КВІТЕНЬ. ЕДИНБУРГ

Є міста, зустріч із якими завжди сприймається як свято, — хочеться годинами гуляти їхніми вуличками й проспектами, навіть якщо дорога несподівано бере круто вгору. З’являється бажання залишитись тут і жити — довго й щасливо... Таке місто для мене — Единбург. Я полюбив його з першого погляду, коли, приїхавши у нічну пору, побачив майстерно створену з допомогою світла казкову панораму замків на пагорбах... Однак річ не в палацах, навіть не у силі першого враження (відтоді я завжди намагаюся прибувати до Единбурга ввечері). Як на мене, найголовніше — у «київськості» Единбурга.

Я не можу сказати, що не люблю Лондона, однак це вже не місто. Це — мегаполіс. По Лондону інколи можна прогулюватися пішки, проте немає можливості, відмовившись від послуг метро, перетворитися на географа, який відкриває нові землі у назвах незнайомих станцій. Киянин тяжіє до більш комфортного світу: якщо уявляти собі Київ не як місто масивів, а як місце існування, по Києву можна — і потрібно — ходити пішки. Цей київський інстинкт практично не зрозумілий москвичам. Я нерідко натрапляю в Москві на повне нерозуміння з боку її корінних мешканців моїх московських прогулянок, бажання ходити, а не їздити, і обмежити ареал свого існування в Москві територією, яку можна пройти. Для москвича прогулянка — це дача, до якої треба добиратися дві години електричкою або машиною. Величезним містом він воліє пересуватися також машиною або метро — відстані не дозволяють діяти інакше. Москвич — мешканець мегаполіса. А я — мешканець міста. І це вже назавжди.

По Единбургу можна ходити — як по Києву. Можна дихати повітрям на його пагорбах, пити каву у маленьких кав’ярнях на Королівській Мілі, прогулюватися вузенькими вуличками старого міста і просторими дорогами нового... Навіть до единбурзького порту в Лейті — колись це було інше місто — можна пройтися пішки, як у Києві можна спуститися за кілька хвилин з Хрещатика до річкового вокзалу на Подолі — колись це також було майже інше місто... Единбург — велике місто, столиця Шотландії, однак у ньому можна створити мікрокосмос власного існування, практично недосяжний у мегаполісі. Це мікрокосмос людини, що прогулюється, що відчуває свій зв’язок зі своїм містом — а отже, людини, здатної до самоусвідомлення... Отож, по Единбургу варто ходити. І не тільки по Единбургу. Як в юнацькі роки я намагався просто ходити Україною при першій-ліпшій нагоді, розглядати околиці міст, містечка на Київщині, краєвиди Буковини й Галичини, так зараз я намагаюсь, по можливості, ходити Шотландією, оглядати її замки понад морем, її гори і пагорби, її людей... Для мене це надзвичайно тепла країна...