Крик душі над ущелиною

Історії цій майже три з половиною десятиліття. Мені тоді щойно виповнилося двадцять два роки, жодних особливих заслуг і зв’язків я не мав, правда, друкувався в обласній молодіжній газеті, — напевно, тому мені й запропонували стати лектором обласної організації товариства «Знання».

У ті часи великою удачею в нас вважалося потрапити з циклом лекцій на пасажирські судна закордонного плавання. Мені випала щаслива карта — відрядження на лайнер «Шота Руставелі» — гордість радянського пасажирського флоту.

Зафрахтований західнонімецькими фірмами, він здійснював круїзи на острови Фіджі й Нова Каледонія і заходив у рідний порт тільки для зміни екіпажу. Оскільки простій суден такого класу коштував дуже дорого, під час зміни робилися тижневі рейси по Кримсько-Кавказькій лінії — до Батумі й назад в Одесу, із заходами в Ялту, Новоросійськ, Сухумі та Сочі. «Майстром», тобто капітаном, «Шота Руставелі» був сорокалітній Олександр Назаренко — наймолодший на той час капітан у пароплавстві.

Опікуватися мною він доручив другому механікові Жорі Пшонку, який показав мені моє місце за капітанським столиком — бо за статусом я був гостем капітана.

Тоді для розваги пасажирів намагалися запросити у круїз відомих артистів. Із нами їхали Зіновій Високовський, Ольга Аросєва, Федір Чеханков, піаніст-імпровізатор Леонід Чижик.

Проте яким же був мій подив, коли я дізнався, що на борту перебувають Володимир Висоцький і Марина Владі.

Мушу зізнатися, ні Висоцький, ні тим більше Марина Владі, яку я доти вважав мало не секс-символом, зовні не справили на мене жодного враження. Кіногенічність — річ суперечлива. На екрані можна виглядати красунею чи суперменом, у житті ж, як я неодноразово потім переконувався, все може бути цілком інакше. Висоцький і Владі — обоє невисокі на зріст, сухорляві, засмагаючи на рушниках у їхньому улюбленому місці — на носі шлюпкової палуби, не привертали особливої уваги.

Перед заходом у Новоросійськ мені по секрету повідомили, що сьогодні під час стоянки Висоцький дасть концерт для членів екіпажу та їхніх сімей, на який запрошують і мене.

У музичному салоні зібралася вся команда. Молоденькі офіціантки причепурилися, виблискували золотом і діамантами дружини комскладу. На сцені стояли стілець і столик, на якому лежала гітара.

Минав час, а Висоцького все не було. В очікуванні минуло хвилин сорок. Публіка почала тихенько нарікати. Марина Владі, яка сиділа поруч зі мною за капітанським столиком, також спантеличено озиралася.

І коли, здавалося, температура сягнула точки кипіння, в музичний салон у супроводі першого й пасажирського помічників, важко пересуваючись, увійшов Висоцький.

Одягнений він був у джинси й просту трикотажну футболку, з його мокрого скуйовдженого волосся стікали краплі води. Враження було таке, що він тільки-но з-під душу.

— Та він же натурально п’яний! — прозвучав чийсь викривальний голос. Зал загудів.

Висоцький мовчки сів на стілець, зробив великий ковток зі склянки, що стояла на столику, взяв до рук гітару й почав перебирати струни. Публіка притихла.

І раптом тишу в залі, як несподіваний удар грому, буквально роздер низький хрипкуватий голос, від якого миттєво кинуло в дрож.

— Мы говорим не штормы,

а шторма,

Слова выходят

коротки и смачны.

Ветра — не ветры —

сводят нас с ума,

Из палуб выкорчевывая

мачты! —

заспівав Висоцький, і зал вибухнув нестримним шквалом оплесків.

— Был шторм — канаты

рвали кожу с рук —

не дав затихнуть аплодисментам, — продовжував співак, —

И якорная цепь визжала

чертом,

Пел песню ветер грубую —

и вдруг

Раздался голос

«Человек за бортом!»

Висоцький був в ударі, перед нами був абсолютно інший чоловік, зовсім не той, котрий увійшов до залу кілька хвилин тому.

Він співав страшну пісню «Спасите наши души», «Охоту на волков» і багато іншого, чого я не чув раніше.

Не відводячи від нього очей, загіпнотизований тембром його незвичного голосу, який мені вперше випало чути «вживу», я був просто приголомшений і перебував майже в шоковому стані...

Вранці наступного дня Жора Пшонко приніс фотографії, на яких я був знятий у компанії з капітаном, Висоцьким і Мариною Владі.

— Ходімо, старий, на палубу. Я відрекомендую тебе Висоцькому.

Той самотньо стояв на носі теплохода, підставляючи обличчя свіжому вітру.

— Володимире Семеновичу, — обережно потривожив його Жора, — дозвольте відрекомендувати вам мого друга, лектора одеського товариства «Знання». Вправляє в нас отут мізки капіталістам.

Я відразу ж зрозумів, що останнє уточнення було зайвим. Висоцький став стриманим і навіть сухуватим. Бард, який багато натерпівся, ненавидів брехливу й порочну ідеологічну бюрократію, представником якої я, певно, і був у його очах, пропагуючи у своїх лекціях радянський спосіб життя.

...За двадцять кілометрів від Сухумі, у селищі Ішери, в маленькому ресторанчику, розміщеному прямо над струмком, ми попивали місцеве мутнувате вино. Навпроти, поруч із Мариною Владі, сидів Висоцький.

— Будь ласка, заспівайте що-небудь, Володимире Семеновичу, — попросив Висоцького «майстер».

І над ущелиною хрипко зарокотав голос людини, яка вже тоді неначе передчувала свій передчасний трагічний відхід.

Чуть помедленнее,

кони, чуть помедленнее!..