Криза віри в інших

Жодна політична партія України не задовольняє повністю наших співвітчизників. Тут, у якому сенсі не тлумач, усе буде правда.

Заклики політиків узяти участь у партійній творчості викликають дедалі менше відповідних реакцій, і множать ряди зловтішних «противсіхів». Люди вивчають і копіюють успішну поведінку, але останні двадцять років навколо не було видно громадян, які б випромінювали задоволення та безтурботність унаслідок такої активності, крім самих новообраних депутатів. Соціологія підтверджує, що на порядку денному протилежне: бунтівливість і незадоволення. Та навіть із цих похмурих станів строкаті політичні спритники намагаються зліпити певні ідеології в очікуванні виборів 2012 року. Усі гранично духовні й моральні. Але, хоч би скільки говорилося про пріоритети високого, поведінку нашу загалом визначають природні біологічні та соціальні потреби. І вони не такі хитромудрі, як заведено вважати, завдяки ідеологам.

Спраглий шукає джерело води чи іншої рідини; звук наближення автомобіля примушує посторонитися; потреба в сексі різко знижує естетичні критерії протилежної статі. Ці принципи підсумував академік П.Анохін приблизно півстоліття тому в теорії функціональних систем. Бажань буває багато, але в дію перетворюватиметься лише одне на одному відтинку часу. Інакше кажучи, якщо ви одночасно хочете поснідати й проголосувати за любимого кандидата, то сніданок як домінуюча потреба переможе. А якщо духовність і прогресивні погляди переможуть заклик шлунка, то реакція потім візьме своє з допомогою ймовірного гастриту.

На тлі цих ницих реакцій навіть якось ніяково говорити про відсутність ідеологій в українських партій. Довідки з Мін’юсту і «балакучі голови» політиків у телевізорі (і в суді) тут не допоможуть. Послідовники партій - суть віруючі в їхніх вождів. Навряд чи хтось зможе без підготовки перелічити, не заплутавшись в історії політичних мутацій, ідеологічні принципи своїх кумирів.

Назвати короля голим у ХХI сто­літті вже зовсім не соромно, а місцями навіть технологічно. Ідеологій немає. Є понурі кліше початку ХХ століття, розбавлені неперекладними англомовними термінами, схожі на результати перших дослідів із пересаджування органів і переливання крові, коли ще нічого не знали про імунітет, групи крові та резус-фактор. Ми бачимо свіжі політтехнологічні стібки по колись живій плоті ідей, чуємо бадьорі рапорти орговиків-новаторів і водночас вдихаємо гнильний запах початку розкладання.

Решта світу - не виняток. Про кінець епохи ідеологій написано не одну дисертацію. Політична ідеологія - це замінник релігії, тобто некритичного сприйняття дійсності із зобов’я­занням поводитися суворо певним чином. Соціальна потреба в релігії, завдяки зовнішнім маркерам-амулетам, дозволяла розрізняти людей. І таким чином передбачати, як із ними краще торгувати, як їх краще вбивати і взагалі - чи їстівні вони.

Спроба остаточно витіснити релігію ідеологією призвела до оглушливого краху ще в часи Великої французької революції та відкоту у справжню дикість і аморальність. Тому, хоча ідеології хрестових походів та іспанської реконкісти спиралися на цілком політичні й дуже світські цілі, упаковкою їм служила (як і в нас у 90-х) досить духовна оболонка. Щось, очевидно, в цій релігії було й залишається непідвладним раціональному мисленню. Термін «ідеологія» запровадив французький філософ і економіст Дестют де Трасі на початку XIX століття для позначення учення, котре дозволить встановити тверду основу для політики та етики. Світське суспільство відокремило релігію від себе, тобто з перемінним успіхом намагалося її знищити, залякати і купити, що триває й донині. Так поводиться заздрісний підліток із проблемної родини стосовно заможного ровесника.

Ідеологія списувала в релігії цілі абзаци і вправлялася в каліграфії людинолюбства, але в результаті програли обидві. Є вагомі матеріальні свідчення присутності релігії і політики навколо. Але немає віри й ідеології.

Потребу в ідеології можна порівняти з відчуттям голоду як суб’єктивним відчуттям дискомфорту. Позбавити його може тільки щось їстівне, а краще - смачне. Організм повідомляє мозку, що потребує певної комбінації вхідних сигналів. Це повідомлення запускає мотиваційні центри мозку, які генерують відповідне збудження. І ви йдете по їжу. Духовну, якщо говорити про ідеологію. Але нюх каже вам, що, всупереч яскравій упаковці, вас хочуть нагодувати відходами, а розум - що при цьому планують ще й узяти надплату.

Ви починаєте згадувати всі випадки, пов’язані зі споживанням ідеології вами особисто, вашими близькими та знайомими. Перед внутрішнім поглядом проходять різні чудовиська - КПРС, Демплатформа, УХС, Рух, УРП… Далі вголос уже непристойно… І тут у вашій свідомості відбувається те, що є кошмаром для політиків. Мотивація перетворюється на дію тільки на певних умовах, що визначаються стратегією видового виживання. Тобто коли від вас вимагають безпосередньої політичної дії, ваш організм, як незмірно розумніший, починає видумувати все що завгодно, тільки б ви самі не виявилися чиєюсь електоральною їжею.

Ми можемо щосили, політичного збудження ради, згадувати українську історію. Але символами ідеологій будуть, знову ж таки, лише особистості, носії певних соціальних практик - Л.Троцький, В.Жаботинський, Н.Махно, С.Бандера, а не концепції. Інтелектуали ж, на кшталт В.Липинського й Д.Донцова, всупереч (а може, й завдяки) своїм нещадним оцінкам, були відторгнуті сучасниками, які теж шукали саме духовної їжі, а не рецептів її приготування.

