Креативність у шаленстві

Авторство ідей та бажання їх привласнити. Тяга людей означити єдино правильну відповідь у світі, що поставив під сумніви усі основи. Формування цінностей у підлітків в умовах сучасної культури.

Такими стали теми розмови з філософом Тарасом Лютим - доцентом кафедри філософії та релігієзнавства Національного університету "Києво-Могилянська академія", автором наукових робіт "Нігілізм: анатомія Ніщо", "Розумність нерозумного", "Культура масова і популярна" (у співавторстві) - в освітньому просторі "Майбутні" перед початком його курсу "Креативність у шаленстві. Філософія" 29 жовтня.

Володимир Мукан

- Пане Тарасе, нещодавно на аукціоні Sothebyʼs було продано картину Бенксі "Дівчина з кулькою". Після продажу починається процес самознищення твору. У своїй публікації в FB ви пишете, що Бенксі "показує хибність присвоєння смислу". Поясніть цю ідею, будь ласка.

- Ми тут розглядаємо тільки один вимір цієї ситуації, тому що ми не знаємо взагалі, що було на думці у Бенксі. Але "випадок Бенксі" - це певний симптом, який говорить нам про те, що мистецтво є сферою, яка предовсім має не тільки задовольняти наші потреби (естетичні або катартичні переживання). Воно має давати нам підстави для формування смислів. Пошук цих сенсів - задача, що робить нас співучасниками творення. Своїм актом Бенксі показує, наскільки в нашій культурі вже стало звичним, що твори мистецтва можна "привласнити", сплативши комусь компенсацію: художнику, спадкоємцям, музеям тощо. Гадаю, що Бенксі сперечається з цією думкою. Він говорить, що сенси не можуть бути кимось "ув'язнені". Ніхто не може бути їх однозначним власником. Ціннісну складову неможливо остаточно монетизувати. Вдається володіти тільки матеріальним виразом, але не ціннісною складовою мистецького твору.

- Чи не здається вам, що ця акція, скоріш, не про "привласнення сенсів", а критика того, що ми очікуємо "офіційної версії сенсів", правильних сенсів? Адже тепер усі очікують пояснень художника.

- Була така цікава історія. Я почув її від одного сучасного письменника. Його син отримує завдання про батьків твір і запитує: "Тату, а що ти мав на думці, коли це писав?". Батько кількома словами відповідає. Виявилося, що відповідь автора не збігалася з офіційною версією. У цьому сенсі так - це критика споживацького ставлення. Ми налаштовані як споживачі: приходимо, читаємо табличку, яку написав куратор біля картини. Там усе пояснено, є інструкція до сприйняття.

Цікавий момент - сучасне тестування. З одного боку, це дуже прогресивна річ, тому що дозволяє уникнути зовнішнього втручання. А з іншого - це спосіб засвоїти поверхові стандарти. Нам важко перевірити в тесті те, які естетичні переживання виявляє дитина після прочитання певного твору, але ми можемо перевірити, чи запам'яталися деталі, послідовність подій, імена головних персонажів тощо. І в цьому трудність, глухокутна ситуація, парадоксальність. З одного боку, нібито позитивні речі, а з другого - як же людина навчиться мислити? Якщо, звісно, можна навчити мислити. Деякі педагоги кажуть: "Я вас учу мислити". Я не знаю, чи можна навчити мислити, це все одно, що навчити літати. Певні речі, радше, можуть, як казав Мераб Мамардашвілі, збудити в нас потребу осмислення.

Тут можна говорити про літературу, переклади, освіту. Існують певні ідеологічні структури, які нав'язують нам шляхи або підходи до того, як тлумачити ті чи ті проблеми або факти. Проте, за великим рахунком, це наша справа формувати смисли тих явищ, з якими ми в житті стикаємось. І це важливо.

- Чи можна визначити в історії періоди, коли люди не ставилися до мистецтва як очевидні споживачі?

