Кумир без п’єдесталу. Кілька штрихів до портрета Василя Симоненка

Тринадцятого грудня минулого року настала 41-ша річниця з дня смерті «сурмача епохи», «витязя молодої української поезії», «черкаського поета, чиї приїзди до Києва ставали літературними подіями», «одного з когорти молодих письменників-шістдесятників, що протиставили себе пристосуванству старшої генерації літераторів», «патріота, на чию творчість функціонери намагалися кинути тінь», до того ж — «дотепника, чиї жарти ставали легендами»... Так його називають тепер.

А 8 січня року нинішнього Василю Андрійовичу Симоненку виповнилося б 70. І не дожив він навіть до свого тридцятиріччя. Його не стало в 28 років.

Зате живуть вірші. На сторінках шкільних підручників, у переважно посмертних поетичних збірках, у казках і скандально відомому щоденнику та просто в гарячих серцях. Пригадайте, це він, Симоненко:

…Першим був не Господь і не геній,

Першим був простий чоловік…

***

…Ти знаєш, що ти — Людина?..

***

…«Можна все на світі

вибирати, сину»...

Наводжу саме ці рядки тому, що на момент нашого знайомства з Симоненком вони вже були надруковані. Тільки я їх ще не читала. Хоча теж писала (намагалася) вірші, працювала в редакції, вечорами навчалася на факультеті журналістики.

Струми між серцями — так буває?

Відверто кажучи, спочатку наше знайомство було для мене аж ніяк не бажаним. Скоріше навіть зайвим.

Я зайшла в сусідню редакцію молодіжного журналу «Зміна», сподіваючись, що редактор літературного відділу Микола Сом мене виручить: для публікації в журналі, де працювала я, було терміново потрібне хороше оповідання. Розраховувала, що привітний і доброзичливий Микола відразу зніме трубку, подзвонить комусь зі своїх постійних авторів (звісно ж, не нижче члена Спілки письменників), відрекомендує мене як співробітницю популярного жіночого часопису, тоді єдиного такого видання в Україні. Ми жартома твердили: «Найкращого українського жіночого журналу, бо, власне, іншого немає» — «Радянської жінки». Природно, відрекомендує, не повідомляючи, що я там лише реєстратор листів, та й то без року тиждень.

А Микола вислухав мене і, весело усміхаючись, кивнув на свого співрозмовника:

— Так от же — Василь Симоненко!

Чесно кажучи, це ім’я ні про що мені не говорило. Поглянула на хлопця: високий і худий, чорнявий і вилицюватий, із глузливими карими очима (тоді я ще не мала можливості порівняти Василя з його ж казковим героєм-двійником веселим дядьком Лоскотоном, котрий, як і сам Василь, «мав... удачу добру й щиру, ще й лукавинку в очах»). Словом, не зраділа. А на підтвердження своїх сумнівів почула:

— От ви мене не оцінили, а я відразу ж відчув струми між нашими серцями.

Тільки цього бракувало!

Аби якнайшвидше закінчити невдалу розмову, на аркушику з блокнота недбало черкнула свою робочу адресу:

— Сюди надішліть. Терміново.

Василь удавано виструнчився і розправив плечі:

— Єсть! Буде зроблено. Бувайте, — його очі сміялися.

Микола помахав рукою:

— До завтра.

Мабуть, обоє зраділи, що так швидко спекалися такої дивакуватої — ну, ні краплі кокетування! — ділової дівчини з її «заявочками»: а подати сюди оповідання, ще й гарне, і коротке, і якнайшвидше...

А почалося все так...

…Нам призначили нового головного редактора, Нінель Антонівну Приходько. На першій же п’ятихвилинці вона мовила:

— Я досі керувала тележурналістами. Тому до вас спочатку буду тільки придивлятися. А ви?.. Хотілося б почути пропозиції щодо змін у журналі, аби він став ще кращим.

Більш досвідчені колеги мудро промовчали. А я в захваті підхопила:

— Так насамперед — оповідання. Такі нецікаві. Й сама тобі туга. Хоча й під фанфари.

