КОРОЗІЯ БЕТОНУ, АБО КОЛИ ПОЧНУТЬ РУЙНУВАТИСЯ НАШІ БУДИНКИ

17 сiчня, 2003, 00:00 Роздрукувати Bипуск № 2, 17 сiчня-24 сiчня 2003р.
Відправити
Відправити

Марко Шикович ФАЙНЕР — доктор технічних наук, Заслужений винахідник України. Автор 150 наукових праць з бетонознавства, у тому числі 10 монографій і 8 нормативних документів...

Марко Шикович ФАЙНЕР — доктор технічних наук, Заслужений винахідник України. Автор 150 наукових праць з бетонознавства, у тому числі 10 монографій і 8 нормативних документів. Його спеціалізація — добавки до цементів і бетонів, діагностика конструкцій, автоматизовані системи управління технологічними процесами. Керівник науково-виробничої фірми «Композит».

Зима для нас щоразу — нечуване випробування, мало не стихійне лихо. При першому-ліпшому снігопаді у шляховиків, комунальників починається сезон панічних авралів, аж до того, що на боротьбу зі сніговими заметами і ожеледицею змушені виходити передові загони МНС, озброєні лопатами і бронетранспортерами. Втім, що там казати про вкриті кригою дороги чи вічно поламані взимку труби водо- й тепломереж, коли української зими з її помірно-континентальними кліматичними проявами не витримують навіть залізобетонні опори електропередач. Нині, дякувати Богу, усе спокійно, але в попередні роки вітер, далеко не ураганний за світовими метеостандартами, валив ті опори як сірники в Кіровоградській, Вінницькій, Хмельницькій областях.

Але, виявляється, зруйновані хуртовиною бетонні слупи — не найгірше, що може бути, вважає відомий вчений і досвідчений практик у галузі бетонобудування Марко ФАЙНЕР. Років через п’ять–шість, якщо не припиниться легковажне ставлення до вирішення проблем у будівельній сфері, від вітру і морозу почнуть руйнуватися будинки, мости і дороги.

— Між іншим, так уже було, — каже Марко Шикович. — У середині 90-х північними містами Росії прокотилася хвиля обвалів. Потім на очах почав руйнуватися міст станції метро «Ленінські гори» в Москві. А все тому, що у гонитві за кількістю і дешевизною нехтували якістю, й у бетон, з якого зводилися життєво важливі об’єкти, домішувались хлоридні добавки. Вони прискорювали темпи твердіння бетону, але, що надзвичайно небезпечно, роз’їдали металеву арматуру. В результаті будівельна конструкція не витримувала навантаження.

Сумний досвід Росії змусив тоді схаменутися наших будівельників, і вони, врешті, прислухалися до того, про що ми, спеціалісти з бетонознавства, говорили з самого початку: хлориди небезпечні для армованих конструкцій. На щастя, наші аргументи таки були почуті будівельниками, інакше б сьогодні українські міста повторили долю Воркути і Мурманська. Але, як видно, від долі не втечеш, особливо коли вона часто опиняється в руках усіляких шахраїв і невігласів.

— На що ви натякаєте?

— Не натякаю, а заявляю прямо і авторитетно: в недалекому майбутньому на нас чатують масові руйнування залізобетонних і бетонних конструкцій. От як ви гадаєте, від чого у нас падають залізобетонні опори ліній електропередач?

— Відомо від чого — від сильного вітру і намерзлих на дротах крижаних бурульок. Принаймні так було заявлено на урядовому рівні.

— Оті бурульки навішали вам на вуха як локшину. Від них з тисячі бетонних слупів може повалитися один-два, але ж не всі одразу. Їжаку, грубо кажучи, зрозуміло, що справа не в бурульках чи хурделиці, а в самих опорах. Але урядовці тоді все списали на погодні умови (це у нас взагалі найпопулярніша причина всіх невдач, згадайте хоча б, що офіційно говорили про чернівецькі зсуви грунту, мовляв, в усьому винні фази Місяця). На державному рівні це питання ніхто не порушував, не розбирався по суті, звинуватили негоду і, на тому заспокоївшись, преспокійно виділили з державного бюджету гроші на ліквідацію наслідків стихії. А от мені, приміром, стало цікаво, що ж трапилося насправді? Проїхався центральними областями, які постраждали від так званого урагану, морозу і мокрого снігу, подивився на повалені слупи, підняв відповідні документи, і відкрилися дивовижні речі. З’ясувалося, що заводи залізобетонних конструкцій, які виготовляли ті опори, в 70 відсотках від їх загальної кількості використовували як добавки до бетону токсичні відходи виробництва сіркоочисного коксового газу. Знаєте, що це таке?

