Країна вікінгів. Нотатки подорожнього

Що відомо пересічному українцеві про Норвегію? Навряд чи його обізнаність поширюється далі того, що ця країна — прабатьківщина вікінгів, сучасні нащадки яких полюбляють полювати на китів, а в місцевих горах начебто водяться тролі. Тим часом Україну й Норвегію поєднують не лише історичні події (дочка Ярослава Мудрого 1000 років тому була королевою Норвегії), а й теперішня активна співпраця. Скандинавська країна, зокрема, є найбільшим імпортером в Україну морепродуктів, її компанія «Теленор» володіє контрольним пакетом акцій одного з найбільших українських операторів мобільного зв’язку, а концерн «Оркла» має серйозні інвестиції в нашому медіаринку.

Нещодавно автору цього матеріалу випала щаслива нагода пройти в Норвегії 12-денне журналістське стажування. Враження від перебування в північній країні занотовувалися у своєрідний щоденник, уривки з якого пропоную читачам «ДТ».

…Перша несподіванка очікує на місці отримання багажу — безслідно зникла моя дорожня сумка. Персонал «заспокоює», що речі пропали ще в Амстердамі, й обіцяє знайти й доставити їх у готель наступного дня. При виході з аеропорту на узбіччі примостилося кілька диких качок, які з увагою оглядають прибулих. Напевно, пернаті «аборигени» вперше бачать українських журналістів, так само, як українські журналісти — норвезьких качок.

* * *

Осло. Із 18-го поверху готельного номера відкривається грандіозний краєвид на столицю. Хоча, за українськими масштабами, місто зовсім невелике — всього 500 тисяч мешканців (населення Норвегії — 4,5 мільйона). Відвідуємо редакцію газети Aftenposten — найвпливовішого щоденного видання країни з тиражем 260 тисяч та журналістським штатом — 270 чоловік. Під час ознайомчої екскурсії запитую в редактора відділу політики, чи практикує газета під час виборчої кампанії подавати «за окрему плату» приховану рекламу того чи іншого кандидата. Той довго не може зрозуміти, про що йдеться, нарешті енергійно махає руками: «Що ви?! У нас це неможливо, такого в Норвегії немає вже кілька десятиліть!»

Робочий день у газеті триває сім з половиною годин, за понаднормові — грошова компенсація, середня зарплата норвезького журналіста — близько п’яти тисяч доларів на місяць. І все одно є невдоволені. Один із останніх журналістських страйків у країні — вимога збільшити щорічну відпустку до шести тижнів. Нам би їхні проблеми…

* * *

Нарешті випадає нагода прогулятися по Осло. Невелике компактне місто, чисті, охайні вулиці, привітні люди. Піднімаємося до королівського палацу, який розмірами та скромністю нагадує швидше міську лікарню, а не резиденцію монарха. Вочевидь королівська родина Норвегії не звикла до розкошів. Хоча коли подивитися на їхні ціни… Півлітрова банка коли — три з половиною долари, проїзд у маршрутці — чотири з половиною долари, обід у фаст-фуді — 12 доларів, пачка цигарок — 12 доларів. Норвезькі ціни на 25 відсотків вищі, ніж у країнах Євросоюзу, а Осло нинішнього року визнане найдорожчим містом світу. Уряд створив спеціальну комісію, яка має розібратися у причинах тотальної дорожнечі. Хоча що тут розбиратися: Норвегія — одна з найбагатших країн на планеті, тому супердоходам її жителів відповідають суперціни на товари та послуги.

* * *

Переїжджаємо в четверте за значенням місто Норвегії Ставангер і отримуємо запрошення на вечерю від місцевої журналістки із незвичним іменем Сінове. Невеликий дерев’яний будинок, дощаті стіни й підлога, прості меблі. У кутку з подивом помічаю залізну піч та в’язанку дров. У Норвегії відкрито величезні родовища газу й нафти, то невже приватні будинки тут досі опалюють дровами? «Дров у нас іще більше, — пояснюють мені з усмішкою. — А нафту й газ вигідніше продавати, ніж тягнути газопровід по всій країні».

На вечерю подають м’ясо упольованого родичем господарки оленя. Наші келихи спочатку наповнюють вином, яке по тому замінює знаменита норвезька картопляна горілка Linie Aquavit (господарі пояснюють, що цей напій, бовтаючись у вишневих бочках на кораблі, кілька разів перетнув екватор). Після горілки — ще раз вино, за ним — принесений нами закарпатський коньяк, і на завершення — знову вино. На моє зауваження, що в Україні різні спиртні напої змішують лише «справжні професіонали», ніхто не звертає уваги, за столом точиться жвава дискусія про політику та алкоголь.