Завідувачка відділом літератури Антоніна Степанівна Бєлашова тільки обурено стенула плечима. А нова «шефиня» спокійно запропонувала мені:

— От і дістаньте щось цікаве і сучасне. Для найближчого ж номера.

— Я?!!

З жодним із письменників я тоді не була особисто знайома і не знала, до кого з них можна було б звернутися. І як? Хто мені дасть своє оповідання? Та ще невелике, на чотири-п’ять друкованих сторінок. І щоб стало «окрасою номера»... А раптом головному редактору воно не сподобається? Як тоді повертати?

Але тут Антоніна Степанівна зловтішно хмикнула: що — легко говорити, важко робити? І я... погодилася. От і довелося поневірятися по сусідніх редакціях: «Зміна», «Київська правда», «Хлібороб України» — куди б ще звернутися?

Вино з троянд? Не куштувала

Наступного ранку я ледь дочекалася Сома. Перехопила його в коридорі:

— Колю, хто це був? Ну, той хлопець.

— А, Василь? Мій однокурсник, журналіст із Черкас...

Я навіть не намагалася приховати розчарування.

— ... і поет.

— Член спілки? — уточнила з надією.

Микола розреготався:

— Поки що ні. Та побачиш: буде. Його вірші хвалив сам Сосюра.

— Якби оповідання, — засмучено зітхнула я.

— Так і добірка оповідань нещодавно була надрукована. В «Літературній Україні». Не читала? Почитай.

Надолужувати прогаяне бракувало часу. До того ж потрібен був лише ексклюзив.

Щоб поквапити Василя, надіслала йому порожній редакційний бланк «Нагадування». Такі трафаретні листи ми відправляли в організації, які не реагували на редакційні запити (із приводу різних, частіше побутових, скарг читачів-трудящих) протягом наданого законом місячного терміну.

Оповідання надійшло буквально через пару днів. Про сільську красуню і таємно закоханого в неї садівника, горбатого Андрія, котрий зголосився до весілля Ольги приготувати вино з троянд. А вона, розумниця, цінуючи не так зовнішню швидко в’янучу принадність, як внутрішню — завжди безцінну — людську красу, тонко натякнула хлопцю на своє ставлення до нього. І на те, що таке незвичайне вино цілком придалося б на іншому (їхньому спільному?) весіллі.

Повіяло чимось теплим і чистим.

У конверті я знайшла ще й листа. До мене. Відтоді його зберігаю. А нині прийшло відчуття, що належить цей лист — не тільки мені. Що це — рисочка до образу письменника, якого знають й люблять усі… От і під час помаранчевої революції його цитував Віктор Ющенко…

«Навряд чи я б наважився»...

(перший лист Василя)

«Надіє! Я надсилаю Вам своє «Вино з троянд» з надією, що ви не вб’єте мене своїм презирством, покуштувавши його. Коли б Ви не нагадали мені про необачну обіцянку, навряд чи зважився б запакувати його в конверт і опустити в поштову скриньку, яких, між іншим, у Черкасах не так вже й багато.

Оповідання не з тих, від яких непритомніють. Але, хрест мене побий, я читав і гірші. Певен, що й Ви не уникли цієї гіркої долі.

Буду терпляче чекати вашого вироку. Але при цьому нагадаю, що є відповідна вказівка — проявляти чуйність і увагу до людей. Коли діятимете не в сліпучому сяйві цієї вказівки, я розглядатиму Ваші дії як пережиток часів культу. Врахуйте, що я член профспілки (№квитка не пам’ятаю), яка захищає мої права денно і нощно. Як писав мій друг і поет В. Діденко:

Радянська Вітчизна —

одна у нас мати,

І всі ми у неї, мов квіт на гіллі.

На цьому я вичерпав весь запас провінційного гумору і редакційного чорнила, а тому змушений припинити цей яскравий монолог.

Отже, щиро тисну Вашу правицю і бажаю 6.783.421 тонну щастя.

Даруйте легковажність, але сьогодні в Черкасах сонячний день.

Василь Симоненко».

Із Черкас лист пішов 13 грудня 1962-го. Жити Василеві залишалося рівно рік.

