«КОЖЕН НАРОД МАЄ ТІ НАГОРОДИ І ЗВАННЯ, НА ЯКІ У НЬОГО ВИСТАЧАЄ ФАНТАЗІЇ»

Нагороди існують здавна. У кожному разі, ще в Римській імперії воїнів, які найбільше відзначилися в походах, нагороджували не лише грошима та трофеями, а й медальйонами з зображеннями полководця, імператора або небесного заступника.

Подвиги воїнів Київської Русі теж відзначалися особливими нагородами — шийними браслетами, гривнами та золотими, срібними й бронзовими обручами. Кращі воїни нагороджувалися також земельними наділами, золотим посудом, коштовною зброєю. Важливо, що нагороди отримували абсолютно всі учасники військового походу чи битви, незалежно від посади. Такий був демократичний характер нагороджень.

У XVI—XVII століттях, за часів козацької держави, не було особистих нагрудних нагород. І тому їх роль виконували предмети бойового призначення — вогнепальна та холодна зброя, одяг, кінська збруя, що вручалися козакам за виявлену особисту хоробрість, спритність і відвагу. Вважалося за особливе досягнення отримати (особисто або на весь військовий підрозділ) козацькі клейноди — гетьманську булаву, бунчук, печатку, хоругви... Та після входження українських земель до складу Російської імперії вручення цих нагород припинилося.

Перший російський орден Святого апостола Андрія Первозванного заснував Петро I 1699 року. Цар першому вручив його генерал-адміралу Федору Головіну (сам Петро I у списку андріївських кавалерів зайняв шосте місце, коли 1703 року в чині капітана бомбардирської роти захопив у гирлі Неви два шведських кораблі). А другим андрїївським кавалером став гетьман Іван Мазепа. Цар особисто 8 лютого 1700 року вручив Мазепі нагороду «за многие его в воинских трудах знатные и усердно-радетельные верные службы».

Коли ж Мазепа перейшов на бік шведів, цар наказує спочатку позбавити його гетьманства (це пишне театральне дійство було здійснене в Глухові 5 листопада 1708 року, де з ляльки, яка зображувала гетьмана, спочатку зірвали всі нагороди та відзнаки, а потім її повісили). Та Петру I цього здалося замало, й він наказав відлити орден Іуди, яким хотів увінчати Мазепу після того, як його зловлять. Олександр Меншиков, як «генерал-губернатор Інгерманландії», особисто підписав розпорядження, адресоване Іжорській канцелярії, що відала Монетним двором: «По получению сего сделайте тотчас монету серебряну весом в десять фунтов, а на ней велите вырезать Иуду на осине повесившегося и внизу тридесят серебряников лежащих и при них мешок, а назади надпись против сего: «Треклят сын погибельный Иуда еже за сребролюбие давится». И к той монете сделав цепи в два фунта, пришлите к нам на нарочной почте немедленно. Из обозу от Полтавы июля 11-го дня 1709 года».

Та, як відомо, гетьман Мазепа уникнув царської помсти (помер у Бендерах 22 серпня 1709 року). З його смертю орден Іуди, здавалося, втратив свій сенс, але ще довго, аж до царювання Олександра I, у російських політичних колах обговорювалося: якому відступникові цей орден вручити? Відомий історик Сергій Соловйов писав: «Просвещенная Европа всегда смеется над нашим российским чванством. У нас было 4 генералиссимуса, 62 генерал-фельдмаршала, тогда как Пруссия обходилась тремя обычными генералами, а Франция — пятью маршалами. Такого разнообразия орденов и медалей не было ни у одного народа мира. Ну а чего стоит орден Иуды, медаль «За поруганную честь» и другие такие же странные награды. Вот уж правду говорят: каждый народ имеет те награды и звания, на которые у него хватает фантазии».

Катерина II 1769 року засновує особливий орден — Святого великомученика і побідоносця Георгія чотирьох ступенів, причому отримання цієї нагороди будь-якого ступеня вже робило нагородженого потомственим дворянином. З 1849 року імена георгіївських кавалерів стали заносити на мармурові дошки Георгієвського залу Великого Кремлівського палацу.

За 148 років існування цієї нагороди орденом 1-го ступеня було нагороджено 25 чоловік, орденом Георгія 2-го ступеня — 121 чоловік, 3-го ступеня — 653 і 4-го ступеня — 6300 чоловік. А повних георгіївських кавалерів (які мали всі чотири ступені) було лише четверо. Це — генерал-фельдмаршал Михайло Кутузов, генерал-фельдмаршал Михайло Барклай-де-Толлі, генерал-фельдмаршал, головнокомандувач російських військ у війні з Туреччиною 1829 року Іван Дибич-Забалканський та генерал-фельдмаршал, головнокомандувач російських військ на Дунаї в період Кримської війни Іван Паскевич. Олександр Суворов був кавалером ордена Георгія лише трьох ступенів.

