приятелів, а соратників по першій вільній газеті, які холоднокровно розтоптали мої ще юнацькі ілюзії про те, що всі ми тут прагнемо вільного суспільства і чесної преси, на мітингах НТВ, мені стає моторошно.

З телевізійниками завжди було легше. На відміну від газетярів, вони ставилися до життя легковажніше. Я був вражений цією несподіваною деідеологізованістю нового покоління журналістів. Упродовж багатьох років я намагався зрозуміти: ну як же так? Я розумію, ви робите цікаве телебачення, майстерно подаєте інформацію… Однак чи розумієте ви, що ви робите із цим суспільством своєю вічною напівправдою? Чи усвідомлюєте, що стали знаряддям для свого не дуже розумного і не дуже адекватного господаря — саме тієї людини, яка, звісно, і поховала вільну пресу в Росії?

Жоден з них — а були серед співрозмовників і мої приятелі, і близькі друзі — не захотів зі мною розмовляти на цю тему. Вони були задоволені. За них думали інші. Гусинський, Добродєєв, Малашенко, коли дозволяли — Кисельов. І раптом цей колектив байдужих професіоналів перетворився на бойовий загін захисників свободи… А я думаю: а якби все вийшло за варіантом Гусинського і президентом Росії був не вихованець ФСБ Путін, а вихователь Служби зовнішньої розвідки Примаков, — яким важливим, державним, переповненим розуміння власної місії було б це телебачення… Ця команда…

Хоча б тут я можу не писати про владу, про Кремль, про Путіна — це ж не політична стаття. Мені все відомо про цю владу і про її комплекси. Просто я журналіст. Каву, вочевидь, п’ю з журналістами, а не з чиновниками. Буде тяжко усвідомлювати, що хтось, до кого ти звик, пережив професійну і людську трагедію. А хтось виявився не на висоті настільки, що важко буде потиснути йому руку…

Мої професійні переживання, хоч як це дивно, були пов’язані з прізвищем Тетяни Міткової — людини, з якою я заледве двічі в житті розмовляв. Однак для мене вона була певним символом. Я дивився той знаменитий випуск ТСН, присвячений подіям у Вільнюсі, у литовському посольстві в Москві — ми, журналісти, прийшли туди, наївно сподіваючись, що своєю присутністю допоможемо невизнаним дипломатам невизнаної країни бодай не потрапити до Лєфортова… Звичайно, все сприймалося гостріше. І я зрозумів згодом, що з того випуску новин і почалася справжня тележурналістика. І навіть написав про це торік… Я зітхнув із полегшенням, дізнавшись, що Міткова залишила НТВ. Я усвідомлюю, як важко їй було такий крок зробити, однак це вчинок порядної людини.

І водночас я розумію, що вільна тележурналістика, яка почалася сльозами Міткової у вільнюську ніч, закінчилася саме в той момент, коли за нею зачинилися двері НТВ. Ми самі її не відстояли, цю журналістику. Маю на увазі не московський телеканал, який відчув себе вільним тільки після сварки господаря з Кремлем. Маю на увазі внутрішнє відчуття свободи і розуміння, що вільне суспільство і вільну журналістику можуть створювати тільки люди з чистими руками. Люди, які обрали цю професію, щоб бути вільними, — чи багато таких серед нас? А якщо не багато — що ж ми намагаємось довести нашим глядачам з допомогою екрана, який у тисячу разів збільшує будь-яку фальш?