«Космополітичний» націоналіст. Реалії й сподівання Степана Рудницького

07 квiтня, 2006, 00:00 Роздрукувати Bипуск № 13, 7 квiтня-14 квiтня 2006р.
Відправити
Відправити

Ім’я цього чоловіка сьогодні відоме, на жаль, тільки незначній частині українців: Степан Львович ...

Ім’я цього чоловіка сьогодні відоме, на жаль, тільки незначній частині українців: Степан Львович Рудницький (1877—1937) належить до численної когорти тих славних особистостей, чиї імена вперто витравлювали із пам’яті української нації впродовж радянських десятиліть. І зрозуміло чому: в його біографії та навіть у думках і бажаннях, з точки зору влади, все було, що називається, «не так». І народився «не там» — в Перемишлі, на території колишньої Австро-Угорщини, і займався не тим, студіюючи у Львівському, Віденському чи Берлінському університетах германістику, українську історію, географію. Зрештою, більшість його праць, що з’являлися в результаті копіткого наукового пошуку впродовж кількох десятиліть, теж були абсолютно «не про те» і віддзеркалювали лише одне-єдине вперте бажання вченого — прислужитися Україні.

Радянський цензор чітко знав, що ні україномовні статті Рудницького (присвячені вони козацько-польській війні 1625 р. чи, приміром, вивченню особливостей географії України), ні, більше того, написані й опубліковані німецькою (як Ukraina und die Ukrainier, Die Verbreitung der Ukrainier, Ukraina. Land und Volk) чи перекладені англійською або французькою мовами, не мають для радянської влади та її адептів жодної цінності. Як і сама особистість вченого. Дарма, що С. Рудницький, переймаючись радянофільством, у 1926 р. залишив Європу (де у Відні став одним із фундаторів Українського вільного університету, згодом працював у Чехії в Карловому, Празькому, Німецькому університетах, в Українській господарській академії в Подєбрадах) і переїхав до більшовицької України, де багато фізичних сил, знань, душевної енергії віддав створенню Українського науково-дослідного інституту географії та картографії. Дарма, що 1929 р. його було обрано академіком АН УСРР…

На початку 30-х років волею влади С. Рудницький із академічного кабінету потрапляє у «Свірлаг». Затим — Біломорсько-Балтійський табір. А далі були Соловки.

Наперекір долі вчений, маючи характер із неабияким стрижнем, й у таборах продовжував наукову роботу. Її наслідком, зокрема, стала поява понад тисячі двохсот рукописних сторінок праці під назвою «Ендогенна динаміка земної кори». Правда, ця праця зникла в гулагівських нетрях, так і не дочекавшись опублікування. 3 листопада 1937 р. — у відповідності до постанови особливої трійки УНКВС Ленінградської області, й її автора було розстріляно…

Постать Степана Рудницького приваблива не тільки з огляду на його потужний інтелект вченого, чиє коло наукових інтересів охоплювало астрономію й геофізику, геологію і геополітику, географію й історію України. Безсумнівний інтерес викликає й сама його особистість в контексті українських реалій початку ХХ ст. Слід зауважити, що на тлі свідомісного дуалізму чи, як говорили сучасники, «українського гермафродитизму», що був характерною рисою багатьох представників тогочасних українських інтелектуальних кіл, С. Рудницький належав до тих, хто, поминувши сумніви і хитання, декларував свою українськість (на противагу малоросійськості, польськості чи російськості). Більше того: вчений не обмежився лише чіткою ідентифікацією себе як українця, але пішов далі, стверджуючи, що українці — єдина нація, незалежно від того, чи мешкають вони «під Російською державою, чи під Австрійською, чи під Угорщиною». Отож С. Рудницький розумів проблему роз’єднаності українського народу, розчахнутого між двома імперськими організмами.

На відміну від «світлих українців» (за визначенням Івана Франка), які, переймаючись соціалістичним, інтернаціоналістськими ідеалами, відходили від українства, він був серед натхненників національно-визвольного руху. Відкинувши соціалістичний «універсалізм», вчений доводив, що самостійний «нарід-нація» є найважливішою природною одиницею людства, найкращим продуктом еволюції природи. А національність — найважливішою ідентифікуючою ознакою особистості (на противагу класовій, релігійній чи якійсь іншій). З урахуванням вищевикладеного, можна стверджувати, що націоналізм став однією із світоглядних домінант вченого. Провідною ж ідеєю політичних поглядів С. Рудницького стала ідея самостійної української держави.