Для нагородження солдатів, матросів та унтер-офіцерів 1807 року засновано Відзнаку ордена Св. Георгія чотирьох ступенів. 1913 року Відзнаку перейменовано на Георгієвський хрест. І тих бравих солдатів із Георгієвськими хрестами на грудях, які повернулися додому з російсько-японської чи Першої світової війни, називали георгіївськими кавалерами помилково. До ордена Георгія вони представлені не були, а лише — до Відзнаки цього ордена. (До 1917 року кількість нагороджених Георгієвськими хрестами всіх ступенів перевищила 1 млн. 360 тисяч чоловік).

У мирний час нагород також було багато. І завойовувалися вони по-різному. Приміром, київський губернатор Іван Фундуклей вимагав від купців пожертвувань на благоустрій міста. Дасть купець гроші — отримає орден. Не дасть — відповідно, залишиться без ордена. А оскільки орден давав право на потомствене дворянство, то й суперечок із цього приводу не виникало. Залишався задоволеним і губернатор, і купець, який повертався додому з затиснутим у долоні орденом.

Ще одна цитата, що належить обер-прокуророві Синоду Костянтину Побєдоносцеву, який 1885 року писав своєму вихованцю імператору Олександру III: «Награды в последнее время потеряли истинную цену и приобрели фальшивую: так много их раздается во все стороны и без разбора. Право награждать налагает нравственный долг на власть, раздающую награды. Послаблением в наградах можно произвести такую же нравственную распущенность, как и послаблением во взысканиях... Всякий, как бы ни был негоден, уже обижается, когда не получает наград. И награду дают человеку для того, чтобы не обиделся. Наградою прикрывают в человеке дурное, негодное дело, когда хотят его не обнаружить. Награду дают, чтобы потешить человека».

Звісно, було в нагородженнях і позитивне. Так, орденом святої Анни нагороджували рядових та унтер-офіцерів, які відслужили двадцять років. Ці нагороджені звільнялися від тілесних покарань, отримували подвоєну платню і потім пенсію «по смерть свою, где бы ни находились».

Кожен орден мав свій девіз. Приміром, в ордена Андрія Первозванного девізом стояли слова «За веру и верность», в ордена Катерини — «За любовь и Отечество», в ордена Георгія — «За службу и храбрость», в ордена Анни — «Любящим правду, благочестие и верность». Ну а саме нагородження відбувалося в порядку «поступовості». Двічі одним і тим самим орденом не нагороджували.

Відразу ж після жовтневої революції було скасовано стани, а також ордени та офіцерські звання.

Та, виявилося, нагородження орденами й медалями зовсім скасувати не можна. Люди здійснювали подвиги. Героями не народжувалися — героями ставали. Це мало відзначатися, оплачуватися, хоч би яка влада панувала в державі. І не випадково вже у вересні 1918 року було впроваджено орден Червоного Прапора. Ініціатором став Лев Троцький, наркомвійськмор і голова Реввійськради. Орден Червоного Прапора, що дійшов до нас, це і є «перший комуністичний заохочувальний знак», затверджений особисто Троцьким і виконаний за його ескізом. Першим цим орденом нагородили Василя Блюхера, другим — Івана Федька, третім — Йосипа Сталіна, четвертим — Льва Троцького... Серед перших нагороджених був і Нестор Махно. Голова Раднаркому УРСР Християн Раковський у телеграмі від 9 квітня 1919 року на ім’я командувача Укрфронту Володимира Антонова-Овсієнка запропонував «наградить за освобождение Одессы от белой сволочи неизменного руководителя революционной пролетарско-крестьянской бригады Нестора Ив. Махно самым красным революционным орденом Красного Знамени».

1920 року VIII Всеросійський з’їзд Рад засновує орден Трудового Червоного Прапора РРФСР. За прикладом РРФСР, інші радянські республіки теж запроваджують ордени Трудового Червоного Прапора, в тому числі й Україна. Хорезмська Народна Радянська Республіка заснувала 1922 року орден Праці. Саме ним і нагородили Леніна (перша й остання нагорода вождя). Що ж до орденів Трудового Червоного Прапора РРФСР, Української, Білоруської та інших республік, то вони проіснували 12 років і рішенням ЦВК СРСР нагородження «самостоятельным орденом от имени отдельно взятой социалистической республики» було припинено.