Лібералізм, комунізм і фашизм, три останні кити, на яких покоївся концепт ідеології, здихали у зворотному порядку, і тепер ми в Україні присутні при розкладанні лібералізму. Всі спроби політкоректно переназвати й перелицювати ці ідеології, пристосувавши їх до нової української реальності, або ненаукові, або нерозумні. Лібералізм просто виявився найбільш живучим, тому що найменш активний, але вижив не через якесь особ­ливе людинолюбство, а через взаємо­знищення конкурентів. Ще більш живучим виявився міф не в сенсі вигадки, а в значенні архетипу. Адже Україна відбулася як ілюстрація міфу, всупереч будь-якому «здоровому» політекономічному сенсу. Звісно, не явивши світові себе оновлену, але й не вимерши остаточно від воєн, голодоморів, диктатур та демократій.

Чи може країна існувати без міфів, особливо історичних? Істинно українська відповідь - категоричне «ні», адже так зруйнуються всі духовні крокви, порвуться тонкі астральні нитки й далі, за Еклезіастом, «і обважніє коник, і розсиплеться каперс», пропало все, від хрещення Русі до референдуму 1991 року.

Якщо події стають просто подіями, а не символами віри, крах інституту ідеології неминучий. Отже, потрібно плекати старі міфи, хоча б і в тепличних умовах, інакше держава не відбудеться?

Але досвід двох зовсім різних країн, Фінляндії і Туреччини, свідчить про протилежне. Фіни, здобувши незалежність на початку ХХ століття, як люди досить прагматичні, фактично офіційно оголосили, що будують країну з нульової позначки. Хоча шведська частина їхньої історії могла послужити як гарний ідеологічний міф. Не захотіли. І чудово без цього обійшлися.

Туреччина, країна з надзвичайно багатою історією, нерозривним сплетінням культур, вір та ідеологій, схилилася перед вимогою військового героя Кемаля Ататюрка негайно стати світською сучасною державою. Сама заборона на червоні фески й ритуальні танці чого варта! Уявляє­те собі реформатора, який наказав би заборонити в Україні вишиванки та гопак? Ото ж бо.

Команда, яка перебуває зараз при владі в Україні, за щасливим збігом обставин, не має жодної чіткої ідеології, і Заходу простіше з нею спілкуватися, говорячи виключно про гроші. Поперед­ники - ті були взагалі неперекладні, а кілька більш-менш нормальних політиків другого ешелону лише відтіняли багатозначну пихатість перших осіб. Склалася ситуація неможливості як ідеологічного реваншу, так і пропозиції чогось нового.

У нас пішли на досить зухвалу спробу: представити трагедію Голодомору як нову протоідеологію (за аналогією з темою Холокосту). Але на висвітлення й інформаційне підживлення теми Холокосту працювала величезна кількість високоосвічених людей, роблячи це солідарно й спільно виправляючи допущені в поспіху помилки. Що, втім, так і не зняло десятків запитань без відповідей, врешті-решт перетворивши Холокост із неоднозначного історичного факту на символ віри.

Проте не менше запитань ставилося й щодо Голодомору. Не важливо, з яким умислом. І якби наші політики по-розумному підтримали діалог істориків, російська версія про всезагальність голоду легко розгорнулася б у правдиву ілюстрацію людожерського більшовицького режиму, чиїм правонаступником призначила себе Росія. І далі розмова про наявні ідеології була б досить цікавою і в підсумку корисною для України.

Однак Україна, наголошуючи якось абсолютно «по-сіоніст­ському» на винятковості процесів, котрі відбуваються в ній, чудово доповнює російську ім­персь­ку картинку. А в російській ідео­логії немає місця, наприклад, власне російській проблемі в РФ, але є вічні «гетьмани-зрадники» по сусідству. Дуже зручно і недорого.

Росія не залишається в боргу й надає нашим ідеологам воістину братерську допомогу, день у день загрожуючи приєднанням, поглинанням та злиттям у різних видах енергетичного, промислового й політичного екстазу. Завдяки цьому українська ідеологія вже багато десятиліть затишно розвивається в системі координат «а вони нас…» - «а ми їх…»

«Вони», «чужі», «інші» - наріжний камінь українського національного мислення. Це місце послідовне заповнювали татари, євреї, поляки, німці, росіяни. Не люди, а їхні дії. Реальні чи вигадані дії - для ідеології це не має значення.

Очевидне наростання переходу більшості від участі в політичному житті країни - у реальну еміграцію, у «внутрішню», в інші групові інтереси. Це означає, що дедалі більше люди цікавляться самими собою, а не «іншими». Друга складова - загальне зниження рівня освіти і, як наслідок, - войовниче невігластво у сфері історії. Сумарно виходить необоротна криза віри в «інших» - справжня трагедія для ідеологів, які паразитують на інтерпретаціях подій минулого. Прикметно, що грецькою слово «криза» означає «суд», і, розумно міркуючи, можна лише прийняти її підсумки, а не боротися й не долати.

Українські підсумки кризи віри в «інших» і перспективи двоякі. З одного боку, посилиться зростання позитивістського мислення, особливо в молодіжному середовищі, якщо з’явиться бодай натяк на те, що «соціальні ліфти» запрацюють. З другого - посилиться мракобісся всіх кольорів і відтінків, з опоганенням пам’ятників та меморіалів, біснуваті заб’ються в істериках навколо мовного питання. Оскільки друге явище фінансується, а перше - природне, залишається очікувати або появи критичної кількості вільнодумців, або перекриття спонсорських фінансових краників. А після цього вцілілі (у політичному сенсі слова) зможуть поговорити про ідеологію.