Курс — на південь

Міжнародне місто першої категорії постачання. Зелене, затишне, з вулицями, вистеленими булижником... Херсон справляв враження не гірше за Львів або Чернівці. Не дивно, що після Великої Вітчизняної чимало родин із Москви та Ленінграда раз і назавжди розпакували тут свої валізи і дали оголошення у місцеву пресу: «Міняю квартиру в Москві, на квартиру в Херсоні».

Батьківщина авангарду чи «сільський закуток»?

Тутешні степи зачарували чимало видатних людей. Скажімо, в селі Чорнянка жили відомі художники брати Бурлюки. Саме вони 1908 року заснували перше футуристичне угрупування «Гілея». Їхню садибу, як місце богемної тусовки, облюбували однодумці: Велимир Хлєбников, Володимир Маяковський, Бенедикт Лівшиць, Олексій Кручених та багато інших. Творча спадщина митців засвідчує, що степ промовляв до них віршами і лягав на їхні полотна. Відтоді Херсонщина знана як батьківщина російського авангарду.

Після Другої світової війни популярність цього краю зросла. Тільки в Херсоні населення збільшилось з 80 тисяч до трьохсот. У середині 1970-х сюди після закінчення університету приїхали мої тато й мама. Позитивна енергетика міста привабила їх. І нині, коли я тримаю курс на південь, це завжди дорога додому, до батьків, у дитинство.

А в дитинстві ми багато гуляли містом. Херсон заворожував своєю атмосферою. Його заснували 1778 року за наказом імператриці Катерини ІІ як «гавань і верф для Чорного моря». Відтоді будинки тут зводили згідно з жорсткими нормами та правилами. Регламентувалось абсолютно все: висота споруд відносно ширини вулиць, колір фасадів і їхній зовнішній вигляд. Гірші будівлі зносили, на вільному місці зводили кращі. Поступово Херсон став дуже гарним і увійшов в десятку найцінніших історичних міст України. Сам проект міста визнали пам’яткою містобудування. А от список історичних та архітектурних пам’яток так і не був закінчений — обірвалася радянська епоха і разом з цим перестали приїздити поважні комісії з Києва для вивчення місцевої архітектури. Відновлення цієї роботи обстоює архітектор, науковий співробітник місцевого краєзнавчого музею Сергій Дяченко.

— В історичних межах міста будинки не перевищують чотири поверхи, кожна споруда неповторна, — пояснює пан Дяченко. — Прикро, що Херсон може спіткати доля багатьох українських провінційних міст. Власники кав’ярень, магазинів, аптек та перукарень перефарбовують фасади, створюють так звану клаптикову архітектуру, закладають вагонкою стіни, ставлять склопакети, збиваючи унікальні карнизи і ліпнину... Херсон необхідно рятувати! Проблема в тому, що не передбачено відповідальності за скоєне, відсутня система покарань. Якби штрафи за архітектурну самодіяльність були прописані у стократному розмірі, тоді їх було б вигідно збирати міському й обласному управлінням архітектури та містобудування. Натомість склалася ситуація, коли простіше заплатити невеликий штраф за фактом перебудови, ніж розробляти і затверджувати проект. Якщо так триватиме й далі, незабаром унікальне за колоритом курортне місто перетвориться на такий собі сільський закуток...

Цього літа друзі зі столиці заявили: «Не треба нам моря, хочемо відпочити в Херсоні і побачити ваші плавні!» Туристи не пошкодують, якщо скинуться по 50 грн. і винаймуть вітрильник. Ми ж з друзями беремо на прокат байдарки і веслуємо туди, куди й не снилося потрапити моторним човнам і яхтам. Випливаємо через протоку Чортове коліно до невеличкого озерця, а там повертаємо до вузенької водної доріжки в очеретах. Звуки міста стихають, очерети лізуть у човника, на весла яких тільки водоростей не намотується... А ось несподівано над головою випурхує дика качка. «Обережно, в’єтконгівці!» — сміються хлопці з задньої байдарки.

Протока закінчується і перед очима з’являється море прекрасних білих лілей. І гадки не мала, що досі існують місця, де ці червонокнижні квіти заплітають цілі плеса! Здається, нічого романтичнішого в житті не бачила. Це місцина, де хочеться висловити свою ніжність і навіть освідчитись у коханні...

Не всі острови на Дніпрі дикі. Деякі з них окуповані дачниками. Цікаво споглядати їхній побут: альтанки, будиночки над водою, обід біля річки... Ми з’єднали наші байдарки веслами у тримаран і пливемо за течією. «Один, два, три — сім, — рахує нас дідусь, що миє у Дніпрі ополоник. — Світ на сім людей став мудрішим! Ось як треба відпочивати. Місця тут красиві...»

