Житомир, Ніжин, Одеса, Київ, Москва, Омськ, Німеччина, Капустін Яр, Байконур, Підмосковний Калінінгр...
І тоді мати вирішує підключити до боротьби за сина Героїв Радянського Союзу льотчиків М.Громова і В.Гризодубову — депутатів Верховної Ради, особисто обласканих найкращим другом радянських льотчиків. Вони живуть у будинках, що спеціально охороняються, проникнути до них майже неможливо, але мати де напролом, де хитрістю на межі розпачу, долає всі перешкоди.
Льотчики знають ціну Корольову, впевнені в його невинності, розуміють обстановку в країні, але майже не вагаються — стають на його захист, пишуть на депутатських бланках запити у Верховний суд. І мати підкріплює ці короткі звернення докладними, аргументованими листами за тими самими адресами. І... щось спрацьовує, після резолюцій В.Ульріха і його підручних справа Корольова С.П. надходить на дослідування.
До Новочеркаська документи приходять із запізненням — арештант уже відбув на Колиму. Через багато років Наталя Корольова проїхала весь цей хресний шлях свого батька, так само, як великий офтальмолог, син іншого репресованого С.Федоров. Він писав в одному з листів про свої відвідини ГУЛАГу: «...його (батька. — Ю.Ф.) попіл пече моє серце, я почуваю себе його продовженням...» На щастя, і С.Корольов, і М.Федоров пережили своє ув’язнення. І ще один збіг — сиділи, а вірніше, каторжно працювали майже поруч, і про них обох написав у своїх спогадах третій в’язень генерал А.Горбатов.
Корольов поступово гине від цинги, не може ні їсти, ні пити — понабрякали ясна, опухлі ноги не дають вільно пересуватися. Мало того, що ув’язнені в п’ятдесятиградусні морози сплять у наметах, підсипаних для утеплення снігом, їх ще і розстрілюють за найменшу провинність, і не по одному, а сотнями.
Але бюрократична машина Верховного суду хоч і неспішно, але розкручувалася, і в листопаді 1939 року ув’язненого Корольова було наказано етапувати назад, до Москви. Він і в жахливих табірних умовах умів викликати у людей повагу: перед розставанням бригадир (мабуть, із кримінальників, політичних на такі посади не призначали), розуміючи, що до великої землі в’язень може не дотягти, забрав у нього дрантя і дав свій бушлат, потиснувши руку на прощання...
Попередній етап потонув на пароплаві, який сів на камінь. Корольова врятувало запізнення, і він благополучно доплив на наступному пароплаві і довіз свій табірний алюмінієвий кухлик із написом на ручці «Корольов», чи не найціннішу реліквію в домашньому музеї, організованому М.Баланіною і як сімейну естафету переданому Наталі Сергіївні.
Повторно слідство здійснювалося в Москві, у 1940 р. Знову протоколи, обвинувальний висновок і приголомшливий лікарський висновок — «до фізичної праці здатний»...
Але не слід вважати, що від сімей заарештованих «ворогів народу» всі відверталися і переходили під час зустрічі на інший бік вулиці. Знаючи, як бідує сім’я Корольова, як живуть упроголодь його дружина і дочка, керівники Боткінської лікарні професори М.Фрідлянд і головний лікар Б.Шимеліович вирішують допомогти Ксані Максиміліанівні і зараховують її на посаду асистента кафедри з умовою, що вона повинна в найкоротші терміни підготувати дисертацію. Це був сміливий учинок у ті часи!
«Таку молоду і вже сиву» жінку намагаються вербувати як донощика органи, вона рішуче відмовляється, що також вельми мужній вчинок для дружини, чоловіка якої, попри його очевидну невинність, знову засуджують: «за участь в антирадянській троцькістській організації ув’язнити у виправний трудовий табір терміном на вісім років», правда, тепер уже без конфіскації (щось із речей повернули) і наступного позбавлення прав. І знову скарги та лист В.Гризодубової до Берії, і лист М.Громова до нього ж, і чергова резолюція тепер уже цього ката.
І ніщо б не допомогло, якби в цей час не відкривалися в країні «шараги» — спеціальні конструкторські бюро-спецтюрми, одну з яких «очолював» ув’язнений А.Туполєв. Туди, після страшних двох із половиною років, був направлений С.Корольов, і ця загратована контора могла видатися раєм. Як почалася війна, ув’язнених не розстріляли, як тисячі інших, а перевели до Омська із метою організації авіаційного заводу, де Корольов трудився до 1942 року.