- Звичайно, були такі періоди. Ми можемо сказати, що споживацький підхід до культури виникає, умовно кажучи, з формуванням національних держав та буржуазних революцій у Європі, коли соціальні відносини увійшли в капіталістичну систему. Втім, існували часи, коли мистецтво відігравало, наприклад, виключно сакральну функцію. Ніхто не прагнув вирізати і повісити в себе вдома наскельний живопис або відтворити в себе на тілі татуювання, лише тому, що цей образ популярний у твоєму осередку. В середньовіччі творче обдарування не вважалося твоєю особистою заслугою. Вміння творити - це прерогатива Бога. Митець мав фактично відпрацьовувати цей дар. З певним ритуалом підходити до процесу: молитись або пройти низку депривацій. Отже, творення супроводжувалося певною ритуальністю. Це сакральний вимір, а він далеко не споживацький.

- Куди поділася сакральність сьогодні? Перейшла в інший вимір чи просто нівелювалася?

- Тепер існує технічна можливість зробити мистецтво споживацьким. Раніше мистецтво обмежувалося засобами його творення: живопис, музика, пластика, архітектура тощо. Коли ж з'явилися засоби відтворення, виникла можливість тиражування. Про це писав Вальтер Беньямін. З одного боку, це демократичний підхід, тому що не всі, приміром, можуть побачити Мону Лізу, позаяк не мають змоги поїхати в Лувр, зате отримують шанс ознайомитися з репродукцією. З другого боку, чи можна задовольнитися лише відтворенням, а не безпосередньо пережити цей образ. Проте є ще один аспект: ти приїздиш в Лувр, Мона Ліза огороджена, купа людей робить селфі на її тлі. На кожний плюс почасти з'являється свій мінус.

Сакральність розвіялася, в принципі. Але не варто впадати в розпач з цього приводу... Чи намагатися її повернути.

- Я вас і не підштовхую.

- Це і неможливо, зрештою. Все одно, що повернутися до якихось архаїчних форм існування суспільства.

Володимир Мукан

- В одному з ваших інтерв'ю була фраза, що Ніцше - людина, яка зумовила спосіб мислення сучасності. Яким є спосіб мислення сучасності?

- У Ніцше була фраза: "Бог помер". Вона стала кардинальним викликом. Більшості людей навіть тепер у своїх думках важко зізнатися, що найвищого гаранта їхнього буття не існує. Але віддавна чимало людей живе так, ніби Бога немає. Вочевидь, можна по телебаченню демонструвати, як ми ходимо до церкви, ставимо свічки. А потім, наприклад, у специфічний спосіб розподіляється бюджет. Або ми вважаємо, що обираємо собі керманича, такого собі "великого Іншого", а далі він сам має зробити все як належить. А ми лише будемо висловлювати незадоволення тим, що бачимо. Оце й є ситуація "смерті Бога". Іншими словами, більше немає тієї "номінації", під яку ми можемо підвести поняття фундаментальних цінностей нашого буття. Ніхто не береться їх визначати.

Бог був гарантією, а коли він помер - цінностей не стало. Чи здатні ми їх замінити, так само, як вставляємо собі зуби замість тих, що повипадали? Просто викинути одні і встановити якісь нові. Звідки ми беремо цінності? Хто, власне кажучи, нам їх дає?

Ніцше відповідав так: життя диктує нам, що є найбільш цінним. Він не знайшов універсальної формули, але вважав волю до могутності проявом реалізації життя. Не тільки фізичної, а й тієї, що дозволяє нам розвиватися. Самоперевершуватися. А оскільки немає межі самоперевершення, немає й цінностей, які б виконували роль остаточного опертя. Тому їх треба кожного разу винаходити. А всякий виклик життя стимулює нас до формування нових цінностей. Таким, певно, і має бути спосіб мислення сучасності. Мислення в умовах, коли не існує фундаментального опертя. Коли виявляється, що наше завдання - його сформувати.

