«Кумир мой, кумир мой...»

Фільм «Москва сльозам не вірить» доходив кінця. Мої німецькі студенти, які вивчали російську мову, встигли перейнятися падіннями і злетами Каті Тихомирової, обуритися негідництвом Рудольфа (побачивши його на екрані, вся група дружно шипіла: «Швайн! Швайн!») і порадуватися за героїню, яка нарешті зустріла хорошу людину (Гошу). Я встигла пояснити їм, чому на просторах колишнього Радянського Союзу катастрофічно не вистачало чоловіків, особливо непитущих, хоча для цього довелося здійснити малоприємний і для мене, і для групи екскурс у Другу світову війну. Мої німці, які порадили було Каті Тихомировій зробити аборт, розчулено дивилися на дочку героїні Олександру й тихо наспівували: «Александра, Александра, это город наш с тобою…»

Вони забули про перерву та про те, що в їдальні для них накрито обід, знехтували своєю етнічною пунктуальністю та впорядкованістю й вирішили додивитися фільм до кінця. Проте останній кадр викликав здивування навіть у їх сентиментальних німецьких душах: героїня розчулено дивилася на Гошу, який сидить перед тарілкою супу, і в цьому погляді читалася не тільки любов, а й безмежне захоплення. «Чому Катя так дивиться на Георгія? — запитав мене студент на ім’я Іоханнес. — Адже він не Господь Бог, а лише чоловік. Як кажуть, не створи собі кумира...». Я зніяковіла, і не знала, що відповісти.

«Вона так довго чекала саме на нього...», — знайшлася я нарешті, але така відповідь не задовольнила студентів. І я не змогла пояснити їм, що інфантильних чоловіків на пострадянських просторах дедалі більше, а внутрішньо, духовно сильних — дедалі менше, що й у Росії, і в Україні зростає кількість представників сильної статі, готових за першої нагоди «забити на сім’ю», а терпляча слов’янська жінка готова погодитися на будь-якого чоловіка, аби не почуватися самотньою... Я намагалася переконати моїх студентів у тому, що героїні фільму дуже пощастило, але вони, як і раніше, дивувалися: як сильна, незалежна дама, шеф (тобто директор заводу) може до такої міри залежати від чоловіка?

Словом, емансиповані німецькі студентки так і не зрозуміли до кінця мук головної героїні радянського оскароносця: заважали міжкультурні відмінності, різне сприйняття ролі чоловічого і жіночого начала. Німецьке уявлення про шлюб як про рівноправне партнерство вступило в протиріччя зі слов’янською ідеєю шлюбу як особливої милості долі (у кращому разі) або як підпорядкування жінки чоловіку (у гіршому). Механізми залежності жінки від чоловіка, залежності, що витискає любов, були незрозумілі моїм німецьким співрозмовникам, і пушкінський афоризм «Привычка свыше нам дана, замена счастию она» нічого не казав їхнім душам. Коли мої студенти повернулися до Німеччини, я всерйоз задумалася про механізми залежності в шлюбі та про те, чому залежність однієї людини від іншої вбиває любов.

Бути вільним дуже важко, вільно мислити — ще важче. Неймовірно важко розуміти різницю між любов’ю та звичкою, між взаємною повагою, турботою і відданістю та підпорядкуванням слабкого сильному. Слов’янських жінок із дитинства вчать: самій залишитися страшно, потрібний чоловік — будь-який, любить тебе чи ні — не має значення (стерпиться — злюбиться!). Самотніх і успішних жінок переконують у власній неповноцінності й дошкуляють запитаннями: «Ну, коли ж ти вийдеш заміж?» У результаті страх самотності витискує всі інші почуття, і виникають безглузді шлюби-одноденки, приречені на зникнення, або досить міцні «схеми» жіночого рабства, коли залежність і страх, які витиснули кохання, виправдуються багаторічною звичкою.

Звичка — парадоксальна річ. Вона позбавляє нас щастя, тому що ми боїмося заглянути за межу. Страх змінити звичне на незвичне позбавляє жінок ініціативи, спрацьовують захисні механізми психіки, і в результаті авторитарних представників чоловічої статі люблять не жінки, а їхній страх. Формула «карає — отже, любить» визначає жіночу реакцію на покарання чи образу: часом саме в грубості прекрасна дама бачить доказ кохання. «Як він кричить на мене, просто сироти шкірою...», — зітхає чимало з них, і грубіян, обрадуваний такою реакцією, кричить знову та знову. Ви розбещуєте його відданістю та покірністю і, головне, своїм страхом самотності. Замість кохання і поваги в таких союзах домінують влада і підпорядкування.

Культурологія оперує поняттям «висока (низька) дистанція влади». Йдеться про дистанцію між можновладцями та простими смертними. Якщо в суспільстві низька дистанція між владою і людиною, то представники цього суспільства схильні до новацій, винахідливі, енергійні та інколи цілком непередбачувані. Якщо така дистанція — висока, то стосунки в сім’ї копіюють відносини в суспільстві та грунтовані на принципі обожнювання можновладців, у шлюбі — обожнювання чоловіків. Звичайно, слов’янські жінки не запитують у чоловіка дозволу з будь-якого, маленького приводу, не вдягаються з голови до ніг у чорне і не закривають обличчя, але водночас вони далекі від європейських дам, які вважають шлюб рівноправним партнерством і виходять заміж після тридцяти. Дистанція влади в слов’янських країнах — середня, але, на жаль, вона тяжіє до високої. Саме тому багато наших співвітчизниць віддають перевагу взаєминам підпорядкування, а не партнерства.

Проте кохання не уживається «поміж нерівних». Відносини нерівних засновані на страху та владі. А страх — це диявольська спокуса, яка заважає нам дихати на повні груди. Здолайте свої страхи, інакше страх поглине вас. А жити в страху зовсім немислимо. Мудрі люблять жити в любові...