Підтримати
Донька вбитої бучанки Тетяна переконана, що саме російський снайпер 24 березня 2022 року поцілив у її маму, активістку Тетяну Єременко. Куля пройшла поміж брів. Жінці було 46 років. Вбивство сталося на очах у доньки та чоловіка жінки.
Майже місяць бучанці провели в повній окупації. У місті Буча, що під Києвом, після того, як його залишили російські солдати, знайдено тіла сотень убитих і закатованих мешканців. Увесь світ побачив звірства солдатів російської армії, які вони чинили в Бучі. Причини такого звірства пояснити неможливо. Про те, що в Україні відбувається геноцид, говорять уже світові лідери, зокрема президент США Джо Байден.
За інформацією Офісу генерального прокурора України, прокурори Київської обласної прокуратури спільно зі слідчими СБУ документують воєнні злочини, вчинені збройними силами Російської Федерації в місті Буча.
Загибла Тетяна Єременко брала участь у громадських проєктах, контролювала використання бюджетних коштів, опікувалася освітніми питаннями в місті, турбувалася про екологію.
У день, коли бучанки не стало, вона з сім’єю, як і раніше до цього, провідувала батьків, що мешкали в районі Лісової Бучі. Вони йшли звичним маршрутом із вулиці Тарасівської, через залізничні колії, повз територію непрацюючого Тарного заводу. Саме на території «тарного» розміщувалися російські військові, які контролювали той район.
20-літня Тетянина донька, яку назвали на честь мами, погодилася розповісти про побачене. Ще до війни дівчина почала вести щоденник і все, що відбувалося в її житті, записувала туди. З початком війни Тетяна не полишила цю справу.
— Таню, чи була у вас думка про евакуацію в перші дні війни?
— У нас регулярно в родині виникали розмови, що, можливо, тут щось почнеться. Можливо, треба буде виїжджати. Але ми якось не думали, що може початися повномасштабна війна, і так активно. І ми не думали, що комусь знадобиться Буча. На той момент ми не врахували, що в нас поряд Гостомельський аеродром, який, по суті, є стратегічним об’єктом.
23 лютого ми вже серйозно почали обговорювати можливу евакуацію, і 24 лютого я навіть планувала записатися на курси водіння, щоб у разі чого була можливість виїхати, знайти якусь машину й вивезти родину, бо ніхто з нас не вміє керувати автомобілем. А мама всю ніч із 23 на 24 лютого просиділа в Інтернеті, оцінюючи ймовірність того, що на нас можуть напасти. Вона шукала якесь житло у Львові або в Польщі, й ми почали думати про те, що, можливо, почнеться війна й нам доведеться виїхати.
Вона всю ніч не спала, а о четвертій ранку вийшла на балкон і побачила, як летить ракета. Вона нас розбудила зі словами: «Вставайте, почалася війна, треба збирати речі!»
— Збирати речі й виїжджати з Бучі?
— Ні. Ми зібрали речі й перейшли в сусідній будинок у ЖК «Міленіум», оскільки вирішили, що в панельному будинку було небезпечніше. Думки виїхати з Бучі навідувались, але як це зробити? На чому? У нас машини не було, знайомі, які мали автівки, вивозили свої сім’ї. Евакуацію в місті не оголосили.
— Питання вчасної евакуації — це те, що нам ще мають пояснити органи місцевого самоврядування… А в «Міленіумі» ви почувалися у безпеці?
— У відносній. Спочатку ми сиділи у ванній кімнаті, потім — у коридорі. Виходили ненадовго на кухню готувати їсти. Так тривало кілька діб, а на третю добу, 27 лютого, росіяни вже були в Бучі. Того ж дня в місті почалися проблеми зі зв’язком. Лунали потужні вибухи, від них дуже сильно хитався будинок. На наше подвір’я заїхав російський танк, я спостерігала за ним у вікно. Російські військові розбили аптеку, щось там узяли й поїхали.
Того дня розбили колону ворожої техніки на вулиці Вокзальній, і на кілька днів стало більш-менш тихо. 3 березня я навіть бачила наших військових. Потім, 5 березня, відімкнули світло й Інтернет, вночі пропала вода, але ще був газ.
Коли вимкнули газ, ми ще один день посиділи у квартирі, а 8 березня батьки самі без мене вирішили сходити до бабусі з дідусем у район Лісової Бучі. Доти ми з квартири не виходили.
— У бабусі приватний будинок?