Українське сафарі

Учені-ботаніки крутили пальцем біля скроні, коли Фрідріх Едуардович Фальц-Фейн уперше поділився планами організувати дендропарк на засолених грунтах степу. Мовляв, узятися за таку роботу все одно, що створити оазу в пустелі. Але барон Фальц-Фейн був якраз зі «схиблених»: виписав 200 верблюдів, щоб ті носили з Дніпра воду для поливу екзотичних рослин. Одеському архітекторові Дюфрену замовив проект дендропарку. Згодом на території Асканії-Нової викопали дві свердловини з артезіанською водою. І верблюдів приставили до крутіння насосу. Зрештою,
1887-го стежками асканійського дендропарку гуляли перші відвідувачі. Справжня популярність до цих місць прийшла разом з приїздом імператора Миколи ІІ. 1914 року він відвідав не тільки дендропарк, а й проїхався цілинним степом на авто та погодував неляканих копитних тварин у заповіднику. Чим і заклав традиції вітчизняного сафарі.

За зрошувальну систему на конкурсі в Парижі Фальц-Фейну присудили гран-прі. Тепер парком походжаємо й ми і навіть не сподіваємось обійти його весь і побачити всі тамтешні 220 видів рослин. Але ботанічні сенсації ростуть тут усюди. Наприклад, метасеквою вважали зниклою разом з динозаврами. А коли в 1945-му її знайшли в горах Китаю, кілька рослин привезли й до Асканії-Нової. Найромантичнішим у парку називають дерево гінкго, або дерево Гете. Річ у тім, що знаменитий поет був не менш талановитим ботаніком. Якось у листі до дівчини він надіслав символ кохання — листочок дерева гінкго. Відтоді всі туристи-романтики шукають під деревом листя. «Мешкають» в парку і просто корисні рослини. Отак постоїш годинку у заростях козацького ялівцю, і весь одяг на тобі продезінфікується. Лише один гектар цих чагарників здатен очистити повітря в невеличкому місті.

Дендропарк зритий маленькими струмочками, його перетинають канали, а посередині виблискує озерце. Стежок багато і всі вони ведуть до високих курганів. Учені довели, що на верхівці кургану стояли фігури половецьких вояків — баби: з тюркської «баба» перекладається як «воїн». Однак серед кам’яних фігур зустрічаються й жіночі, що уособлюють матір... І хоч минуло не одне тисячоліття, в них відчувається надзвичайна енергетична сила. Байдуже до цього лише вандалам: блукаючи парком, ми натрапили на бабу «з посмішкою», вишкрябаною чимось гострим...

Нашу компанію підбирає возик з кучером та екскурсоводом. «Українське сафарі» — вочевидь, найцікавіша послуга, яку нині пропонують у заповіднику. Гурт з п’ятьох осіб, озброєних фотокамерами, виїжджає у цілинний степ площею 11 тисяч гектарів. Це найбільша у Європі частина степу, що охороняється. Тому пахощі тутешні описати важко. Здається, ніби й не було дев’яти століть, що віддаляють нас від половців. Здається, цей степ був завжди, він знає про людей все і вже від них втомився... Тож мудрим рішенням барона Фальц-Фейна було випустити на цілину тварин із різних географічних широт: зебр, буйволів, американських бізонів, антилоп, коней Пржевальського та інших копитних. Серед них немає хижаків, тож взаємини між стадами складаються гарно.

Під’їжджаємо до стоянки антилопи канни. Ці тварини озброєні загрозливими довгими рогами, але поводяться ласкаво, немов домашні корови. Наш кучер дав уже їм імена і улюбленицю Нюру підгодовує яблуком. Ми дістаємо свої припаси. Раптом Нюра нахабнішає і залазить мордою просто у пакет з харчами. Візник бейсболкою відганяє від нас антилопу, але та вже схопила ручку пакета і старанно жує.

Дві години перебуваючи у світі тварин, ми спостерігаємо за їхніми порядками. Буйволи акуратно ходять стежкою на водопій, аби не витоптувати трави. Зебри навчають малечу кусатися і брикатися. А он кудись чкурнуло, здійнявши куряву, стадо американських бізонів і дуже добре, що наш возик не опинився в них на шляху. Тих, до кого не вдалося підібратися в степу, завжди можна роздивитися в зоопарку, за гратами. І куди не підеш в Асканії-Новій, весь час над головою літатимуть вільні качки, канадські казарки та їхні заповідні пернаті сусіди.

Невідома Кінбурнська коса

Цього літа на повороті до села Стара Збур’ївка з’явилися інтригуючі дороговкази. Вони заманювали туристів подивитися в селі Кінбурнські укріплення часів російсько-турецьких війн. А також пропонували зайти до козацької церкви, відвідати козацькі могили і Прогноїнську паланку. Ми не втрималися і повернули...