Ув’язнені виконали своє завдання — налагодили серійний випуск пікіруючого бомбардувальника «ТУ-2», а С.Корольов і В.Глушко почали роботи з оснащення реактивними двигунами знаменитого «Пє-2». Через виконання цих робіт Корольова звільнили... на дев’ять місяців пізніше за всіх «туполєвців»!
Після Омська були роки уже вільної праці в Казані, нечасті приїзди до Москви, з’явилися ескізи першого вигляду ракетних кораблів, потім відрядження із сім’єю до Німеччини на підземні ракетні заводи, де вироблялися «ФАУ-1» і «ФАУ-2». Коли свого часу відбувся їх перший успішний старт, Вернер фон Браун відзначив його, установивши на цьому місці величезного валуна з бронзовою дошкою: «3 жовтня 1942 року цей камінь упав з мого серця». А з Корольова навіть не було знято судимість. Повна реабілітація відбулася тільки 1957 року, як водилося, «за відсутністю складу злочину», хоча вже саме 19-річне перебування Генерального конструктора в статусі «судимої» особи — безсумнівний злочин радянської влади та її органів.
Розлад
Мені не хотілося б повторювати те, про що так делікатно і з таким болем пише Наталя Сергіївна — про взаємини батька і матері, але з пісні слова не викинеш.
Природно, роки, проведені в катівнях, вдалині від сім’ї, не можуть не накласти відбиток на характер навіть найбільш цільної людини. Якщо додати, що батьки Наталі, крім сімейних стосунків мали в житті не менш вагому мету — роботу, що потребувала величезної самовіддачі, нервового навантаження й аж ніяк не сприяла зміцненню здоров’я, неважко уявити, що після шестирічної розлуки зустрілися вже не зовсім ті люди, яких так жорстоко розлучили в далекому 38-му.
На жаль, колишнє кохання молодості минуло, а час, коли замість неї приходить дружба, ще не настав. Настали неминуче охолодження і розлучення.
Чоловіки стійкіше переживають такі ситуації. Зі слів Наталі, її мама переживала розлучення і появу в житті чоловіка іншої жінки хворобливіше й гостріше.
Бабуся, Марія Миколаївна, не могла не познайомитися з новою невісткою і сказала їм: «Ніно, Сергію! Ваші стосунки — це ваша особиста справа. Але в мене є єдина онучка Наталя, яку я обожнюю.., а в неї є мама Ксенія Максиміліанівна, яку я люблю, як свою дочку, і не маю підстав ставитися до неї погано… Але якщо ви, Ніно, зумієте зробити мого сина щасливим, якщо він буде задоволений життям з вами, то ми з Григорієм Михайловичем (вітчим С.Корольова, до якого він ставився, як до рідного батька. — Ю.Ф.) постараємося полюбити вас, у будь-якому разі, ставитися до вас добре».
Природно, на якийсь час після цього стосунки невістки із свекрухою загострилися, але обидві зуміли опанувати себе. Наталя Сергіївна наводить листування матері і бабусі, що являє собою документи шекспірівського масштабу.
Мати: «Я дуже винувата перед Вами, дорога і дуже рідна мені Маріє Миколаївно... Я не люблю розповідати про себе, тим більше розповідати те, що я часом сама від себе приховую... Але мені дуже тяжко, я, певне, стою на межі нервової напруги і, попри властиву мені зазвичай величезну силу волі, не можу опанувати себе і якось відволіктися...
Вибачте мені, дорога Маріє Миколаївно, мій життєвий друже, за все сказане Вам, що завдало Вам чимало прикростей. Ви зумієте, напевно, зрозуміти мене і вибачити, навіть якщо я через слабкість і малодушність покочуся потім похилою площиною. Адже я так утомилася все життя боротися і бути чоловіком…
Я думаю, що це послання — крик моєї душі — буде Вами відразу ж знищене і просто навіть забуте».
Бабуся: «Ні, я не сердилася на Вас тоді, Лялечко, я як жінка Вас розуміла… Чому я не знищила його тоді і чому і сьогодні моя рука не підніметься його порвати (мова йде про лист. — Ю.Ф.)? Очевидно тому, що він сповнений любові до мого сина — його жодна жінка не любила, звісно, так, як Ви...