— Так, вона живе у приватному будинку неподалік Варшавської траси. Після 8 березня ми щодня почали ходити туди допомагати по господарству, готувати їсти. Ми прокидалися о шостій ранку, йшли повз вулицю Тарасівську, люди з багатоквартирних будинків виходили на вулицю готувати їжу, ми дізнавалися новини, а поверталися о 16-й. До початку комендантської години. Ми навіть думали переїхати жити до бабусі, але там поряд Варшавська траса, і ми вирішили, що там може бути небезпечно.
— 9 березня в Бучі було оголошено про перший «зелений коридор». Чи не було тоді думки про евакуацію?
— Тоді вже категорично ні, тому що люди виїжджали весь цей час, і ті, хто виїхав, або потрапляли під обстріли, або телефонували, що дорогою бачили вбитих, розстріляні автівки. Ми боялися паніки, боялися, що цей «зелений коридор» обстріляють, почнеться якась давка. Наступного дня, вже 10 березня, люди, які ходили на евакуацію, але не змогли виїхати, розповіли, що в кожному разі, йдучи до місця евакуації, натикаєшся на блокпости росіян. А вони могли зробити що завгодно.
Як мінімум — забрати й знищити телефон. Розповідали, що якийсь чоловік їхав велосипедом повз цей блокпост, і його застрелили. Нам здавалося, що за таких обставин іти на евакуацію небезпечно, до того ж мама казала, що не зможе тут залишити своїх батьків. Дідусь після інсульту був частково паралізований. Вони не хотіли нікуди їхати. Ми всі були прив’язані до Бучі.
Потім почали розглядати можливість відправити мене саму, але коли ми вже це вирішили, то «зелених коридорів» більше не було…
— День убивства мами. Того дня ви, як завжди, пішли до бабусі.
— Так, у нас щодня був однаковий маршрут. І хоч по вулиці Києво-Мироцькій з середини березня вже почали їздити ворожі танки, вони нас не зачіпали. Ми їх бачили щодня і вже почали звикати до такого стану. В бабусі ми готували їсти.
Мама була, як завжди, в доброму гуморі, вона всіх нас налаштовувала на позитив, говорила, що скоро війна закінчиться й Україна переможе, наспівувала пісеньку Вєрки Сердючки «Геть з України, москаль некрасівий!» і весь час жартувала.
Близько полудня 24 березня до нас прийшли росіяни проводити обшук. Смартфони я заховала, а з кнопкових телефонів вони забрали сім-карти. Все, що вони тут робили, передавали комусь по рації. Цікавилися, чи ми всі тут живемо. Ми розповіли, що ми тут лише готуємо їсти, а ввечері повертаємося додому на Тарасівську. Вони цю інформацію теж передали по рації.
— Вони просто перевірили будинок і пішли?
— Спочатку подивилися скрізь у кімнатах, на горищі, в погребі, а потім сказали татові, щоб він збирався їхати з ними на допит. Ми почали вмовляти не забирати його, пояснювати, що він не військовий, не партизан, а звичайний мешканець Бучі, і вони чомусь передумали й пішли.
— Снайпер вистрелив у маму, коли ви вже поверталися?
— Ми приготували їсти й пішли тим самим шляхом додому. Праворуч від нас був лісок, ліворуч залізничні колії, а навпроти Тарний завод. (Саме на території «тарного» розміщувалися російські військові, які контролювали район Лісової Бучі, згодом уточнила жінка.)
Ще було видко, близько четвертої години. Ми спокійно йшли, було досить тихо. І раптом пролунав постріл. Стріляли дуже близько, може з відстані 50 метрів. Я тоді подумала, що оглухла, мені заклало вухо, і я навіть доторкнулася до нього, щоб пересвідчитися, чи не тече з нього кров. У цей момент я побачила, як щось відскочило від маминої голови, і вона впала. Подумала, що вона падає на землю, бо почула постріли…щоб уберегтися.. крикнула: «Лягайте!», і ми з татом теж упали на землю.
Я подивилася на тата, він рухався й дивився на мене, почала за ногу смикати маму, запитувати, чи все гаразд, але вона не відповідала. Мама впала в один бік, а ми з татом упали до її ніг. Я почала підводитися й заглядати їй в обличчя, воно все було в крові. Схопила її за руку, думала, що вона просто поранена, що вона теж у відповідь стисне мою руку... Потім побачила вже кров на асфальті, почала кричати… Заплакала через два дні, коли маму вже поховали…
Ми сподіваємося, що вона одразу померла і в ту секунду нічого не зрозуміла й не відчула…
— Звідки стріляли?