Останній у Норвегії — особлива тема. У країні сухий закон, спиртне можна купити лише у спеціалізованих державних магазинах за надвисокими цінами (півлітрова пляшка «Столичної» коштує 45 доларів). Щоб не переплачувати, чимало норвежців… женуть із картоплі самогон, хоча це й заборонено законом. Уявити самогоноваріння в західноєвропейській країні досить важко, однак факт залишається фактом — відома законослухняність норвежців закінчується там, де починається проблема дешевого спиртного.

* * *

Наступного ранку відвідуємо редакцію найвпливовішої регіональної газети Stavanger Aftenblad (періодичність — шість разів на тиждень, тираж — 70 тисяч). Місцеві журналісти настільки добре обізнані з політичною ситуацією в Україні, що деякими запитаннями ставлять нас у тупик. Хоча до помаранчевої революції багато хто з них і гадки не мав, де Україна розташована. Газету читають 70 відсотків жителів регіону, що позначається на її прибутковості. Редакція має величезну будівлю в центрі міста, яку готує до реконструкції. Ще раз переконуюся: журналісти тут явно не найбідніша верства населення.

Дорогою в аеропорт запитую спонсора нашої поїздки, керівника українського відділення компанії «Теленор» Зігмунда Екгоугена, заради чого він вирішив витратити стільки грошей на стажування журналістів. «Наша компанія несе частину відповідальності за країну, в яку інвестує капітали, — відповідає Зігмунд. — Якщо стажування в Норвегії хоч трішки підвищить ваш професійний рівень чи розширить світогляд, це означатиме, що гроші витрачено недаремно». «Я розумію, що для України це не зовсім типово», — додає Зігмунд після нашої мовчанки…

* * *

Повертаємося до Осло, візит у Human Right House («Офіс із прав людини»). Оскільки з правами людини в Норвегії все гаразд, представники офісу працюють переважно за кордоном — в Африці, Білорусі, Росії... Одна зі співробітниць між іншим обмовилася, що мер Осло — гомосексуаліст. «І що — опоненти не використали цей факт протягом виборчої кампанії?» — цікавлюся. «О, ні! Це було б занадто брудно»...

* * *

Маючи шкідливу звичку щотижня підправляти зачіску й прикинувши різницю в цінах (в Україні моя стрижка коштує максимум півтора долара, отже тут — 10, від сили — 12 доларів), сміливо прямую до перукарні. Після трихвилинного дзижчання машинкою молоденька перукарка вибиває рахунок — 269 крон (майже 45 доларів!!!). Стримуючи емоції, відраховую банкноти. «Заходьте ще, містере!» — всміхається на прощання перукарка. Вимучую з себе посмішку: добре, хоч вистачило розуму відмовитися від пропозиції помити голову. Стрижка за 45 доларів стала моєю найбільшою інвестицією в норвезьку економіку.

* * *

Переїзд поїздом у друге за значенням місто Норвегії — Берген.

Якщо вам випаде нагода побувати в Бергені у вихідні, в жодному разі не селіться в готельний номер із вікнами на площу. Кожні суботу й неділю центром міста марширують колони підлітків, які до третьої години ночі(!) щосили гамселять у барабани, заважаючи стомленим від вражень туристам спати. За словами гіда, барабанна «канонада» — давня міська традиція, що залишилася від народних дружин, які стежили за порядком у місті ще кілька століть тому.

* * *

Наша поїздка йде до завершення. Насамкінець — участь у з’їзді журналістів у відомому китобійним промислом м.Сандефйорд. По обіді поспішаємо в центр, щоб витратити на сувеніри останні крони, і повертаємося ні з чим — практично всі магазини вже зачинені. «Така традиція», — розводить руками консьєрж. Добре, що в традицію не входять «бергенські барабанщики»… На прощання робимо знімки на тлі гігантської китової щелепи, а наступного ранку наш літак покидає гостинну норвезьку землю й бере курс на Голландію.

В Амстердамі в нас кількагодинне «вікно», проте часу вистачає лише на невеличку екскурсію по аеропорту та відвідини сувенірних кіосків. Одне тішить — ціни в Голландії помітно відрізняються від норвезьких. У кращий бік. Нарешті посадка на літак, і через три години ми в «Борисполі».

Залізничний вокзал у Києві переповнений пасажирами, квиток пощастило взяти лише до Львова, та й то на поїзд, що відходить після третьої години ночі. Страшенно брудний вагон, провідниця з озлобленим виразом обличчя та група п’яних молодиків, які з піснями повертаються додому, навіюють ностальгію за охайними норвезькими поїздами…

У Львові, вистоявши довжелезну чергу, з великими труднощами беру квиток до Ужгорода. Місця залишилися лише в загальному вагоні, а про всі зручності поїздки промовисто свідчить ціна квитка — 7 грн. 25 коп. Після оголошення посадки виявилося, що половина вагона вже зайнята пасажирами, котрі, не бажаючи стояти в черзі, зайшли в поїзд без квитків. Починаються суперечки за місця — з криком, лайкою, розмахуванням кулаків. Ось я і вдома, welcome to Ukraine…