Та керівництво УРСР вдавалося ще як мінімум до двох спроб заснувати власні нагороди й вручати їх без вказівки Москви. Першу таку спробу здійснено 1943 року, коли Микита Хрущов намагався переконати Сталіна в доцільності запровадження медалі за звільнення Радянської України від німецько-фашистських загарбників. Друга спроба належить уже до 1967 року, коли перший секретар ЦК Компартії України Петро Шелест висунув ідею цілої системи українських республіканських нагород. А для початку було запропоновано Москві затвердити два ордени — Державного Прапора УРСР і Трудової Слави, а також медаль «За трудові заслуги». Під час підготовки документів на ці нагороди вирішено орден Державного Прапора замінити на орден Республіки (липень 1967 р.). Та ні ордени Республіки й Трудової Слави, ні медаль «За трудові заслуги» не були затверджені в центрі з причини «нецелесообразности введения орденов и медалей в каждой отдельно взятой советской республике».

Проте повернімося до загальносоюзних нагород. 1930 року було засновано вищу нагороду СРСР — орден Леніна. Потім — орден Червоної Зірки й 1935 року — орден «Знак Пошани». Тоді ж засновується звання Героя Радянського Союзу. До речі, під час Великої Вітчизняної війни звання Героя Радянського Союзу було присвоєне 2069 українцям (або четвертій частині від усіх, відзначених цією нагородою). 1938 року засновується звання Героя Соціалістичної Праці.

Сотні й тисячі передовиків виробництва, стахановців, самовідданих будівничих нового життя були визнані гідними високих нагород Батьківщини. Та траплялися й казуси.

Любов Орлова, яка блискуче зіграла роль Маріон Діксон у картині «Цирк», в одному з інтерв’ю розповіла: «Картина настільки всім сподобалася, що директор нашої кіностудії відразу відніс у приймальну тов. Сталіна два списки — в одному я і режисер Александров були представлені до орденів Леніна, а в другому — до орденів Трудового Червоного Прапора разом з іншими творцями знаменитого фільму. Або — або. Що тов. Сталін вибере, те ми й отримаємо. Але тов. Сталін був, напевно, дуже зайнятий, не розібрався як слід і підписав обидва списки. Мені потім розповіли, що Поскрьобишев (це секретар тов. Сталіна) помітив помилку, але з такою дрібницею до тов. Сталіна заходити не захотів. Ось я й Григорій Васильович отримали по два ордени в одному указі — Леніна і Трудового Червоного Прапора, а інші творці — лише Трудового Червоного Прапора».

У листопаді 1943 року засновують вищий військовий орден — «Перемога». Ним були нагороджені видатні воєначальники Георгій Жуков, Олександр Василевський, Костянтин Рокоссовський, Іван Конєв, Родіон Малиновський, Федір Толбухін, Кирило Мерецков, Леонід Говоров, Семен Тимошенко, Олексій Антонов. Двома орденами «Перемога» нагороджені Сталін, Жуков і Василевський.

Під час Другої світової війни орденом «Перемога» були нагороджені також закордонні діячі — Йосип Броз Тіто, Дуайт Ейзенхауер, Бернард Монтгомері, румунський король Міхай та інші. Але через рік-два з’ясувалося, що нагороджувати цих іноземців вищою радянською військовою нагородою було помилкою, тому що вони на той час уже стали «оголтелой кликой Тито—Ранковича», представниками «подлой американской военщины и английского империализма» або ж «предателем чаяний румынского народа»… Власне, таке траплялося й в інших країнах. Приміром, кавалерами польського ордена Білого Орла свого часу стали російський цар Петро I, останній український гетьман Кирило Розумовський, диктатор Італії Беніто Муссоліні, німецький генерал Еріх Людендорф, російський анархіст Михайло Бакунін…

20 лютого 1978 року «за большой вклад в победу советского народа и его Вооруженных Сил в Великой Отечественной войне» орденом «Перемога» нагороджено Генерального секретаря ЦК КПРС, Голову Президії Верховної Ради СРСР Леоніда Брежнєва.

Час «розквіту застою» був найбагатшим на нагороди. До речі, газети тоді вважалися «не лише колективними пропагандистами та агітаторами». Оскільки на надруковану критику в належні терміни обов’язково надходила офіційна відповідь із повідомленням про вжиті заходи. І хоча сповиті партійним наглядом і партійною ж цензурою журналісти найчастіше писали не про явище, а лише про те, що «в окремих магазинах немає окремої ковбаси», колишня чітка система реагування на виступи газети дозволяла серйозно допомагати цілком конкретним людям. Що не завадило б нам і сьогодні...

