Квітень. Клара Лучко

Зі знаменитою кіноактрисою Кларою Лучко, що померла цими днями в Москві, прощаються насамперед у Росії. Востаннє ми бачили артистку – в українському контексті – на призабутому вже форумі російських вихідців з України і на прийомі учасників цього заходу в російського президента Володимира Путіна. Клара Лучко тоді скаржилася президентові на ситуацію з російською мовою в Україні і, здається, щиро не розуміла, що з цією Україною відбулося. Але це все минеться. Я думаю, вже нині про цей її монолог у Путіна ніхто не пам’ятає. Адже після видатного актора залишається міф. Міф Клари Лучко належить Україні не менше, а то й більше, ніж Росії. І не тільки тому, що Україна — батьківщина цієї полтавської дівчини, зрештою, практично все своє свідоме життя, аж зі студентських років у майстерні Сергія Герасимова і Тамари Макарової, Клара Лучко прожила в Росії. А насамперед тому, що самим своїм існуванням на екрані і в житті Клара Лучко блискуче втілила особливий тип жінки – тип імперської українки, яка долає не тільки географічні, а й неймовірні соціальні відстані, щоб відбутися, щоб стати собою. Ми можемо сказати, що вона була «просто» талановитою радянською актрисою. Але тоді ми не знайдемо відповіді на просте запитання: чому, коли після смерті Сталіна і прощання кінематографа з «великим стилем» часів диктатора всі блискучі й такі різні представниці цього стилю – Любов Орлова, Марина Ладиніна, Тамара Макарова, Людмила Целіковська, Валентина Сєрова та інші – закінчили свою кінематографічну кар’єру, – Клара Лучко залишилася? І виявилося, що героїня «Кубанських козаків» може бути шекспірівською героїнею, а потім – і актрисою мелодрами, над горем якої у фільмі «Циган» захлиналися сльозами радянські жінки наприкінці імперії та її кінематографа. Її образ міг залишитися на екрані тільки тому, що Клара Лучко, можливо несвідомо, спиралася на своє полтавське коріння, на свою дитячу мрію стати кіноактрисою. Великі майстрині, які були для неї прикладом, залишили екран, бо могли виступати тільки символами сталінського стилю, світського життя на радянський кшталт. Вони самі й були радянськими аристократками і залишили подіум тоді, коли він перестав вимагати щоденного феєрверку на екрані. Клара Лучко була здатна зіграти Шекспіра, але в реальному житті її очі, її руки, її манера поведінки нагадували про знамениту м’якість полтавської натури. У жорстокому кінематографічному світі про її характер складали легенди. Можливо, саме тому її життя в мистецтві почалося з веселих очей колгоспної передовички у «Кубанських козаках» і фактично закінчилося втомленими очима готової боротися за щастя жінки у «Цигані». Ці два портрети і є життям української жінки. Те, що цій полтавській селянці, як казковій героїні, вдалося стати зіркою великого імперського кіно, свідчить: мрії інколи збуваються.