Ксано! Я Вас відразу полюбила, коли Ви ще дівчинкою прийшли в мою сім’ю. Ставилася до Вас, як до молодшої сестри. Я намагалася все, що могла, зробити для щастя вашого із Сергієм життя. Я багато розмірковувала над ним, і, можливо, тільки зараз, співставляючи все-все, для мене начебто проясняються шляхи Ваших стосунків з Сергієм, що призвели до катастрофи».
І, нарешті, бабуся на листі матері зробила приписку Наталі: «Наталочко, моя дівчинко! Не варто, не читаючи, знищувати цього листа. Це крик змученої жінки, твоєї матері, що пережила страшну трагедію, це крик Анни Кареніної, і це мій щирий біль і велике, велике горе. Я спокутувала провину сина і батька твого тим, що я все-таки повернула тобі батька...» І через рік: «Наталю... візьми його, поплач, пожалій її і пробач їй за пережиті гіркі твої моменти у стосунках з батьком».
Ось такі це були жінки, такі стосунки... І так було подолано прірву, яка трохи не розділила батька з улюбленою дочкою.
Так було перегорнуто ще одну сторінку їхнього життя.
Загибель Корольова
Природно, роки тюрем і таборів не могли не підірвати навіть найпотужніше здоров’я, а тут ще накладалася робота без перепочинків, паління протягом багатьох років, нервові стреси...
У Корольова почалися кишкові кровотечі, під час обстеження було неправильно поставлено діагноз «поліп» і прийнято рішення видалити його найбільш безкровним способом, через ендоскоп. За час обстеження батько Наталі кілька разів залишав лікарню — то ювілей, який неможливо пропустити, то чергові справи, від яких Генерального конструктора не звільняє навіть хвороба.
Оперувати Корольова взявся академік Б.Петровський, який міг би зробити таку операцію за 15 хвилин, але під час видалення раптом почалася масивна кровотеча. Потрібно було переходити на порожнинну операцію, а для цього дати хворому наркоз. Це було небезпечно для хворого серця, а операцію довелося закінчити видаленням великої пухлини, не виявленої заздалегідь. У реанімації серце зупинилося, і всі вжиті заходи виявилися неефективними. Втомлене серце просто не змогло витримати такого навантаження.
Не стало безіменного Генерального конструктора, почав друге життя — у свідомості людства — Сергій Павлович Корольов, двічі Герой, академік, лауреат і навіть можливий претендент на Нобелівську премію, яку йому б дали за життя, якби країна повідомила Нобелівському комітету його прізвище й інші дані. Він же був «невідомим», і навіть стаття в одній із закордонних газет так і називалася — «Похорон невідомого».
Життя триває
Літають космічні кораблі, ми вже плутаємося в прізвищах космонавтів пізніх поколінь, стало можливим полетіти в космос за 20 млн. у.о., згодом «квитки» можуть і подешевшати...
А в Москві живе жінка, читає лекції студентам, няньчить п’ятьох онуків, їздить на дачу, а тепер ось чекає реакції на 800 сторінок свого приголомшливого дослідження про життя улюбленого батька, втраченого і знайденого. Не все виходить у житті, та й не може бути в дочки Корольова безхмарного існування. Приходять у дім космонавти, знамениті відвідувачі і друзі, вона водить їх кімнатами домашнього музею, захоплено, як уперше, розповідає багато з того, що ми сьогодні маємо можливість прочитати.
Не сумніваюся: вона ще не раз приїде до України, адже її корені тут — у Ніжині, Житомирі, Одесі, Києві. Ми знову посидимо за обіднім столом, а потім поїдемо в Лавру або на Андріївський узвіз, і ніхто не здогадається, що ця сива, енергійна, із зовнішністю, що запам’ятовується, ще дуже молода душею жінка — дочка таких незвичайних батьків, внучка героїчної матері-бабусі. А якби дізналися, то жоден би не пройшов повз неї, не вклонившись.
До неї по праву можна віднести слова Є.Патона, адресовані Марії Миколаївні: «Для мене Сергій Павлович був образом великого вченого і Людини, тим ідеалом, до якого ми всі повинні прагнути, але ніколи його не досягнемо».
Підтримати
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google