Кукурудза 1955 року

Збіг двох «п’ятірок» — 1955 рік і 55 років, що минули відтоді, нагадав ту осінь на Керченському півострові…

1 вересня 1955 року автор цих рядків став студентом Київського інженерно-будівельного інституту. Нині цей вищий навчальний заклад, створений 80 років тому з ініціативи відомого київського архітектора — цивільного інженера Василя Олександровича Осьмака, має назву Київський національний університет будівництва і архітектури, скорочено КНУБА (не краще й у російському варіанті: КНУСА). Абревіатура не прижилася через очевидну немилозвучність, про що свідчать написи на маршрутках: «КІСІ». Так само не може прижитися абревіатура КНУТШ (Київський національний університет імені Тараса Шевченка). Втім, то справа чиновників відомства, яке створює і затверджує назви вишів, а відтак живить міський фольклор.

А 55 років тому на ланах України дозрів небувалий урожай кукурудзи. Сівалок вистачило, а от кукурудзозбиральних комбайнів — ні. З умовах соціалістичної планової системи народного господарства така ситуація складалася постійно: то зникали макарони, то леза для гоління, то рушники ставали дефіцитом — таким знаковим явищем радянської торгівлі. Теж планової.

А тому на збирання кукурудзи кинули студентів, запаливши їх «комсомольським вогником» та наснаживши «животворним радянським патріотизмом».

Не встигли ми провчитися й тиждень, як з’явився наказ: усіх — на кукурудзу! Дали день на збори і назавтра надвечір нас завантажили в плацкартні вагони, але так щільно, що з настанням ночі дівчата полягали спати на верхніх і багажних полицях, а хлопці спали, сидячи на нижніх по троє. Наступної ночі ешелон зупинився на станції Сім Колодязів. Суцільну темряву пробивали ввімкнені фари кільканадцяти відкритих вантажівок ГАЗ-51 (відомих під народною назвою «газон»), поставлених півколом на пристанційному майдані. Нашу групу повезли до села Дорошенкове. Назва пішла, здогадно, від прізвища тамтешнього голови колгоспу, звичайно ж, українця. Але село не мало традиційно українського вигляду: то була низка збірних дерев’яних так званих фінських будиночків, що стояли вздовж курної дороги серед голого степу. Ані обійсть, ані садочків і городів біля тих будиночків не було. Не було й тинів чи парканів, лише віддалік стирчали вбиральні-«шпаківні». Не було й криниць — воду діставали з кількох великих копанок, де вона назбиралася із снігу й дощів. Як у будь-якій стоячій водоймі, тут було повно жаб, плавунців і водоростей. В одній копанці напували худобу, в іншій заправляли водою радіатори «газонів», ще в одній брали воду як питну, в іншій ми вмивалися вранці. Отаке було водопостачання. Хлопцям відвели велику порожню кімнату в одному з фінських будиночків. Спали покотом на дощатій підлозі, всипаній сухим кукурудзинням. На дверях хтось написав: «Палата №6». У сусідній кімнаті мешкали заробітчани з Галичини, які, напевно, не вивчали в школі творчості Антона Чехова, тож цілком серйозно називали нас хлопцями з шостої палати. Дівчат оселили в іншому будиночку. Нагадаймо: наш шкільний випуск був останнім, хто десять років навчався окремо — в чоловічих і жіночих київських школах, крім сільських, де навчання було спільним. Тож переважна більшість молоді, особливо хлопці, дозрівали значно пізніше. Жодної пари тоді ще не утворилося.

Нашою групою керували двоє молодих інститутських викладачів. Годували в польовій їдальні, спорудженій неподалік: піч під навісом, довгий дерев’яний стіл з дощок і такі ж лави, вкопані обабіч столу. Зазвичай дули пружні степові вітри, і з ложки вихлюпувало суп. Щоденне меню не вирізнялося розмаїттям страв, але нам залишалося керуватися філософією солдатів, які на запитання генерала, чи вистачає їм хліба, бадьоро відповіли, що, мовляв, ще й залишається, а коли генерал здивовано перепитав, то що ж ви з ним робите, солдати так само бадьоро відповіли: доїдаємо!

До нашого меню входило: на сніданок — круті яйця і чай, заварений у каструлі; на обід — порожні російські щі (без картоплі й цибулі — тодішнього кримського дефіциту), макарони й чудовий білий коровай із хрумкими гофрованими окрайцями. Отож — доїдали! Пригадую, одного разу щі були такі порожні, а спека така пекуча, що само собою вийшло мені зсьорбати сім півлітрових мисок під загальний регіт друзів. Згодом, коли вже мені було не вісімнадцять років, довідався, що місткість шлунка — справді сім з половиною літрів. Ласували й кавунами, які потихеньку тягали з недалекого баштану. Не пригадую, щоб кавуни кудись вивозили. Їх було стільки, що ми часом виїдали лише серцевину, а решту, аби не марудитись із кісточками, кидали підсвинкам, які завжди товклися біля нашої кухні.

Роботу нам загадували просту, і оплату за неї мали відповідну — так само просту їжу. Двічі на день, після сніданку та обіду, відвозили вантажівкою на далекі степові плантації, де стояла суха кукурудза. Одні йшли рядочками ламаючи качани і кидаючи їх на купи, інші з великими лозовими корзинами йшли від купи до купи й відносили зібране на дорогу, де стояла вантажівка.

