КВІТЕНЬ. БАЛЬЦЕРОВИЧ

...Я дуже довго читав книжку Лешека Бальцеровича, присвячену, загалом, економіці вільного ринку і її побудові у постсоціалістичному світі. Звісно, я гуманітарій, економічні книжки мені взагалі важко даються. Однак ця книжка була порівняно проста — Бальцерович, очевидно, розраховував на таких, як я. Він взагалі вміє говорити просто: під час одного з варшавських семінарів ми спілкувалися кілька годин, і я жодного разу не відчув, що перебуваю в товаристві людини, яка оперує складними науковими категоріями...

Мені ця книжка була цікава насамперед тому, що я знову переконався: для того, щоб реформувати економіку, треба знати, як. Неможливо просто підійти до справи із добрими намірами. Треба мати план дій, рішучість у його виконанні, підтримку суспільства. Без цих складових годі і сподіватися на поліпшення ситуації...

Останнім часом у нас багато говорять про необхідність переговорів, діалогу влади та опозиції. Мета такого діалогу, як я можу зрозуміти, — політична стабілізація у суспільстві. Добре, навіть можна уявити, що ми досягнемо такої мети. Однак не можу погодитись із Бальцеровичем, який нагадує, що «політична стабільність, поєднана із нерозважливою економічною політикою, дає нам Північну Корею, а в поєднанні з мудрою економічною політикою — Південну Корею». Як на мене, питання слід перевернути з голови на ноги: політична нестабільність у нашому суспільстві обумовлена тривалим зволіканням із проведенням економічних реформ. І якщо ці реформи не розпочнуться, з часом вона тільки посилюватиметься — не допоможуть ніякі «круглі столи», ніякі угоди про взаєморозуміння між ворогуючими політичними силами. Тому що всі ці процеси відбуваються поза інтересами звичайних людей: навіщо громадянинові України політична стабільність, коли в нього одне завдання — добратися електричкою до свого городу, накопати картоплі, щоб було чим завтра дітей годувати... Ми вичавили наших людей з політики, вони перестали помічати не те що Українську державу — будь-яку державу. А ми й досі вважаємо, що цікавимо їх, і кокетуємо з народом по радіо...

Тут виникає ціла низка запитань, на які просто не хочеться відповідати... Скажімо, що буде, якщо ще певний час зволікати з реформами? Адже ми й досі зволікаємо, не слід себе заспокоювати, що уряд Віктора Ющенка їх проводить, — немає відповідної законодавчої підтримки, немає справжньої підтримки еліти, немає можливості не те що схвалити, а створити програму реформ. Є декларація про їх необхідність — це вже багато. Однак недостатньо. І, крім того, — цьому уряду «пощастило» із політичною стабільністю! Отож зволікання триває. Воно тільки грає на руку тіньовій економіці. Ця тіньова економіка — ймовірно, цим ми демократично відрізняємося від Югославії часів Мілошевича і від лукашенківської Білорусії, — має не одного, а кількох господарів. Отож країна повільно, але невпинно ділиться на такі собі феодальні володіння. Однак економіка тіні здатна прогодувати її господарів, проте аж ніяк не може утримати країну. Мілошевич тримав своїх людей війною і міфом про весь світ, який чомусь ненавидить бідних сербів. Лукашенко ледве утримує розповіддю про швидке
об’єднання з матушкою. У наших маленьких феодалів немає навіть ідеології утримання — чомусь вони вважають, що й так усе буде чітко. А не буде! Врешті-решт вся ця підгнила будівля впаде на наші голови — це такий собі об’єктивний процес... Ну, не може суспільство довго існувати без економіки — і край!

Я чомусь довго вважав, що в разі створення демократичного відкритого суспільства, воно автоматично зможе провести економічні реформи. Помилився. В історії останніх 10 років були різні періоди за рівнем демократії, ось тільки періоду економічних реформ так і не було. І тепер уся надія в мене на те, що економічні реформи дадуть можливість створити демократичне відкрите суспільство. Тільки ж хто наважиться на проведення таких реформ — очевидно непопулярних, небезпечних і ризикованих? Час, коли українську економіку могли лікувати терапевти, давно минув... Тепер ми чекаємо хірурга...