Слід враховувати, що тогочасне українське суспільство, як згодом зауважив В’ячеслав Липинський, несло тяжку «хворобу бездержавності». Навіть кращі представники української інтелектуальної еліти розглядали будь-які мрії про українську політичну незалежність як «річ неможливу» (М. Драгоманов), як те, що лежить «поза межами можливого» (І. Франко), як «кумедне донкіхотство» (Б. Грінченко) чи як «дитячу мрію» (Т. Зіньківський). Більшість українців покладали надію на утворення державності у формі автономії в складі федеративної Росії. І тільки в кінці 1917 — на початку 1918 р. під тиском обставин, після більшовицького «очищення огнем», як писав М. Грушевський, федералісти приєдналися до самостійницьких гасел. Позиція ж С. Рудницького від самого початку була виразно самостійницькою.

Визначаючи місце С. Рудницького в близькому йому середовищі, зазначимо, що самостійники «незалежність», «політичну самостійність» розуміли неоднозначно, а тому одні з них припускали «самостійність» у зв’язку з Росією, як, наприклад, на певному етапі І.Франко. Інші омріювали «незалежну», «вільну» Україну «в злуці з Австрією». Ще для інших сутність політичної самостійності полягала у «повній незалежності» України. С.Рудницький був, так би мовити, безальтернативним самостійником.

Показово, що кожен, хто рефлектував над проблемою української державності, тією чи іншою мірою прагнули відповісти щонайменше на три життєво важливі для нації питання: чому українці, на противагу іншим народам, залишалися бездержавними; чому їм необхідна державність; якою має бути майбутня українська держава? За цією логікою пішов фактично й Степан Львович. Він вважав, що українську бездержавність зумовлювала взаємодія двох основних чинників — географічного та історичного.

Спроба С. Рудницького дослідити вплив геочинника на етносоціальні процеси і, зокрема, на державотворчий процес, була свого роду етапною у розвитку, визріванні політичного думання українців. Адже свого часу українські інтелектуали зверталися передовсім до лінгвістичних, етнографічних, історичних знань, щоб довести мовну, етнічну і т. п. окремішність українців. С. Рудницький спробував залучити нове знання — із галузі географії, щоб вже через його призму осмислити та пояснити історичні, політичні процеси на українських теренах.

Своєрідність геоположення нашої землі вчений вбачав в її «окраїнності». Він був схильним простежувати феномен «окраїнності» у тому, що Україна лежить на межі Європи й Азії, на межі європейської смуги складкових гір і східноєвропейського плато, на геоморфологічній і кліматичній межі. Крім того, — межує рослинний і тваринний світи. «…Тут стикаються, — писав вчений, — зі собою раси, культурні кола, народи. Україна — це не тільки гранична країна, це також країна границь». З найдавніших часів українські землі розмежували цивілізований світ і нецивілізовані «народи природи», які мешкали на півночі Європи. Україна була межею елліністичного світу, а з початком Середньовіччя стала кордоном, який розмежував середземноморський світ й переднєазійський від півночі, а ще — окраїнною землею осілих хліборобських народів супроти кочівників-азійців. На думку С. Рудницького, впродовж довгих століть — з ХV по ХVІІІ — Україна стояла на межі трьох світів: західноєвропейського, орієнтально-мусульманського й кочового азійського. Ось це «страшне пограниччя» так чи інакше й зумовлювало українську бездержавність. (Зауважу принагідно, що «ідея пограниччя» не залишилася ідеєю часу», не загубилася в українській «драмі ідей» — і наприкінці ХХ ст. трансформувалась в ідею «Великого кордону», отримавши розвиток у працях сучасних українських дослідників).

Зрозуміло, що вчений не абсолютизував геочинник, не намагався пояснити бездержавність лише його впливом. Українська бездержавність, з його точки зору, була наслідком й політики експансії сусідок — Росії та Польщі.