Далі дороговказів не було. Тож поїхали до сільського голови. І не помилилися: кращого екскурсовода годі було й шукати. Віктор Маруняк за освітою історик і погодився показати все те, що лишилося від Кінбурнських укріплень. Виявилося, збереглася частина доволі високого земляного валу, який називається Збур’ївського ретраншементу. Пан Маруняк розмахує руками, аби ми якнайкраще уявили собі колишню велич муру:

— Нині вал дедалі меншає через селян, що відрами носять звідси пісок. А колись це було укріплення з чотирма бастіонами і чотирма редутами по кутах. Із зовнішнім світом їх зв’язували троє воріт: Кінбурнські, Дніпровські і Московські. Всередині муру розташовувалися казарми, конюшні, складські приміщення, селилися родини відставних солдатів і козаків.

Якби не екскурсія з головою Старозбур’ївської селищної ради, ми б ніколи й не відшукали цих місць.

— Районна влада наказ президента виконала, встановила туристичні дороговкази, а маршрут ще не розробила, — каже Віктор Маруняк. — Погодьтеся, має ж бути навпаки.

Ми наважилися прокласти його першими. Однак, зі слів пана голови, до Прогноїнської паланки та церкви їхати треба аж у Геройське. А якщо не пошкодувати сил і бензину й рушити до села Покровки, тоді й геть опинишся на іншій планеті серед озер, на узбережжі Ягорлицької затоки Чорного моря. Шлях до села йде по Кінбурнській косі — регіональному ландшафтному парку. Тутешню дорогу необхідно пильнувати: під колеса вибігають їжачки, миші-полівки, злітають з кущів небачені птахи. Аж раптом пряма асфальтована дорога впирається у Геройське і там закінчується.

До війни село називалося Прогної. З солоних озер козаки тут добували сіль. А для охорони соляних промислів заснували Прогноїнську паланку Війська Запорозького. Вона контролювала територію від Голої Пристані на сході й до урочища Кизлярчі на заході. Нині про ті часи у селі нагадує тільки пам’ятник козакам. Та ще бешкетуватість у характері геройчан, що лишилась їм від пращурів. Село перейменували в Геройське у 1960-х. Зважили на те, що під час Другої світової аж четверо селян стали Героями Радянського Союзу.

Просто в центрі села височіє об’єкт зовсім несподіваний для цих місць — храм ікони Казанської Богородиці 1898 року. Будівництво фінансував орендар соляних промислів Григорій Капуста. Архітектура пам’ятки в дусі московського зодчества ХVII ст., зі святковими порталами. Церква побудована з блоків вапняку і сприймається як моноліт. На жаль, нині храм покинутий, конче потребує опіки місцевої влади, але все одно є надзвичайно привабливим для туристів.

Із Геройського на Покровку веде сто доріг. Але всі вони піщані. Геройчани навмисно знищили навіть згадку про дороговкази і підробляють провідниками для подорожніх. За проїзд до моря беруть від 30 до 100 гривень. Тим паче, у Покровці нещодавно побудували фешенебельний пансіонат, куди навідуються грошовиті відпочивальники. Місцеві кажуть, що насправді дороги три: для тракторів, мотоциклів і легковиків. Якщо не заплатите, хитро примружаться і покажуть дорогу найвищого ступеня складності. От і ми об’їхали футбольне поле, проминули смітник у ліску й опинилися десь у... Кенії. Пересихаючі солоні озера вибілили землю, і національний пейзаж видавали хіба що сосни навколо озера. А далі соляні господарства у плесах, і бархани, і очерети, і голодні комахи, яким не так уже й часто доводиться бачити тут прибульців... 30 кілометрів такої незвичайної подорожі, і ми таки на іншій планеті (але й і в іншій області — Миколаївській). У Покровці зовсім немає доріг, а будинки стоять окремо, хуторцями. Засмаглі підлітки хвацько підрулюють на УАЗиках до місцевого сільпо, де гумові чоботи ділять полицю з бананами...

На поверхні прозорої Ягорлицької затоки немає хвиль, тільки легкий морський бриз. Тому звуки тут поширюються незвичайно: чути лише крики птахів, та плюскотіння пірнальників. Пляжі чисті й білі. А пейзажі просто казкові.

У сутінках на березі співає хвалебні пісні Ісусу наметовий релігійний табір. Збирається до дому пірнальник з ластами. Знайомимося: виявляється, художник з Миколаєва. Пропонує лишитись ще на день, аби подивитися на затоплений біля берега корабель часів Другої світової. Ми знову заінтриговані. І вже напевно знаємо, що повернемося. Можливо, водними шляхами, на вітрильнику. Але повернемося, бо вже «підсіли» на щастя щось відкривати.