КОРОЛЬ ЛЕДВЕ НЕ ПОМЕР...

«Франція — чемпіон», — цю настільки просту фразу протягом ночі з неділі на понеділок невтомно скандували не тільки на Єлисейських полях, а й у найглухіших куточках Французької республіки. З’ясування остаточного статусу команди Роже Лемера забрало на Євро-2000 трохи більше трьох тижнів. За хвилину до закінчення основного часу на роттердамському стадіоні «Де Куйп» здавалося, що везучим французам цього разу не встояти. Везучим, тому що два роки тому на чемпіонаті світу, перш ніж досягти фіналу, їм довелося в муках перегравати ординарну команду Парагваю, точніше, ніж італійці, пробити післяматчеві пенальті у чвертьфіналі. Дорогу «триколірних» до королівського трону і нині не було встелено трояндами: перемоги над іспанцями і португальцями були здобуті не без вельможної допомоги Феміди. Та й сам вихід до фінальної частини Євро-2000 дався французам нелегко: вони програли в рідних пенатах росіянам, розійшовшись з українцями нульовими нічиїми в Парижі та Києві.

Підопічні Роже Лемера навряд чи досягли б вищої сходинки п’єдесталу пошани, якби його команда не була укомплектована такою кількістю висококласних майстрів. Жодна команда на Євро-2000 не мала настільки «довгої» лави. Це дозволяло Лемеру в кожному конкретному випадку випускати на поле необхідний конгломерат виконавців. І лише одного разу, за п’ять хвилин до фінального свистка шведського арбітра Андерса Фріска, Лемер відмовився від цивілізованих принципів ведення гри, випустивши на поле відразу чотирьох нападаючих. Щоправда, задля об’єктивності слід зауважити, що вибору в нього не було, а ризик себе цілком виправдав.

Півфінальний рубіж було пройдено його переможцями — італійцями і французами — з різним рівнем утрат. «Трико- лірні», які мали перевагу в один день і дали відпочити Дюгаррі і Джоркаєффу, в останній день турніру були значно свіжішими, ніж підопічні Діно Дзоффа. Їхня перемога над голландцями остаточно вимучила оборонні порядки «скуадри адзурри»: лідери оборони Неста і Каннаваро, які виконували роль скелі в матчі з «жовтогарячими», буквально ледь трималися на ногах.

Італійська преса почала критикувати наставника «скуадри адзурри» задовго до початку Євро-2000. Журналісти настійно рекомендували Дзоффу запросити під прапори збірної цілий ряд досвідчених ветеранів, включаючи Роберто Баджо та Дзолу. Під сумнів ставилася кваліфікація туринського «мушкетера» Дель П’єро, який забив у минулому чемпіонаті лише один м’яч із гри. Викликала нарікання відсутність у лінії півзахисту кваліфікованого «плеймейкера». Мабуть, саме невміння італійської команди вести комбінаційну гру зіграло з ними у фіналі поганий жарт. До того ж, викликало подив рішення Дзоффа випустити наприкінці поєдинку нападаючого, тоді як оборона тріщала по всіх швах.

Обидва тренери, Лемер і Дзофф, побоювалися один одного, виставивши у стартовому складі на фінальний поєдинок лише по одному чистому нападаючому: Франція — Бартез, Лизаразю, Вийера, Блан, Джоркаєфф, Дешам, Десайі, Зідан, Анрі, Тюрам, Дюгаррі; Італія — Тольдо, Мальдіні, Альбертіні, Каннаваро, Пессотто, Неста, Ді Б’яджо, Юліано, Фіоре, Тотті, Дельвеккіо.

Традиційно фінали європейських і світових першостей схожі на так звані закриті шахові партії. Суперники, розігравши дебют, прагнуть уберегти себе від помилок. Адже ціна одного-єдиного промаху в матчі такого рівня може означати повне фіаско. Ось чому початок поєдинку пройшов у взаємному «промацуванні». Але незабаром визначилася перевага «триколірних» у тривалому розіграші м’яча й умінні вести колективно як наступальні, так і оборонні дії. Щоправда, відсутність Петі не дозволила французам готувати свої атаки з глибини. Проте в їхньому розпорядженні залишався Зідан — мозок і серце чемпіонів світу.

Італійці не стали прикріплювати до Зідана персонального сторожа, розуміючи, що це ні до чого хорошого не призведе. До лідера французів ставилися уважно тільки на підступах до штрафного майданчика Тольдо, де ним по черзі займалися чи то Альбертіні, чи то Ді Б’яджо. Така практика себе цілком виправдала: знаменитий Зізу не виглядав так яскраво і виразно, як звичайно. Майже весь перший тайм суперники вели обережну розвідку, більше турбуючись про безпеку власних тилів, ніж про підготовку результативної атаки. Активні дії були відкладені на другу 45-хвилинку.

Першим похитнувся Діно Дзофф. На 53-й хвилині він зробив необгрунтовану заміну півзахисника Фіоре на «вільного стрілка» Дель П’єро. Цим італійці послабили центр свого півзахисту, і майже відразу ж Лемер відповів виправданим ходом. Замість Дюгаррі на полі з’явився другий нападаючий Вільтор. До цього часу італійцям удалася класична флангова атака, розпочата Тотті й продовжена Пессотто. Захисник «Ювентуса» зробив гостру передачу по лінії воротарського майданчика Бартеза, а нападаючий «Роми» Дельвеккіо бездоганно її замкнув — 1:0.

Забитий італійцями гол наштовхував на парадоксальний висновок: «скуадра адзурра» злякалася власної переваги й остаточно віддала суперникові ініціативу. У ці хвилини склалося враження, що впевненість у власній кваліфікації остаточно покинула наставника апеннінської команди. На 66-й хвилині він зробив другу незрозумілу заміну, пославши відпочивати півзахисника оборонного плану Ді Б’яджо, віддавши його місце на полі Амброзіні. Лемер відповів ходом Джоркаєфф — Трезеге (!), ще більше збільшивши свій атакуючий потенціал. Але остаточно зсунувся з глузду досвідчений Дзофф на 86-й хвилині, коли замість Дельвеккіо випустив на поле його одноклубника Монтеллу. Дивне рішення, невже легендарний Діно, замість того, щоб зберегти перевагу, якої можна було досягти тільки монолітністю оборони, віддав усе в руки примхливої фортуни? Лемер, скоріше від безпорадності, зняв ще одного захисника, випустивши на поле четвертого нападаючого. Під тиском французьких атак італійська оборона розвалилася, немов картковий будиночок. На останній хвилині доданого часу Вільтор зробив не складний для Тольдо удар, але «святий Франческо», як охрестили італійські журналісти свого голкіпера після вдало проведеного півфіналу, нічим не зміг допомогти своїм партнерам. А переможний гол Трезеге на 103-й хвилині матчу був логічним завершенням тактичної перемоги Роже Лемера над своїм опонентом Діно Дзоффом. І я цілком згодний із тими фахівцями, що підсумували фінал так: не Франція обіграла Італію, а Лемер — Дзоффа.

1972 року збірна Німеччини, завоювавши титул чемпіона Європи, через два роки підкріпила його перемогою на чемпіонаті світу. Але ще ніколи найкраща у світі європейська команда не підтверджувала свої повноваження на континентальному рівні. Французам це вдалося, хоча «король» ледь не помер.