- З одного боку, ми сходимося на тому, що фундаментальні цінності піддаються сумніву. З іншого - домовляємося, що вони змінні. І врешті бачимо, як межа цінностей і прийнятного розширюється, відбуваються рухи за права будь-кого на будь-що. Чому тоді ми так тяжіємо до правильності? До єдиного трактування? Того самого привласнення сенсів. Призупинення процесу думання. Ми купуємо твори мистецтва і ховаємо в приватні колекції, хочемо володарювати ідеями. Школи досі вимагають правильних знань і відповідей. Це ж абсурд. Невже ми паралізовані страхом?

- Ну, якась правильність усе ж має бути. Інша річ, що в неї вкладати. Людям іноді дуже важко впоратися з багатоманіттям. Якщо брати до уваги теперішню ситуацію і радянські часи безпосередньо, то пригадуємо: люди звикли до того, що є певна матриця, за яку виходити не можна. А коли з'ясувалося, що ця матриця за різних обставин розвалилася або її підвалини вже згнили, виникає альтернатива та плюралізм. І з цим якось незатишно стало жити, бо нічого не ясно, ніхто не каже, куди йти, який вибір робити. Людина розгублена.

Знову ж таки. Коли ми голосуємо, обираючи керманича, ми делегуємо йому право вирішувати за нас. Нам стає легше, бо не треба так багато і часто ухвалювати рішення. Ми очікуємо від нього певних стандартів: поведінки, компетенцій. А з другого боку - це питання відповідальності. Також важливо пам'ятати, що, користуючись інструментом "делегування", потрібно бути готовим коригувати, дискутувати, обговорювати. А це ж марудна справа. Консенсус - дуже складна річ. Якісний стандарт придумати важко.

Володимир Мукан

- Ви кажете, що мислення неможливо навчити. Але що тоді робити з дітьми? І як їм навчитися взаємодіяти зі світом, в якому так багато можливостей і щоденно потрібно обирати?

- Його потрібно розвивати. Не можна перенести схеми, які є в нас у голові. Не можна змусити когось їх перейняти. У цьому сенсі не можна навчити мислити. Мислення можна розвивати. Створювати ситуації, в яких воно виникає. За допомогою певних "кейсів": через прочитання й обговорення літератури, через досвід сприйняття творів мистецтва. Обговорюючи щось, ми створюємо такі ситуації, в яких з дитиною або взагалі з людиною, може щось відбутися. Ми створюємо ситуацію потрясіння, від якої і виникає мислення. Тому я проти того, що мислення можна навчити. Навчити можна арифметики - додавання, віднімання. Мислення ж навчити не можна. Ми самі часто перебуваємо в ситуації "не мислення". Адже мислення - це унікальна річ, вона не з усіма трапляється. І ось що парадоксально! Його не можна запланувати. Сказати: "В мене є думка і я її буду думати з 16:00 до 18:10". Це профанація, так не буває. Про такі речі міркували вже згадані нами Ніцше й Мамардашвілі.

Мислення - це те, у що ми потрапляємо, що з нами стається. І тому варто апелювати до сфери культури, адже вона містить у собі чимало потенційних мисленнєвих викликів. Коли ми, наприклад, згадуємо старших підлітків, ми говоримо про людей, що вже намагаються розібратися у питаннях "Що таке справедливість?", "Що таке добро або зло?", "Що таке прекрасне або потворне?". Це відбувається, бо в їхньому життєвому досвіді є певний, нехай і незначний, накопичений матеріал, на підставі якого вони вже можуть це робити. А коли ми показуємо їм, як це відбувалося в культурі з різними людьми, в різні часи, в різних традиціях, ми "пробуджуємо" ці раритетні моменти мислення. Адже підлітки мають зрозуміти позицію або логіку, відмінну від тієї, що в них уже сформувалася. В цьому сенсі неможливо навчити, а можна розвивати.