— Не маю ані найменшого уявлення.

— Вам, врешті, і не обов’язково знати, хоча б і не завадило. А от ті, хто давав дозвіл на промислове використання тих відходів, і ті, хто застосовував їх у виробництві бетонних опор (а це досить відповідальна робота), так от вони не могли не розуміти, що йдуть, по суті, на економічний злочин. Бо сполуки сірки не кращі за хлориди, проти яких ми свого часу боролися. Вони викликають корозію і металу, і цементного каменю — за своїми хімічними властивостями сірка тягне на себе воду, в бетоні утворюється критично підвищена вологість, і від сильних морозів або від коливання температур він починає руйнуватись. Ось такі у нас «бурульки на дротах». Окрім того, як я вже казав, сірка — токсична і є акумулятором усіляких хвороботворних бактерій, що небезпечно для здоров’я людини.

— А чим можуть зашкодити людині патогенні мікроби в стовпах електромереж?

— Якби ж то відходи коксового виробництва були тільки в тих стовпах. Вони масово застосовуються у нас з 95-го року як добавки до бетону, що йде на житлове будівництво. І те, що трапилось із залізобетонними опорами два роки тому, може через 5, 10, 20 років трапитись із житловими будинками. Найперше це стосується Києва, Дніпропетровська, які останнім часом вельми інтенсивно забудовуються. Шкода тільки, що ніхто належним чином не контролює те будівництво.

— Але ж у нас є безліч контролюючих інстанцій. Врешті, використання тих чи тих будівельних матеріалів узгоджується з поважними науково-дослідними інститутами.

— Якби ми не були знайомі раніше, я подумав би, що ви впали десь з Місяця і не знаєте, що сьогодні в нашому ринково-базарному просторі усе купується і продається: від совісті і професійної честі до будь-якого дозволу і довідки. Гроші і жадоба збагачення уже навіть токсичні відходи перетворили на товар. Справді, навіщо, питається, витрачати заводські кошти на їх утилізацію, на зведення очисних споруд, коли можна те «добро» продати, ще й за чималу суму. Щорічно три тисячі тонн токсичних відходів сіркоочистки коксового газу (а там є не тільки сірка, але й сульфіти, миш’як і практично уся таблиця Менделєєва) з «Дніпрококсу» і «Запоріжкоксу» захоронюються в бетонах у вигляді добавок. Раніше їх хоч якось утилізовували, частину скидали у Дніпро, а тепер ось — замуровують у стінах житлових будинків. Наші новобудови перетворюються на токсичні могильники.

— Ви можете документально підтвердити свої слова?

— Звісно, можу, я не став би голослівно говорити про таке. По-перше, є документи Укрзалізниці, де засвідчено перевезення тих відходів, по-друге, їх використання у виробництві бетону задокументовано списаннями по матеріально-технічним звітам. Інша справа, що деякі НДІ замість третього, небезпечного, класу токсичності ставлять їм четвертий, даючи тим «зелене світло» у масове будівництво. Тут довести фальсифікацію важче, але, при бажанні, можливо. А щодо санітарно-технічних служб, то вони взагалі діють у правовому полі, оскільки за існуючими нормативами їх не цікавить взаємодія промислових токсичних відходів з цементом, металевою арматурою (хай собі роз’їдається) або їх вплив на мікроклімат житлових будинків. Настав нарешті час привести існуючі у будівництві норми у відповідність до життєво необхідних вимог.

— Але ж самі будівельники або чиновники з Держбуду, Держстандарту повинні були б перейматися якістю будівельних матеріалів, особливо для житлових об’єктів?

— Певна річ, повинні. Але біда в тому, що в будівельній сфері сьогодні багато людей професійно неграмотних, недосвідчених. До того ж будівельники можуть і не знати, що комерційні структури, у яких вони купують добавки до бетону, підсовують непотріб. Усе робиться тонко і хитро. Створюється якесь мале приватне підприємство з обмеженою відповідальністю, яке за безцінь купує у заводів з переробки коксу промислові відходи. Потім береться відомий, перевірений пластифікатор, до нього додається дев’ять десятих частин токсичних відходів, цю суміш називають, приміром, «Добавка універсальна», платять невеликі гроші за розробку потрібних до неї технічних умов, розкручують потужну рекламу, вручаються презенти чиновникам, керівникам будівельних фірм, береться ліцензія, патент, і за порівняно невелику суму у три–п’ять тисяч гривень на ринок запускається продукція, яка дає мільйонні бариші.