В роботі й побуті відкривалися характери, ми знайомилися одне з одним — учорашні школярі, переважно кияни. Був серед нас такий собі син високопоставленого батька, спробував вихвалятися цим. Ми всі носили дешеві кольорові, ясна річ радянські, майки. В нього була біла шовкова. Декого це дратувало. Одного разу пробігав рядками сірий заєць, і то стало великою розвагою. Зайця впіймали, але потім відпустили геть перелякане звірятко. А тоді хтось вигадав, що зайця зловили білою майкою, яка саме висіла на кукурудзі, заєць нібито дряпався і порвав майку. А її просто із мстивої заздрості хтось порізав ножем. Виявив, мовляв, класову пролетарську непримиренність до багатіїв. Як на ті часи — нічого дивного. Пригадую, у нас у п’ятому класі один хлопець приносив з дому білу «французьку» булку (в роки «боротьби з тлєтворним вліянієм Запада» перейменовану на «городську»), і його за це дражнили «поміщиком».

Коли зібрали всю кукурудзу, нас відвезли в інше село, де ми працювали на току та біля зерноочисної машини. Збіжжя було заражене якимсь жучком. Ми працювали, стоячи босоніж у штанях, а по ногах увесь час лазили ті жучки. Крім працюючих на току, в селі ніде не було видно жодної людини. Надвечір ми блукали порожніми вулицями, вздовж порожніх, за мурованими огорожами обійсть, де ще стояли понівечені дерева, а землю вкривав сірий полин. Усі кам’яниці не мали дахів, горищ, вікон, дверей — жодного шматочка деревини! Виявилося, що її розтягли нові поселенці на дрова — газу тоді не було. Подекуди траплялися так само муровані криниці, ми зазирали в них, але бачили лише запилюжене сіре сухе каміння замість води. Але ж вона раніше, при попередніх господарях, була! Тоді ми дізналися, що звідси у травні 1944 року енкаведисти на критих американських «студебекерах» вивезли татар на ту саму станцію Сім Колодязів, а звідти — на Схід, подалі від рідного Криму. Але вголос про це не казали. Такі речі інтуїтивно не підлягали обговоренню. Нам було по 17—18 років, ми пережили війну, а більшість — німецьку окупацію; у багатьох батько загинув на фронті, але на початку 60-х років, завдяки Хрущову, дехто дізнався, що батько не загинув на фронті, як казала мама, а був репресований у зловісному 1937-му — році нашого народження. Змалку ми знали дві правди: шкільну й домашню…

По війні до Криму, замість виселених з домівок татар, греків, німців, болгар, масово переселяли здебільшого росіян з так званого Нечорнозем’я. Саме в це село ніхто не поїхав, обирали кращі місця, на генетичному рівні вважаючи, що «добре там, де нас немає»…

За кілька років перед тим, як ми побачили зруйноване в мирний час татарське село, перепрошую — аул, закінчилася війна в Кореї. Нам показували в газетах і кінохроніці зруйновані «американськими імперіалістами» корейські міста і села. Тож побачене тут, у Криму — таке не схоже на українські села, одразу ж викликало асоціативне: Корея! Але ж до війни кожен четвертий кримчанин був татарином.

Ми вже тоді дещо чули про долю повоєнного Криму, щоправда, на рівні балачок. За рік перед тим бучно відзначалося 300-річчя так званого возз’єднання України з Росією, про що на мармуровій дошці в Георгіївській залі Кремля золотом записано точніше й цілком відверто: «Присоединение Малороссии». 19 лютого 1954 року голова президії Верховної Ради СРСР Климент Ворошилов підписав указ про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР. Цитуємо (мовою оригіналу): «Учитывая общность экономики, территориальную близость и тесные хозяйственные и культурные связи между Крымской областью и Украинской ССР... утвердить совместное представление Президиума Верховного Совета РСФСР и Президиума Верховного Совета УССР о передаче Крымской области…»

Тільки після цього й було побудовано канал, який подав дніпровську воду до всього півострова, включно з Керченським, і економіка стала розвиватися вже під впливом української хазяйновитої ментальності.

Пригадується сентенція, про яку розповів наш добрий приятель. Його батьки переселилися наприкінці 30-х років з України на Камчатку. Звичайно ж, розвели сад, город, квіти — все буяло. Натомість у сусідів нічого не росло, лише над вбиральнею стирчала суха гілляка із шпаківнею. Коли їх запитували, чому вони не мають ні садка, ні городу, як поруч, зневажливо кидали: «Дак ведь он-т хахол, в яво растёть!».

Ми працювали (як усі тоді) по шість днів на тиждень. Одної неділі нам улаштували поїздку до Керчі. Їхали у відкритому кузові вантажівки. Місто все ще зберігало сліди війни: на багатьох будинках рясніли величезні вибоїни від снарядів та осколків — такі глибокі в м’якому черепашнику, з якого вимурувано все місто. У смузі тихого прибою ритмічно перекочувалися дрібні камінчики і… стріляні гільзи. Через кілька років один із колишніх учасників керченських десантів казав, що відтоді не буває на морі, не може його бачити, не може чути прибою…

Пам’ятаю, в порту стояв суховантажний теплохід. Зсередини долинало тихе гудіння двигуна, крізь відкритий ілюмінатор видніла лампочка на стелі. На кормі було написано: «Аланд». Ця назва далекого балтійського острова викликала тихий смуток про нездійсненність морських подорожей для нас, посполитих, до незнаних світів…

Коли ми поверталися до Києва, колгосп подякував, на дорогу видали короваї (по одному на чотирьох їдців), відро сирих яєць та блок вершкового масла — тоді ще без рослинних добавок. У вагонах кожен мав полицю.

Кажуть, пам’ять дано людям як покарання: згадуючи негаразди, щось погане, ми сумуємо, а згадуючи приємне, знов сумуємо через неможливість повернення доброго минулого. Пам’ять має властивість бути короткою. Цим дуже переймаються ті, хто не любить правдивої історії. А таких — «подавляющее нас большинство».