«Ну, навіщо нам неповноцінні?»

У принципі, оповідання моїй начальниці сподобалося:

— Тепле. Високоморальне. І добре читається. От тільки ущербність героя зовсім зайва. Нехай би автор це підправив.

Якби ж то я тоді читала письменницьку пресу! Принаймні зараз не довелося б червоніти. Адже буквально за два місяці до нашого знайомства із Симоненком у статті, опублікованій в тій самій «Літературній Україні», Василь писав: «Навряд чи можна сприймати всерйоз... заклики відвернутися від трагічного і створювати так зване «життєрадісне». Бездушні ідилічні радості, скоріше, синонім ідіотизму, ніж оптимізму».

У святому незнанні я попросила автора «підредагувати» оповідання. Уявляю його реакцію. Та Василь пожалів мене, нерозумну. Просто зважив на становище і, не повчаючи, виручив. Додавши до оповідання листа, де підсміювався не з мене, а… з самого себе.

«Стану безробітним чи киянином»

(другий лист Василя)

«Здрастуйте, Надіє!

Сподіваюся, що Ваша залікова книжка вже опухла від автографів ввічливих екзаменаторів, а Ви сама приступили до виконання службових обов’язків. Повертаю Вам новелу. Вона покалічена не більше, ніж мій Андрій.

Ми реорганізовуємося, тобто нашу прогресивну редакцію розганяють за дурість. Швидко стану безробітним чи киянином. Відповідайте за адресою: Шевченка, 337, кв. 129, Симоненко В.А. у Черкасах.

Лаконічні відповіді на Ваші запитання:

1) Що говорить мені прізвище Шлапак?

Колись я влаштував йому (декану факультету журналістики університету, а згодом Поліграфічного інституту, де саме навчалася я — Н.Р.)... обструкцію на захисті практики. За цей подвиг мене хотіли перевести з 5-го на 4-й курс.

2) Оповідання може піти в 4-й номер. Це непогано. Правда ж?

Еге ж.

3) Тепер на черзі вірші. Надішлете?

Ні. Занесу сам.

У нас йде сніг. Білий, мов сум. Не хотів би померти під такі морози — боюся, що поклонники відморозять вуха.

! Viva Куба і Надія Довгаленко (моє дівоче прізвище — Н. Р.)!

Василь Симоненко.

P.S. Не вірю, щоб чоловік закохався в горбату дівчину. Хіба ідіот в очах обивателя. Чоловіки, як правило, нікчемні і самовпевнені егоїсти. Жінка за своїм єством більше здатна на самопожертву. Якщо мужчина і закохається в жінку з фізичною вадою, то весь вік вимагатиме від неї вдячності та хизуватиметься перед знайомими своєю «великодушністю». Ніби для кохання можна знайти іншу вдячність, ніж взаємність.

Якщо Ви читали «Прекрасну свинарку» Марті Ларні, то знаєте, що впродовж останніх трьох тисяч років у жінок розвивався мозок, а в чоловіків — сідала. Нині цей процес набув особливої інтенсивності, особливо в селах, де все робиться тими руками, які повинні пестити дітей.

Даруйте, коли щось не так.

Василь».

На конверті — дві дати: 26.01.63 (Черкаси) і 28.01.63 (Київ). Спливав його останній рік.

* * *

Тим часом редакція нашого журналу перебралася з Хрещатика, 10 на проспект Перемоги, 50. Саме там, у коридорах комбінату друку «Радянська Україна», я випадково наштовхнулася на Василя — він, по-моєму, саме влаштовувався в «Робітничу газету» власкором по Черкаській області. Ми обоє поспішали, на ходу поспілкувалися — адже тепер будемо бачитися часто. Помилилися. Незабаром Василь занедужав. Виявилося, смертельно.

Кажуть, що ховали його холодним зимовим днем. Іскрився свіжий сніг. В очах рідних, колег і нечисленних друзів покійного, переважно письменників-шістдесятників, які приїхали з усієї України, застиг непідробний сум. І, напевно, в усіх мерзли вуха. І душі.