Отож, про тодішню пресу. Від «Правды» до районної газети — всі видання друкували портрети, нариси і замітки про передовиків, кавалерів орденів (усього в СРСР до 1991 року було 20 орденів), ударників п’ятирічок. Колишній секретар ЦК КПРС Володимир Долгих пише в спогадах: «Найважливішим важелем підняття продуктивності праці стало не лише підвищення зарплат й інших виплат, а й моральні стимули. І насамперед — нагородження сотень і сотень тисяч передовиків виробництва орденами й медалями Батьківщини... Цей моральний стимул останнього десятиріччя існування СРСР добряче виручав нашу промисловість та сільське господарство. Оскільки «грошей у касі» вже не було, і доводилося шукати їм відповідний еквівалент. Та людям, простому народові цей моральний стимул подобався, і навіть дуже. І я пишаюся, що, так би мовити, доклав руку до цього великого й плідного стимулу».

Спробую заперечити секретарю ЦК. Описаний ним моральний стимул міг виникнути лише в атмосфері байдужості, коли «всім усе до лампочки», у тому числі й фанфари з барабанами. Гадаю, найкращий моральний стимул виникає лише тоді, коли людина бачить ясний, зрозумілий, відчутний результат своєї праці. Бачить, що її шестерінки не іржавіють на складі, її ініціативу не мусолять у кабінетах, її помідори не заорюють у родючий грунт. Бачить, що її робота не тоне в міжвідомчій трясовині, її завод не чекає сировини з-за тридев’яти земель, оскільки спорудили підприємство не на тому місці, де треба...

Микола Рижков, колишній член Політбюро ЦК КПРС і голова Ради Міністрів СРСР, теж пише про моральні стимули: «Були й помилки, перегини, відверта дурість керівників, тих, хто мав відповідати за урочистість і чистоту нагородження трудівників орденами Батьківщини. Пам’ятаю, поскаржився мені Кебін як голова Президії Верховної Ради Естонії: з Москви «спустили» план нагородження п’ятисот найкращих виноградарів республіки орденом «Знак Пошани» і медаллю «За трудову доблесть». Питається: які в Естонії виноградарі? Цей анекдотичний випадок ми обговорювали навіть на секретаріаті, але перегини, помилки в такій важливій справі, як нагородження передовиків, тривали й далі».

Водночас усі керівники центральних партійних і радянських органів країни нагороджувалися найвищими нагородами СРСР. Рекордсменом став, зрозуміло, Леонід Брежнєв, якому чотири рази присвоювали звання Героя Радянського Союзу, один раз — Героя Соціалістичної Праці, а також вручили шість орденів Леніна, орден «Перемога» та всі ордени СРСР. Єдине, чого не зміг зробити генсек, — це нагородити себе такими орденами, як «Мати-героїня» і «Материнська слава». Всього у Брежнєва було 36 орденів СРСР, 44 ордени закордонних країн і понад 80 медалей. Казали, що Брежнєв отримав навіть вищу нагороду Уганди — Діамантову каблучку в ніс, але не носив її через свою природну скромність.

Історія, виявляється, повторюється. Ось що розповіла Тетяна Ліознова — режисер телефільму «Сімнадцять миттєвостей весни»: «Наш серіал було завершено 73-го року. Подивившись його, голова Держтелерадіо вирішив: серйозним ідейним прорахунком фільму є те, що ватажки фашистського рейху — Гіммлер, Борман, Шелленберг, Мюллер — зображені не ідіотами, а тонкими й хитрими політиками. Картину прикрили. І раптом через півроку я довідалася, що її подивився сам Андропов і буцімто сказав: «Таку тяжку війну ми вели все-таки з дуже розумним і хитрим противником». Цієї фрази голови КДБ було досить, щоб фільм відразу пішов по ЦТ і преса була в захопленні. Юліан Семенов, я і В’ячеслав Тихонов відзначені орденом Леніна, а Леонід Броньовий, Олег Табаков, Ростислав Плятт і Євген Євстигнєєв отримали по ордену Трудового Червоного Прапора. Відтоді до осені 81-го року серіал по ЦТ демонструвався п’ять разів, але Брежнєв чомусь його не бачив жодного разу. І ось у листопаді Леонід Ілліч його нарешті подивився. Дуже авторитетні люди розповіли: Брежнєву настільки сподобалася картина та її герой, що він відразу запропонував присвоїти Максиму Максимовичу Ісаєву (Штірліц) звання Героя Радянського Союзу. Умовили Леоніда Ілліча «обмежитися» присвоєнням звання Героя Соціалістичної Праці актору В’ячеславу Тихонову, а крім того, нагородити орденами учасників знімальної групи. У лютому 82-го року ми за ту ж саму картину отримали ще одні нагороди: Семенов і я — по ордену Трудового Червоного Прапора, Броньовий, Табаков, Плятт і Євстигнєєв — «Знак Пошани».

