Як Буча боролася за життя: поява на світ Аліси та історія польового шпиталю на дому

Більше двох тижнів лікарка-терапевт Ірина провела в окупації в Бучі. Там вона, багатодітна мати, була зі своєю родиною — чоловіком та трьома дітьми віком від 8-ми до 17-ти років.

Із перших днів війни жінка надавала медичну допомогу сусідам і всім, хто до неї звертався. На мікрорайоні вона була чи не єдиним медиком. Їй довелося зупиняти кровотечу в пораненої півторарічної дитини, в яку влучили окупанти, коли батьки намагалися вивезти дитину в машині. Вона врятувала сусіда, якому прострелили обидві ноги.

8 березня в окупованій Бучі Ірина прийняла пологи у своєї сусідки. На світ з’явилася дівчинка Аліса.

«Я навіть точно не пам’ятаю, як усе почалося. 24 лютого зранку почули обстріли аеродрому в Гостомелі, туди висадився ворожий десант. Ми бачили ці вертольоти, вибухи. Але я, як і багато хто в нашому будинку, не думала, що це затягнеться аж так надовго», — згадує лікарка-терапевт Ірина.

Автор фото мешканець селища Гостомель, що поряд з Бучею, Юрій Марчук. Фото зроблене в день початку війни - 24 лютого

Жінка працювала завідувачкою приймального відділення в Ірпінській міській лікарні та відділення «Ковід-19». 25 лютого, незважаючи на вибухи та обстріли, Ірина пішла на роботу. І лише ввечері їй сказали, що лікарню, можливо, будуть перепрофільовувати на шпиталь для військових потреб.

Але сталося так, що лікарка, по суті, мала польовий шпиталь у себе вдома — у своєму будинку під час повної окупації міста російськими загарбниками.

Як рятували після обстрілів родину з немовлям

«Ми почали налагоджувати побут. Зносити в підвал теплі речі, свічки, їжу. Навіть не пригадую, щоб у перші дні люди масово залишали наш будинок. Якось усі організувалися. Кожен мав свої завдання. Ще були електрика й опалення. Потім, 3 березня, повідомили, що «Буча наша», й вивісили на міськраді синьо-жовтий прапор. А після того почався справжній жах», — пригадує Ірина.

27 лютого ЗСУ зупинили колону російських танків на вулиці Вокзальній у Бучі, на підступах до Ірпеня, за яким стояв Київ. А вже наступного дня Бучу окупували російські війська. В людей почалася паніка, багато хто намагався виїхати. Але, за словами лікарки, їх розстрілювали окупанти, навіть незважаючи на те, що на машинах були таблички з написом «Діти».

Фото мешканця Гостомеля Юрія Марчука. Перший день зеленого коридору з Бучі 9 березня

«Я була єдиним лікарем у нашому мікрорайоні, до мене йшли з різними питаннями. Найчастіше це були панічні атаки, високий тиск. Я зібрала валізу необхідних ліків, а те, що було, на мою думку, потрібніше для фронту, все віддала військовим. Як я тоді помилялася…» — каже Ірина.

В один із перших днів окупації Бучі її вже шукали сусіди з криками, що привезли поранену жінку з немовлям.

«Їхню машину розстріляли на Бучанському залізничному переїзді. Там уже стояв ворожий блокпост. Сім’я з малими дітьми хотіла виїхати з Бучі на власний страх і ризик. По них відкрили вогонь. Люди завернули на нашу вулицю — Тарасівську. У жінки була прострелена гомілка, а в дитинки — стегно.

Фото простреленого стегна півторарічної дитини, зроблене лікаркою Іриною в Бучі на початку березня.

Дівчинка постійно плакала, я дала їй знеболювальне, перев’язала рани, мамі дала антибіотик і побігла шукати по знайомих антибіотик для дитини. Але коли повернулася, сім’я вже пішла пішки у бік Києва. Про дальшу долю цих людей я не знаю. Молю Бога, щоб із ними все було добре», — додає лікарка.

Як дядя Вова вирішив провідати родичів

 Як повідомила Ірина, виходити надвір в окупованій Бучі було вкрай небезпечно. Людей розстрілювали прямо на вулиці. Багатьох поранених неможливо було забрати через постійний ворожий обстріл вулиць і будинків.

«На початку березня, я точно не пам’ятаю дати, бо тоді вже все змішалося, дядя Вова вирішив сходити в сусідній будинок провідати родичів. У нього навіть ніхто нічого не запитував, просто мовчки російські солдати прострелили йому обидві ноги. І якби не хоробрі чоловіки з нашого будинку, які під кулями забрали дядю Вову з дороги, не знаю, чим би скінчилася його історія», — пригадує Ірина.

Вона організувала для Володимира цілодобову допомогу, зупинила кровотечу, обробила рани, знайшла знеболювальні й антибіотики.

А коли російські військові зайшли в будинок і повідомили, що заберуть чоловіка до свого шпиталю в Гостомель, чоловік категорично відмовився й сказав, що в нього є свій лікар, якому він довіряє.