От ви кажете про Держбуд. А що таке сьогодні ця установа? Колись там працювало 300 спеціалістів, нині — 30 чоловік, яких ледь вистачає для роботи з папірцями. У них немає грошей навіть собі на пристойну зарплату, не те що на розробку нових нормативних документів чи проведення системного контролю якості. Окрім всього, ще років два тому в Держбуді годі було знайти фахівця з будівельною освітою — усе економісти, архітектори. Сьогодні, правда, прийшли туди професіонали, але досвіду їм ще бракує.

Щодо Держстандарту, то там також велика проблема зі спеціалістами. На обласних рівнях нині в цій структурі важко знайти фахівця-будівельника, вже не кажучи про вузького спеціаліста, який міг би належно оцінити якість будівельної конструкції. Та й чим оцінювати, коли окрім рулетки і штангенциркуля у співробітників Держстандарту інших засобів для роботи немає.

Колись при Радянському Союзі проблемою якості добавок до бетонів займалися досить серйозно. У Москві була єдина державна організація — НДІ «Залізобетон», яка давала дозвіл на застосування тих добавок і кожну з них ретельно перевіряла за всіма параметрами. Сьогодні ж у нас якість бетону ніхто не контролює, тому й домішують усіляке «сміття». Виникла анархія, якою одразу скористалися усілякі ділки. Побороти ту анархію дуже важко. Переконаний, якби зараз і була створена якась державна структура щодо контролю якості добавок до бетонів, то вона б одразу перетворилася на ще один бюрократичний апарат не стільки для видачі дозволів, скільки для взяття хабарів.

У будівельній галузі загалом і в містобудуванні зокрема сьогодні склалася ситуація, коли працювати якісно не просто не потрібно, але й невигідно. Навпаки, чим гірше – тим краще. Ось вам приклад, який буквально валяється у всіх під ногами — модна зараз плитка, якою вимощуються тротуари у багатьох українських містах і містечках. Її якість не витримує ні критики, ні погодних умов. Через три-чотири роки її треба вже повністю міняти. Запевняю: під цією плиткою щороку щезають десятки мільйонів гривень.

— Марко, а у нас в країні взагалі є свої модифікатори, пластифікатори для виготовлення якісного цементу, бетону?

— Аякже. І якісні, і у три-чотири рази дешевші порівняно із закордонними. Запевняю, що 99,9 відсотка бетонів і розчинів найвищої якості ми можемо робити власними силами. А робимо лише 70%. Тому що наш ринок поступово, але впевнено здається німецьким, російським, чеським, словацьким виробникам подібних добавок, а в основному — польським фірмам, які під маркою спільних німецько-польських підприємств «женуть» в Україну лівий товар з лейбами провідних світових виробників. Уся Західна Україна сьогодні віддана таким спільним іноземним фірмам. Свої ж і віддали. Доходить інколи до парадоксу. Приміром, модифікатори нашої фірми «Композит» охоче купують ірландці, німці, французи, а наші будівельники віддають перевагу імпортним. Чому? Бо чекають, поки я особисто їх зацікавлю у своїй продукції.

Related video

Як завойовують наш ринок ті ж поляки? Зовсім не якістю товару. Запрошують директора потрібної їм української будівельної фірми в європейське турне, у Париж, ніби за обміном досвідом, і десь за столиком у «Мулен Руж» підписується контракт на поставку на український ринок польських модифікаторів. Одне слово, перефразовуючи відомий вислів, скажу так: модифікаторів багато — патріотів мало. З України таким чином викачуються сотні мільйонів, хоча вони могли б працювати на вітчизняного виробника. Але якраз вітчизняний виробник, про захист якого так багато і голосно говорять високі посадовці, нікому не потрібен. Більше того, усе робиться, аби його задушити. Свіжий приклад — наші українські високоповажні підприємці на дуже високому рівні вирішували питання розвалу чудового заводу з виробництва добавок до бетону у Донецьку, і того заводу сьогодні вже немає. Натомість виникла купа напівпідпільних подібних підприємств, де під марками різних фірм (в тому числі і моєї, про що у мене згоди ніхто не питав) виробляють добавки до бетонів. Є такі у Броварах під Києвом, на Франківщині, в містечку Богданівка Хмельницької області. Мені особисто пропонували досить великі гроші, аби тільки згорнув своє виробництво і зник з ринку. Але є таке поняття — гордість за свою професію. Це, можливо, єдине, що ще вселяє надію і бажання працювати.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК
}