Влада завжди знала, як привернути на свій бік інтелігенцію. У голодні й холодні роки кращим ученим, інженерам, лікарям, конструкторам, артистам, письменникам давали продовольчі пайки та квартири, путівки в санаторій і особисті машини — все те, чого простий трудівник отримати не міг. Це були блага, які виділялися за особливою рознарядкою. І потрібно було щоразу доводити свою вірність партії, відданість її ідеалам. Особливо непросто було тим, кого особисто знав Сталін, чиї фільми та спектаклі він дивився, чиї книжки читав, тим, хто мав постійно догоджати вождю.

Відома кіноактриса Марина Ладиніна, дружина Івана Пир’єва, згадувала: «Наприкінці 38-го року Сталін прийняв у себе найвідоміших тоді кінорежисерів — Пир’єва, який поставив «Багату наречену», Пудовкіна, який щойно закінчив працювати над картиною «Мінін і Пожарський», Ромма, що зняв фільм «Ленін у Жовтні», й Александрова, який поставив «Волгу-Волгу». Сталін довго розмовляв із гостями про кіно, його завдання у справі виховання мас, а наприкінці зустрічі запитав, чи не потребують чогось кінорежисери. Іван Олександрович поскаржився, що його дача далеко від Москви, важко добиратися. «Дамо вам машину», — сказав Сталін. Пудовкін повідомив, що в нього взагалі немає дачі. «Дамо вам дачу», — сказав Сталін. Ромм зітхнув, що живе з сім’єю в одній кімнаті. «Дамо вам квартиру», — сказав Сталін. «А мені, товаришу Сталін, жодних матеріальних благ непотрібно, — всміхнувся Александров. — Я хотів би лише попросити вашу книжку «Вопросы ленинизма» з автографом». Сталін подарував Александрову свою книжку, а на додачу — нову квартиру, машину й дачу».

Багато хто вважає цілком природним і виправданим заснування Президентом України президентських відзнак. Вищу сходинку в їх ієрархії посідає звання «Герой України». Ця відзнака складається з двох орденів: Золотої зірки — за здійснення видатного героїчного вчинку, і ордена Держави, яким нагороджують за трудовий подвиг.

Нижче рангом — «Орден князя Ярослава Мудрого», що має п’ять ступенів. Цей орден виконує також функцію головної нагороди України для вручення главам закордонних держав. Вищим, першим ступенем цього ордена були нагороджені президенти: Аргентинської Республіки — Карлос Сауль Менем, Італійської Республіки — Оскар Луїджі Скальфаро, Литовської Республіки — Валдас Адамкус, Республіки Австрія — Томас Клестиль, Французької Республіки — Жак Ширак...

Далі йде орден «За заслуги» трьох ступенів. Потім — орден Богдана Хмельницького, яким нагороджуються виключно громадяни України за особливі заслуги в зміцненні обороноздатності країни. Потім — орден «За мужність» трьох ступенів.

Систему президентських відзнак завершує орден княгині Ольги трьох ступенів, який вручають лише жінкам.

Серед президентських відзнак є й медалі: «За бездоганну службу» трьох ступенів та «За військову службу України». Особливе місце в системі нагород займає відзнака Президента — «Іменна вогнепальна зброя».

Нагороди — дуже гарні, вручаються в урочистій обстановці. Та не можна не сказати, що самого статусу відзнак Президента України немає ні в положеннях про ці ордени та медалі, ні в текстах президентських указів. Кажуть, зроблено це з принципових міркувань. Адже, за Конституцією України, право заснування державних нагород належить лише Верховній Раді. Президент такого права не має. Ось чому відзнаки Президента саме «як державні нагороди» не фігурують в офіційних документах. Тому й реакція багатьох людей на ці нагороди, що називається, неоднозначна. Є такі нагороджені (їх дуже багато), хто радий і щасливий у наш нелегкий час отримати орден чи медаль — оцінку свого старання й уміння працювати. Та є й такі, хто каже: «Я не відчуваю за собою заслуг перед цим Президентом і тому нагород, які присуджуються від його імені, прийняти не можу. Ось якби орден, приміром, називався «За заслуги перед Україною» і вручався від імені держави, то зі щонайбільшим щастям і радістю я б таку нагороду прийняв».