10 березня Володимира вдалося евакуювати з Бучі.

8 березня Аня народила Алісу

В окупованій Бучі вже не працювало нічого. Пологовий будинок у Ворзелі розстріляли, їхати в інше місто було небезпечно, і ніхто не гарантував збереження життя.

Аня була на 40-му тижні вагітності й зробила сімейну фотосесію.

На початку війни вона нікуди не планувала їхати. А потім вже не мала такої можливості.

«Коли мені сказали, що в нас у будинку вагітна, та ще й 40 тижнів, мене пересмикнуло. На другому курсі університету я хотіла бути гінекологом і добре вчила акушерство. Але ж практики не мала жодної. Та що робити. Я впевнено сказала — будемо народжувати, зберігаємо спокій», — згадує Ірина.

Місце для пологів

8 березня о 4 годині ранку в Ані відійшли води. На той час у будинку не було ні електрики, ні газу, ні опалення, ні води. Народжували при свічках.

«Вода була з бювету, але холодна й не було як підігріти. Тому Аліса, ніби розуміючи ситуацію, народилася неочікувано чистенькою. Ми її просто витерли й тепло закутали. Алісин тато перерізав пуповину. Ми зважили тата без Аліси, а потім з Алісою, так дізналися, що вага новонародженої 3600 г. Зріст — 59 см. Народилася рівно о 7-й ранку», — розповідає тепер уже щаслива акушерка.

Аня і новонароджена Аліса вирвалися з Бучі 10 березня.

Катерина, яка того дня стала бабусею, не може стримати своєї радості і вдячності:

«Я щиро вдячна Людині з великої літери за те, що вона була поруч із моєю донечкою. Я уявляю, що Ірина відчувала в ту ніч проти 8 березня, коли вперше у своєму житті приймала пологи. Ми з 19:00 молились, із тієї хвилини, як Аня мені зателефонувала й повідомила, що почалися перейми. Я зателефонувала хрещеній Анютки. Вона — всім своїм знайомим, а я — своїм. Ми впевнені, що наші молитви допомогли всім: і Ірині та її «бригаді», і нашій донечці. Я свято вірю в нашу перемогу й дуже хочу обняти Ірину — Святу Людину! Низько вклоняюся Їй! І доки живу на світі — буду господа Бога молити за неї! Вона допомогла моїй онучці побачити цей світ!»

Перший «зелений коридор» у Бучі

 Наступного дня, 9 березня, у Бучі оголосили про перший «зелений коридор». Люди почали збирати речі й намагалися виїхати з міста. На жаль, обіцяні автобуси ворожі блокпости того дня так і не пропустили.

Фото на ворожому блокпості, зроблене в перші дні зеленого коридору. Російські військові перевіряють вміст цивільних авто

Але деяким бучанцям вдалося виїхати власним транспортом. Хоча дорога була дуже складною.

«Ми виїхали 9 березня десь об 11 годині. У машині, крім мене з чоловіком, було четверо дітей, дві собаки і два коти. Ми вивозили ще сусідську дівчинку. Нам сказали надіти на руки білі пов’язки, на машині написати «Діти» і їхати зі швидкістю 5 кілометрів на годину. Оцей жах по вулиці Яблунській, який увесь світ побачив зараз, ми бачили ще тоді», — згадує, як залишала Бучу, медик Ірина.

Буча. Вулиця Яблунська, фото зроблене на початку квітня, після звільнення міста від окупантів

Вона пригадує, що на вулиці стояли розстріляні автомобілі, вбиті люди лежали на узбіччях. Пізніше російська пропаганда в цих жахливих військових злочинах звинуватить українців і скаже, що це все сталося вже після того, як війська рашистів залишили місто.

«Я закривала дітям очі, ніхто не фотографував. Ми їхали через кілька ворожих блокпостів. Якби вони знайшли в нас якісь фото, вони б нас застрелили на місці. Ми видалили з телефонів усе. Цей шлях був для нас вічністю. 40 кілометрів ми їхали більше восьми годин. І весь час молилися. Я думаю, від моїх молитов над нашою машиною виріс невидимий купол, який нас захищав», — переконана лікарка.

13 березня двір будинку, в якому жила Ірина, зайняли російські солдати. Вони облаштували там собі штаб.

Відео з цього будинку 2 квітня першим показав світові журналіст Дмитро Комаров, коли зайшов разом зі Збройними силами України в Бучу.

Тепер Ірина та її діти в безпеці, їм запропонували допомогу в Польщі й уже пропонують роботу за фахом в одній із польських клінік. Ірина не полишає думки якнайшвидше повернутися додому, в рідну Бучу.

На фото лікарка Ірина з родиною в центрі міста Буча до війни.

Вона чекає, коли там буде безпечно.

Цей репортаж є частиною серії про воєнні злочини в Україні, створеної у партнерстві з JusticeInfo.net - Fondation Hirondelle.

Як відомо, прокуратура, спільно зі слідчими Служби безпеки України та експертами документують воєнні злочини, вчинені російськими військовими на території Бучі та Київської області.