Роздумуючи над закидами сучасників про те, що свою роль у бездержавності зіграло й відступництво чи, іншими словами, зрадництво інтелігенції, С. Рудницький намагався більш масштабно подивитися на ситуацію. Відтак заговорив про малоосвіченість і малокультурність інтелігенції, її низьку національну свідомість в оточенні темних народних мас, значний вплив російської та польської культури, вплив соціалістичних, інтернаціоналістських ідей, які й зваблювали молодь в умовах відсутності української національної ідеології, та ін.

Суголосні думки висловлювали Б. Грінченко, С. Єфремов, а згодом (в роки національно-визвольних змагань) і М. Грушевський. Але тільки С. Рудницький зазначив, що інтелігенція не зрадила народ, а її було від нього відчужено. Ось така на позір несуттєва заміна одного терміна іншим, а по суті — інше трактування проблеми.

Рефлексії над причинами української бездержавності підвели С.Рудницького до важливого висновку: бездержавність в жодному випадку не була наслідком нездатності українців до державного життя, у чому не переставали переконувати недруги, а тільки наслідком взаємодії і взаємовпливу різних чинників.

А далі Степан Львович взявся невтомно доводити, що тільки українському населенню, а не якомусь іншому, з його «окраїнною культурою», «окраїнною психологією» має належати ця «окраїнна» територія у своїй географічній унікальності й самодостатності. Адже сама природа, доводив учений, вибирала тих, що мали на цій території множитись і жити. Усім прибульцям — чи то готам, чи гунам, чи іншим зайдам впродовж століть ніяк не вдавалося створити свою державу на українських землях. Такий стан речей С. Рудницький пояснював досить несподівано: інші народи не доросли до того, щоб бути на окраїнному положенні. Таким чином, окрайність потрактовувалася не як меншовартісна риса народу та його землі, а навпаки — наголошувалося на якійсь особливій їхній самодостатності. Висновок: українська нація та земля, на якій вона живе, є взаємодоповнюючими організмами. Саме українці, переконував вчений, й здатні, як це показав період існування Руської держави, самоорганізуватися на цих теренах на рівні державного організму і в майбутньому.

Доводячи необхідність для українців «своєї» держави, С. Рудницький пішов фактично у руслі ідей Т. Гоббса, вказуючи, що держава потрібна насамперед як інститут захисту, як своєрідний каркас безпеки. Тобто держава сприймалася вченим не лише як найвища форма протиставлення «себе» — «чужим»: найперше ним поціновувалася ота її функціональна значущість, яку так коротко, але від того ніяк не менш вагомо, означив М. Драгоманов — держава допомагала убезпечити «себе» від «чужих» з їх цілком протилежними інтересами, протилежним «нашим» як нації.

Державність необхідна для збереження тієї землі, яка для українців була Батьківщиною, а для поневолювачів — тільки територією, з якої можна було отримувати певний матеріальний зиск. Розуміючи весь трагізм ситуації, С.Рудницький із гіркотою говорив про «завойований народ» і про «завойовану природу». Такий погляд вченого не був безпідставним. У 1915 р. у Москві вийшла друком книжка «Наступление на степь» Любавського. В ній автор відзначав, що «тільки заселення давало російському народу остаточну перемогу» над переможеними й закріплювало за росіянами назавжди ту чи іншу територію. Результатом такого «заселення» було практичне знищення українського степу. За даними сучасних дослідників, на кінець ХІХ ст. розораність українського степу перевищила 90%, були вирубані основні лісові масиви, що знаходилися на його просторах. У цілому з кінця ХVІІІ ст. до 1914 р. було знищено 3,3 млн. га українських лісів. Отже, «завойована» природа й «завойований» народ у С.Рудницького відбивали саму сутність проблеми поневолення українців.