— Тато одразу збагнув, що стріляли звідкись поряд, він почав кричати «не стріляйте», «допоможіть», «у нас немає зброї», «дружину поранено»...
Ми кричали, але ніхто не відгукнувся, і тоді тато мені сказав відповзати назад і бігти до сусіда, щоб він брав тачку й допоміг забрати маму.
Коли ми з сусідами повернулися, батько стояв біля паркану колишнього Тарного заводу й розмовляв з росіянами. Мамине тіло лежало на дорозі. Сусід переконав мене, що краще нам піти, оскільки він не може гарантувати мою безпеку.
— Ви пішли, а тато лишився з російськими військовими?
— Сусід пояснив, що мамине тіло ми забрати не зможемо і росіяни можуть відкрити по нас вогонь, тому треба повертатися. Ми повернулися назад до бабусі, довго думали, що нам робити.
Уже поночі ми забрали її тіло, з росіянами вдалося домовитися дідусю, а тата в цей час уже ніде не було.
— Тобто його затримали росіяни?
— Тоді ми не зовсім адекватно могли оцінювати ситуацію й усе, що відбувалося. Тата не було всю ніч. А на ранок, близько восьмої години, він прийшов до бабусі у двір.
Він розповів, що росіяни біля «тарного» перевірили його документи, змусили роздягтися до трусів — шукали в нього на тілі татуювання свастики. Вони почали розповідати татові, що це не вони стріляли в маму, що вони лише робили попереджувальні постріли 20–30 метрів над головою.
Але очевидно, що це стріляли вони з території «тарного». Це зрозуміло з того, як мама впала, і з того, як увійшла куля. Вони стріляли прямо в маму, тому що постріл був зроблений просто в центр чола, поміж брів.
Тато чув, що їм по рації постійно передається, хто де по якій вулиці йде. Тато чув, як по рації передали, що біжить чоловік з тачкою й дівчина. Це бігли ми з сусідом по мамине тіло. Ми переконані, що це саме цей командир, який його оглядав, дав наказ стріляти або, можливо, він сам і стріляв.
— Що з ним робили ніч, він розповідав?
— Командир надів татові мішка на голову й міцно зв’язав йому руки за спиною. Так, що вони почали терпнути. Потім у тата запитали, як він як цивільна людина оцінює ситуацію в Україні. На що тато відповів: «У вас освободительная операция, вы освободили меня от жены, а дочку от матери».
Після цього його посадили в машину й повезли кудись на допит. Він був із мішком на голові й не бачив, де опинився і хто його допитував. Але на його розповідь про вбивство мами один із тих, хто допитував, сказав: «Е*ная война, что мы тут делаем? Зачем этот идиот выстрелил?» Вони розуміли, хто вистрелив. Далі його знову посадили в машину, де він попросив перезав’язати йому руки. Їх йому зав’язали спереду, що в результаті врятувало йому життя. Тата висадили серед ночі на Варшавській трасі біля магазину «Новус» і сказали йти вперед 100 метрів, і там його розв’яжуть.
— І він туди пішов? Що там було?
— Попереду був ворожий блокпост, і якби тато туди пішов, його б одразу розстріляли. Він зняв мішок із голови, побачив розбиту машину, сів у неї й розрізав скотч на руках. Після цього зайшов у перший двір, де був собака, бо подумав, що там мають бути люди, які його годують. Там він переночував, а на ранок уже пішов до нас.
— Ви залишилися в бабусі?
— Так, ми вже були там до визволення Бучі.
Того дня, 25 березня, тато весь ранок копав могилу. Нам, чим могли, допомагали сусіди. Маму поховали на подвір’ї в бабусі, під дубом. Для нас мама була цілим Всесвітом. Але я хочу, щоб усі запам’ятали маму усміхненою та готовою будь-кому допомогти, якою вона була до самого кінця. Не кажіть, що ми її втратили. Для нас усіх вона робила щось таке, що втратити неможливо.
Тетяна з батьком виїхали з Бучі до Києва 2 квітня, коли Буча вже була визволена від окупантів.
Родина запевняє, що зробить усе можливе, аби довести факт воєнного злочину і встановити справедливість. Також дівчина каже, що наразі не потребує фінансової допомоги, а всіх охочих зробити пожертвування просить перенаправити ці кошти тим, хто їх зараз потребує, — постраждалим бучанцям і нашим військовим. Саме так зробила б Тетянина мама.
Цей репортаж — частина серії про воєнні злочини в Україні, створеної Рухом ЧЕСНО у партнерстві з JusticeInfo.net — Fondation Hirondelle.
Усі статті Олени Жежери читайте тут.
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google