- Як бути з дітьми, в яких період становлення власних цінностей проходить у час знецінених суспільних цінностей, відсутності точки опори? За моїми спостереженнями, дітей, які сьогодні потрапляють у розумне думаюче середовище, де немає однозначно хорошого чи поганого, де присутній нігілізм (у хорошому розумінні цього слова), це ламає, вони потрапляють у нігілістичну порожнечу. Не бачать сенсу жити чи навіть спробувати розібратися. Вони підсідають на наркотики та алкоголь, будучи мислячими. "Лихо з розуму". З ними відбувається те, що з нами, зазвичай, у років 30. З нами все було по-іншому. Ми в їх віці вивільнялися від кайданів, від матриць... І вже потім, у наступній кризі, спочатку не бачили, а згодом шукали нових сенсів... Але в нас було вже напрацьовано більше інструментів, як з цим упоратися. Що ви про це думаєте? Чи є якась думка, що ми можемо з цим робити взагалі? У філософському плані.

- Ви знаєте, я не думаю, що ми маємо виробити якісь жорсткі превентивні заходи. Певною мірою їхній стан "на межі" навіть необхідний. Потрапляння в "межові ситуації" - не завжди є однозначно поганим. Дослідники архаїчних суспільств і ритуалів, як от Арнольд Ван Геннеп або Віктор Тернер, помітили таку річ: етапи існування кожної людини супроводжує певний "пороговий стан", "gap". Власне, таке собі провалля, своєрідна порожнеча, ніщо. Вони називали це станом лімінальності. Це й є певний поріг. Тобто ми всі, окремі люди чи навіть суспільства, проходимо кризи. Часто криза є тим, чого нам хочеться уникнути. Але це привід, щоб подумати, куди ти рухаєшся. Так от, усі ми, дорослішаючи, проходимо такі кризові періоди лімінальності, порогові стани, порожнечі. У новому світі більше відповідальності, роботи, і це часом нас лякає. Ми прагнемо зупинити цей стан, не хочемо піти далі, але такі стани необхідні. Це "інкубаційний період", який дозволяє оговтатися, прийти до тями.

І тут наша справа не уникати і не позбавляти дитину цього стану. Не потрібно весь час створювати зону комфорту. Це своєрідне щеплення, яке треба пройти, тому що таких станів буде багато і вони будуть різними. Якщо весь час створювати ситуації зручності чи нав'язливо вирішувати за дитину чи за підлітків їхні проблеми, то вони потім не зможуть пройти наступний етап, ніколи не вийдуть із лабетів залежності чи, наприклад, депресії. Я вважаю, що це своєрідний виклик, який потрібно допомагати долати. Можливо, це видається жорстоким, але наше завдання лише показувати або розповідати: "А я в цей період робила чи робив отак". Це може не допомогти, але створює ситуацію ілюстративності. Можна читати книжку, дивитись кіно, хтось любить слухати, як з ним розмовляють якісь друзі чи старші приятелі, батьки. Ну, до батьків у такому віці не дуже прислуховуються... Вони видаються занудами… Тому важлива, можливо, інша людина, до якої може в такому віці виникнути довіра. Я пам'ятаю, що в мене були такі вчителі. Моя відповідь - не створювати весь час комфортної ситуації, а радше допомагати рухатися в лабіринті.

- Тобто думка в тому, щоб навчити не боятися жити ні з чим) з "ніщо"?

- Ви знаєте, часто "ніщо" ми зводимо до абсолютної порожнечі. От, наприклад, у Східній традиції це не так. "Ніщо" - це потенційна можливість проявитися будь-чому. Це цікавіше. Ніщо як сфера можливостей. Але це вже інша розмова. Хоча тут можуть бути суттєві спекуляції.

- Виходить, переживши "ніщо", можна стати диваком, який створить щось інше, нове.

- Можливо й так, але не треба ставити собі строге завдання бути виключно диваком.