Показово, що в останні десятиріччя ХХ ст. ідеї, аналогічні ідеям Степана Львовича, висловлювали Л.Гумільов та Ю. Бородай. Л. Гумільов, зокрема, обстоюючи думку про зв’язок народу й території, вказував, що в разі загарбання останньої утворюється своєрідний «химерний етнос». Ю. Бородай же доводив, що у такому випадку починав проявлятись вандалізм, який однаково деформував і тих, кого губили, і тих, хто губив. Виникав масовий психологічний синдром, що знаходив вираження у потребі будь-що «переробити» природу й культуру, які не влаштовували загарбників. Така «переробка», як правило, оберталася руйнацією. До цього можна додати тільки те, що напевно таким «химерним етносом» на українській землі стали спочатку «малороси», котрих ретельно плекала Російська імперія (яким, за визначенням М.Грушевського, було байдуже і до України, і до українського життя), а за тим — значна частина населення радянської України, яка перейнялася ідеями комуністичної утопії.

Я простежую цей ідейний перегук між С. Рудницьким і Л. Гумільовим чи Ю. Бородаєм не лише для того, щоб підкреслити першість українського вченого в означенні проблеми (хоча і для цього також), але, насамперед, для того, щоб наголосити на могутності інтелекту визначного українця, спроможного продукувати ідеї, які виявилися, так би мовити, на часі, не втратили своєї вартості і до наших днів.

С. Рудницького не вдовольняла українська автономія в складі федералізованої Росії, оскільки, як він стверджував, росіянин «споконвіку поклоняється абсолютизмові царя чи доктрини». Не повірив С. Рудницький у «поступову» Росію і після російського більшовицького перевороту, адже, як наголошував, Росія «ледве чи зможе бути інша, як централістична». А згодом пророчо додав: «Хоч на місці давніх кличів «единодержавия, православия и народности» стали діаметрально інші (совітський устрій, комунізм, інтернаціоналізм), та суть російської політично-державної думки не змінилась», а тому перспектива для російського народу — йти «споконвічними шляхами традиції: якнайсильнішого зміцнення держави і асиміляції всіх сусідніх народів».

Якою ж уявлялася вченому майбутня українська держава? У нього не було жодного сумніву, що така держава має постати виключно в етнографічних межах. Щоб визначити ці межі, С.Рудницький вивчає праці й карти Шафарика, П.Каппена, Кіперта, Р.Еркерта, Н.Теребенєва, А.Ріттіха, К.Делямара, Е.Вербена, та ін. А затим робить висновок, що українські землі — це землі на Закарпатті, в Галичині, Буковині, Холмщині і на Підляшші, а крім того, — в Бессарабії, Курщині, Вороніжчині, Донщині, Підкавказзі та над Каспієм, які після кількасотлітнього запустіння були наново заселені ні ким іншим, як тільки українцями.

Такий висновок дає підстави вченому для критики Центральної Ради, яка «поставила Бессарабію і Крим, Наддністрянську Україну, Донину, Кубанщину й усе Підкавказзя поза дужками своїх національно-територіальних домагань». Не сталося змін і в часи гетьманату Скоропадського, як і за часів Директорії. Роздумуючи над тим, чого ж українці виявлялися такими скромними в своїх прагненнях, С. Рудницький робив висновок: вони наче вогню боялися виступати з територіальними домаганнями в ім’я економічних чи стратегічних інтересів, «щоб лишень не попасти в підозріння імперіалізму». Моральність нації обернулася несподівано трагічними наслідками.

Майбутня держава бачилася С.Рудницькому виключно з республіканською формою правління. А жити в цій республіці, як вважав Степан Львович, могли б усі, але тільки за умови дотримання законів, встановлених для себе самими українцями. Він жодною мірою не сприймав політичну культуру сусідів-росіян через брак в ній демократичних політичних традицій. І не припускав можливості встановлення російського порядку в Україні. Час від часу в працях вченого звучали чіткі антисемітські нотки. Звучали тоді, коли С. Рудницький виступав проти «чужинців»-експлуататорів, гнобителів.

Related video

Попри це, провідною в його душі та мисленні була віра й ідея «майбутнього загального об’єднання людства в одну одностайну громаду». Націоналіст Степан Рудницький, розмірковуючи над перспективами світового розвитку, доходив висновку, що космополітизм — «це могутній акорд величного хору народів», у якому кожний з учасників збереже свій голос. А щоб українцям стати «повноцінним голосом» й долучитися до «величного хору народів», то їм варто запозичувати кращий досвід Європи й торувати свій власний шлях, не збиваючись на чужий.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК