Корабель, що не звернув ліворуч

Сполучене Королівство стало українським досить несподівано.

У 1947 р. на землю туманного Альбіону одночасно ступило понад вісім тисяч(!) українських хлопців. Величезними кораблями прибули вони сюди не з України, а з повоєнної зруйнованої Італії. Це були колишні вояки роззброєної 14-ї гренадерської дивізії Ваффен СС «Галичина» (з 25 квітня 1945 р. - 1-ї Української дивізії Української Національної Армії. Усім було трохи за двадцять. Незважаючи на темний арештантський одяг, вони виглядали не такими й виснаженими - радше підтягнутими красенями, з військовою виправкою та середземноморською засмагою. Ступивши на англійську землю, не один із них тоді тихо перехрестився. Бо перспективи вимальовувалися зовсім інші…

У 2005 р. міністерство внутрішніх справ Сполученого Королівства розсекретило архіви про військовиків дивізії «Галичина». Документи свідчать, що вісьмом тисячам українців дозволено проживати на території Великої Британії, «аби захистити їх від переслідувань у контрольованій сталіністами Україні». Шифрограми й протоколи 65-річної давності, писані чітким військовим почерком або акуратно надруковані на машинці, ламають усталені стереотипи. Як і доповнюють наші знання про ті часи і розповіді реальних учасників подій, притулок котрим надав весь світ, окрім України…

- Коли почалася війна, всі хлопці з нашого села пішли у підпілля, - розповідає волиняк із Лондона Михайло КЛИМЧУК, а тоді - старший булавний дивізії «Галичина». - Вдень працювали у господарстві - на городі, біля худоби; а ввечері - до лісу. А в Луцьку в 1942 р. саме почали створювати озброєні загони молоді. Я й сказав другові, що втікаю туди. То він мені: «Щасти Боже». Та за якийсь час чую, що формується дивізія, пропонують і нам приєднатися. Хлопці сміялися: яка з нас дивізія? Але очільники наших загонів пояснили, що в дивізії буде нагода отримати добрий військовий вишкіл; до того ж буде можливість хоча б потрохи діставати зброї нашим побратимам з УПА. Перший набір до дивізії був 16 липня 1943 р., другий - 9 вересня, а третій (куди вже і я зголосився) - 16 вересня.

Повезли нас на вишкіл до полігону «Ґайделяґер» у Дембіце (Східна Польща). Там дали обмундирування, зброю, кілька днів було тренування, а згодом - присяга. Всі жартували, але присягу складали. Це виглядало якоюсь хлопчачою військовою грою, ніхто дуже серйозно того не сприймав. Але згодом поїхали ми аж до Ольденбурга (Північна Німеччина), де вже зібралося до 800 українців. Три місяці рекрутського вишколу, маневр - і складаємо іспит генералові вермахту. Потім ще три місяці вишколу. По завершенні навчання мене призначили старшим групи.

Коли відправляли на фронт, я саме потрапив до шпиталю - поранив пальця, та так, що довелося відрізати (показує вказівний палець). Ми мали йти на зміну товаришам під Броди, де тоді йшла велика бійня. А мене направили у дивізійну канцелярію.

- Ви служили у німецькому війську, носили німецьку форму. Як сталося, що ви опинилися по той бік барикад?

- Та всі молоді хлопці йшли тоді воювати, - приєднується до нашої розмови Володимир ЯНКІВСЬКИЙ із Болтона. - Я пішов у дивізію, а три моїх брати - до УПА. Ми всі добре знали один одного і разом ішли до бойових об’єднань воювати за свій край.

- Звісно, ми не були за німців, - каже М.Климчук. - Це на початку війни їх вітали на наших землях - думали, звільнять від більшовиків. Але дуже скоро після їхніх знущань люди почали боротися проти німців. Служба у дивізії давала можливість боротися з більшовизмом; ми думали, що так зможемо вибороти Україні незалежність...

…Хлопці виховувалися на розповідях батьків і дідів про Січових стрільців, героїв Крут, воїнів Української Галицької армії. Хлопчаки мріяли, як безстрашно воюватимуть на полі брані з ворогом України, як боронитимуть свої родини, хати, церкви - все, що ми називаємо Батьківщиною. І коли Друга світова війна увірвалася в їхні життя - а багатьом із них саме виповнилося по 18, - така нагода й трапилася: хто пішов до Української Повстанської Армії, а хто - на військовий вишкіл, а потім і на службу до дивізії «Галичина».

Старшинами «Галичини» були колишні вояки австро-угорської, а пізніше - Української Галицької армії. Хто перед тим служив у польській армії, хто - у російській царській, хто - у петлюрівській, а хто - у радянській. Серед них навіть був старшина армії УНР Оверко Гончаренко, який командував боєм проти більшовицьких військ ще під Крутами у 1918 р.

Командиром 14-ї гренадерської дивізії Ваффен СС «Галичина» було призначено генерала Фрідріха Фрайтаґа, а начальником штабу - 30-річного майора Вольфа-Дітріха Гайке. Ініціативу губернатора Галичини Отто фон Вехтера сформувати дивізію рейхсфюрер СС
Г.Гіммлер освятив особисто. «Проте він ясно застеріг, що в дивізії під жодним поглядом не можна навіть думати про незалежність України. Слова «Україна», «українець», «український» заборонялося вживати в дивізії під загрозою кари. Вояки дивізії мають називатися не «українцями», а «галичанами», - напише з часом В.-Д.Гайке у своїй книжці «Українська дивізія «Галичина» (Торонто-Париж-Мюнхен, 1970). Начштабу намагався краще зрозуміти своє військо: «Українець сприймає все ідеалістично... В українців почуття панує над розумом… З-поміж слов’ян українець здібний піднятися на найвищий верх захоплення, щоб знову, після перших невдач, попасти в саму крайню апатію і зневіру. Він здібний на глибшу любов, але так само на безмежну, тільки почуттям керовану, ненависть. …Сумне історичне минуле, та й нещасливий сучасний стан зробили його недовірливим і замкненим у собі. Він веселий, привітний, традиційно гостинний, але не легко приступний. З ним не легко швидко встановити приятельські відносини».

- Ветерани Радянської армії розповіли про Другу світову війну масою книжок, сотнями кінофільмів. А що було на вашому фронті? Україна все ще так мало знає про вас.

- Пригадую, під час військових дій під Бродами мене серйозно поранили, - каже колишній поручник «Галичини» В.Янківський, - прострелили клуба (стегно. - А.В.). А в мене тоді був кінь. І от знайшов мене якийсь німець і щось мені каже; а я не розумію його, бо не знаю німецької. Тоді він перейшов на польську, бо це був німець зі Шльонська, і каже, що хоче мені допомогти. Я й зрадів. То він покликав одного поляка, забинтували мені рану, якось затягли на коня і везуть до шпиталю: попереду коня веде німець, на коні - поранений я, а за конем - поляк… А то якось поляки везли на возі поранених нас із двома совєтськими лейтенантами. Ті офіцери були українцями. Кажуть, ми не хочемо вертатися назад у Совєтський Союз - будемо йти на Захід.

- Чи полюбляли у дивізії випити? Вашим хлопцям перед боєм теж, як і радянським солдатам, давали по 100 г горілки?

- Ні, ну що ви. Ми практично не пили зовсім. Хіба що, може, на Різдво невеличкий келішок. Таке не було заведене навіть у наших родинах; батьки заохочували дітей поважати працю, людей, а не ганьбитися з алкоголем.

- Яке рішення прийняли ваші командири після розгрому під Бродами?

- Вони натомість стали формувати нову дивізію, - розповідає М.Климчук, - яка у 1944 р. перейшла словацький кордон, - там почалося повстання проти німців. Нашим командиром тоді був німецький словак. У жовтні повстання було придушене, словаки капітулювали, а наш курінь (1200 чол.) перекинули до Жиліни; багатьох у ті дні взяли до Німеччини служити в поліції. Після Нового року нас кидають під Краків, згодом отримуємо команду воювати проти партизанів Тіто в Югославії. Багато дивізійників загинуло тоді у горах. 1944 р. кинули нас у бої на кордоні з Угорщиною. Там 12 наших вояків перейшли до совєтів. Український генерал Павло Шандрук (1889-1979) у цей час проводив переговори з генералом Андрієм Власовим. Щоправда, він так і не погодився об’єднатися з РОА («Русская освободительная армия»), а вирішив у 1944 р. створювати окремий підрозділ. Колишній офіцер царської, петлюрівської та польської армій називає дивізію «1-ю Українською».

- Пане Михайле, а як ставилася до дивізійників УПА та її командир Роман Шухевич?

- Шухевич не підтримував цієї ідеї, хоча перед боєм під Бродами прислав на допомогу своїх хлопців. Але наше командування відмовилося їх приймати, - ті не мали належного військового вишколу.

- Дуже скоро єдине українське військове з’єднання виявилося втягнутим у розбірки на міждержавному рівні?

- Війна наближалася до закінчення, і наше керівництво почало виробляти нову стратегію: ми прямуємо у Шпітталь (Південна Австрія) і згодом виходимо на кордон Югославії з Італією. А щодо подальшої долі українських дивізійників ішли таємні переговори англійської розвідки з очільниками українського визвольного руху: конфіденційні зустрічі з головою служби безпеки ОУН Миколою Лебедем¹ проводив начальник 9-го (Радянського) відділу Служби зовнішньої розвідки Сполученого Королівства (SIS/MI6)… Кім Філбі². Британець навіть розробив для нас план дій: спочатку казав знищити всіх німців у дивізії, потім рекомендував нам пройти через гори до кордону з Італією; закінчивши цей важкий перехід, ми мали вийти до моря, де на нас уже чекатиме величезний корабель, на якому й попливемо до Великої Британії…

- Як кажуть англійці, «занадто добре, щоб бути правдою»?

- На щастя, зв’язківець не встиг передати нашим командирам тієї інформації: гірські перевали контролювали югославські партизани Тіто, - важко сказати, хто б із нас вийшов звідти живим. Крім того, ми тоді не знали, що Кім Філбі всю інформацію про дивізію та УПА справно передавав совєтам.

Більше того, якби ми перейшли кордон із Італією, то, за новими угодами, вона була б зобов’язана передати нас Радянському Союзу. Тоді в англійській зоні окупації знайшли такий вихід: «Візьмемо вас як німецьких військовополонених. Так ми опинилися в Італії, де на той час уже була Польська армія (Армія генерала Владислава Андерса, у складі якої служили й тисячі галичан, у січні - травні 1944 р. брала участь у запеклій битві поблизу монастиря Монте-Кассіно, де Польща виступила союзником США, Великої Британії, Канади проти військ Третього рейху. - А.В.). Поляки навіть пропонували нам приєднатися до їхніх лав.

- Починався новий, післявоєнний етап у житті дивізійників?

- Спочатку нас розмістили в італійському містечку Беллярія. Табір розбили прямо на полі, колючим дротом не обгороджували - знали: ми нікуди не втечемо, бо тікати нікуди. Всім дозволяли ходити до моря. Уявляєте, що це для полоненого? Щоранку в нас молитва «Боже, великий, єдиний», щовечора - «Вислухай, Боже, благання моє» і перекличка. Одного разу уніатський єпископ Іван Бучко їхав потягом до Рима - і раптом чує, що з вікна долинає вечірня молитва, яку хором промовляють кілька тисяч українців. Тут-таки вийшов із потяга й поспішив до табору. «Дозвольте провести мені службу Божу», - звернувся до охорони. Та йому не дозволили навіть ступити на територію табору. Він пішов, але того ж вечора звернувся до Папи Пія ХІІ, який своїм листом наступного дня надіслав нам двох священиків із Рима.

- Чи були серед вас люди, як тоді казали, з Великої України?

- Так, було багато людей зі Східної України, які свого часу служили ще у петлюрівській армії. Щоб їх не повернули до Совєтського Союзу, ми казали їм свої домашні адреси, а вони видавали їх за власні - і так рятувалися.

- Як годували у вашому багатотисячному таборі?

- На день кожному давали одну тарілку супу, одну ложку молока, одну ложку цукру, одне печиво та одну хлібину на сімох.

Тим часом для нас створили новий табір біля летовища у Ріміні, і незабаром усіх перевели туди. Спочатку в табір майже щодня приїздила радянська репатріаційна комісія - ми її назвали «На Родіну!». Військові агітатори виступали перед дивізійниками, переконували повертатися до СРСР; розказували, як добре буде «на Родінє»: мовляв, нам усе вибачать і всім забезпечать. Але ми добре знали, що насправді нас там чекають Сибір і Колима. Хоча були й такі, котрі купилися на обіцянки, - про жодного з них ми більше не чули. (В результаті вмовлянь радянських військових агітаторів до СРСР погодилося повернутися трохи більше 1 тис. вояків. - А.В.) А одного разу ми зачинили браму табору і влаштували біля неї кількатисячну маніфестацію: не пускайте до нас совєтських агітаторів, бо ми не поїдемо до Радянського Союзу, - і кінець. Англійські офіцери дослухалися до нашого прохання, і більше агітаторів у нас не було.

Свідчать історики: «У випадку з українцями з дивізії СС «Галичина», утримуваними в Ріміні, британський майор Деніс Гілс був одним з небагатьох британських офіцерів, які особисто відкинули вимоги Радянської репатріаційної комісії. Коли дивізія залишилася на Заході, командир дивізії прислав йому лист із подякою… Згідно з міжнародним правом, галичани були польські, а не радянські громадяни». (Н.Дейвіс. Європа. Історія, ст.1077)

…Тисячі вчорашніх воїнів склали зброю і залишилися без будь-якого заняття та засобів для існування. Хлопці швидко згадали, хто що вмів: будівельники почали зводити бляшану церкву; хто вмів водити авто - навчав іншого. Мій приятель американський журналіст Микола Француженко («Голос Америки») розповідав, як вони в таборі у Ріміні заснували театр, і йому доводилося там грати навіть жіночі ролі.

Так минав другий повоєнний рік, упродовж якого британський уряд утримував українських дивізійників у таборах: їх допитували, спостерігали за манерою поведінки, вивчали мотиви їхньої співпраці з німцями.

З архівної справи:

«Британська Комісія з питань перевірки біженців табору №374 (Італія)

21 лютого 1947 р.

1. …8272 осіб станом на 16 лютого…

5. …Не виявлено ні серйозних протиріч, ні особливих підозр щодо будь-кого з допитаних; ...Один з офіцерів 14-ї озброєної (Waffen) гренадерської дивізії «Галичина» розповів, що спочатку німці назвали її озброєною дивізією СС, але у зв’язку з протестами українців позначення «СС» було знято, а потім вона стала звичайною німецькою армійською дивізією».

6. …1-а Українська дивізія була створена приблизно у вересні 1944 р. і брала участь у бойових діях протягом одного місяця на пізніх етапах військової кампанії в Австрії (квітень 1945 р.); решту часу вояки займалися вишколом і служили охоронцями в Австрії та Югославії. Вони здалися нам у полон в Австрії у травні 1945 р. Майже всі чоловіки, котрих ми допитували, належали до простого селянського типу, справляли добре враження, під час допитів ми не помітили жодних натяків на ухиляння від відповідей чи грубість;.. більшість із них у віці до 30 років. …Загальне враження від усіх допитаних - позитивне, вони всіх нас вразили як порядні простодушні люди. Національний герб України у формі тризуба вони вільно розмістили по всій території табору, і в’язні очевидно вважають себе однорідною групою, що не має стосунку ні до Польщі, ні до Росії і яка не вважає, що вчинила щось погане.

9. …всі ті українці, які зараз перебувають у таборі 374… вважаються радянським урядом радянськими громадянами, і, оскільки не вдалося забезпечити їхню добровільну репатріацію, радянський уряд зможе вимагати їх примусової репатріації як військових злочинців, коли набере чинності Угода між СРСР та Італією³.

11. А. Цілком імовірно, що переважна більшість із них, принаймні чоловіків, за нашим визначенням, не є радянськими громадянами… Ми можемо надати їм притулок як ДП⁴. …Вони не можуть вважатися радянськими громадянами, оскільки місцем їхнього народження або звичного проживання станом на 1.09. 1939 р. була Польща; …вони, мабуть, не підлягають покаранню і з боку польської влади, бо та частина країни, з якої вони походять, більше не є частиною Польщі.

11. F. Ніхто з них не хоче повертатися до України…

12. …Настійно рекомендую розцінювати всіх цих українців як ДП і… слід без гучних заяв негайно… забезпечити надання їм під егідою IRO або IGCR⁵ справжнього захисту… від передачі радянському уряду за Італійською угодою; або ж вивезти їх у повному складі, поки Італійська угода ще не набрала чинності. Д. Халдан Портер». (Національний архів Великої Британії, справа НО 213/1851)

Паралельно тривали активні переговори і генерала П.Шандрука з генералом В.Андерсом про притулок українцям у Великій Британії (як громадян міжвоєнної Польщі). Численні зустрічі з представниками Форін Офісу, міністерств оборони та внутрішніх справ провів полковник Богдан Панчук, голова Українського допомогового комітету, член Канадського парламенту. Спрацювали лондонські зв’язки українського політичного діяча в екзилі доктора Романа Смаль-Стоцького та активність греко-католицького єпископа Івана Бучка, який благав Папу Пія ХІІ врятувати життя тисячам колишніх українських вояків.

Лондон почув усіх і поставився до справи українців досить серйозно.

З архівної справи:

«Форін Офіс - бригадному генералу Макліну, 3 березня 1947 р.

4. Міністерство оборони дійшло висновку, що цих українців необхідно перевезти з Італії, навіть якщо вони ще й не вирішили, куди їм їхати».

Міністерство внутрішніх справ - Форін Офісу, 13 березня 1947 р.:

…Чи є у вас ті або інші заперечення до пропозиції, щоб певні представники українських формувань супротивника, які здалися в полон і нині перебувають під опікою британської сторони, були передані Сполученому Королівству як військовополонені?

…Ці люди перебуватимуть тут, як і німці, у статусі військовополонених, хіба що вони не хочуть повертатися додому. Цінно й те, що вони зможуть замінити репатрійованих німців на сільгоспроботах, оскільки це в основному фермери, наймані робітники, сільські ремісники» С.Едмондз, Департамент у справах іноземців». (НА ВБ, справа НО 213/1851)

- Одного ранку нам повідомили: вирушаємо з Ріміні до Венеції, а звідти - кораблем до Англії, - розповідає М.Климчук. - Сказати чесно, ми в це не повірили - думали, таки відправляють до Совєтського Союзу. Тому на кораблі всю ніч не спали, бо ще перед від’їздом домовилися: якщо корабель, минаючи Італію, повертає ліворуч, а не праворуч, усі разом скачемо у воду - до Союзу ми не поїдемо. Але судно повернуло у бік Гібралтару…

- Як ви влаштовувалися у Сполученому Королівстві?

- Я спочатку приїхав до Ліверпуля, звідки нас перевезли до Шотландії. Це вже пізніше дозволили переїхати до Лондона. На роботі у фермера за день ми отримували по одному шилінгу. У Британії на той час існувала карткова система на хліб і на м’ясо, яку скасували аж у 1958 році. Три роки ми вважалися полоненими й зобов’язані були носити таборову форму. А всі ж були молодими хлопцями - по 20 із гаком років, то вже самі британці просили владу, аби та дозволила нам ходити в цивільному одязі. Їх тоді послухали, і ми почали вдягати звичайні сорочки. До речі, на сорочку я зміг собі наскладати лише через кілька місяців. А знаєте, коли в Англії я вперше відчув, що наївся? Аж у 1953 році! Одного разу глянув на хліб, і рука не потягнулася до нього, як бувало перед тим. Отоді зрозумів, що нарешті ситий.

У Кембриджі було створено спеціальну комісію з питань переселенців. Згодом нам видали документ про звільнення з табору. Але навіть після того ми мусили повідомляти поліції, якщо переїздили з одного помешкання на інше.

На навчання у Британії в нас не було грошей, хіба що допомогли закінчити науку тим, хто починав її перед війною. Та не було й часу - мусили заробляти на щоденне життя.

(Дружина Володимира Мащака (91 рік) пані Іванна розповіла, що її чоловік замість важкої праці у фермера підшукав собі трохи легшу - мити пляшки у пабі. Але влада йому того не дозволила: мовляв, легшу роботу дадуть англійцеві, а українець нехай виконує важку. - А.В.)

- Вже через три роки після того, як нас перевезли на острови, я зміг переїхати з Шотландії до Англії, - приєднується до розмови В.Янківський. - Там пішов працювати водієм автобуса, одружився з італійкою Марією, - одне слово, життя більш-менш налагоджувалося. У нас народилися дві дочки - Розанна і Лорена, які потім стали вчительками.

(Сьогодні В.Янківський сам приїздить автом до Лондона з Болтона (а це три години їзди), хоча вже й має досить поважний вік - 88 років. Як і у свої 90 впевнено почуваються за кермом М.Ткачук та М.Климчук. - А.В.)

Англія стала притулком і для колишнього тернопільчанина Михайла Ткачука, який спочатку пішов до УПА, але військові перипетії довели його аж до Німеччини.

- Нам пощастило, що пройшли через усю Європу, - каже М.Ткачук, - бо росіянам - не дуже. Маю на увазі ту трагедію в Австрії, коли вантажівка з ними перевернулася в Драву, люди пливли по річці, а англійці по них стріляли.

Свідчать історики: «Союзницьку політику примусової репатріації величезних мас чоловіків, жінок і дітей, що їх убив Сталін або Тіто, вже кваліфіковано як воєнний злочин. У долині річки Драу (Драви) в Австрії, де в червні 1945 р. британські війська вдалися до насильства, щоб розвернути так звану Козацьку бригаду... Але все те приховували, аж поки 1973 р. у США було опубліковано рапорт майора Гілса, трохи згодом відкрилися британські архіви. О.Солженіцин назвав ту політику «останньою таємницею». Широка громадськість довідалась про неї лише з книжок, виданих через тридцять, а то й сорок років». (Н.Дейвіс. Європа. Історія, с.1077)

- У 1946-1947 рр. пішли працювати на будівництво, головно прокладали дороги. У 1946 р. заснували Союз українців Британії, - продовжує М.Ткачук.

(Під час нашої розмови йому зателефонував побратим Петро Кіщук (96 років) - цікавився, як пройшли збори колишніх вояків. - А.В.)

З архівної справи:

«10 липня 1947 р.

…2. Пан Бутбі (Форін Офіс) та генерал-майор Блумфілд (Міністерство оборони) пояснили причини, з яких до нашої країни прибули українці. 8570 українців були доставлені сюди Міністерством оборони і тепер розміщені у таборах для військовополонених в Англії та Шотландії. Ці люди здалися в полон британським військам, перебували під їхньою опікою два роки в Італії та перевезені сюди зі згоди прем’єр-міністра як альтернатива поверненню до Росії, де на них чекала б непроста доля. Попри деякі загальні звинувачення у жорстокості, які час від часу висувалися українцям, особисті перевірки не виявили жодної особи, яку можна було б класифікувати як військового злочинця». (НА ВБ, справа НО 213/1851).

- Одружилися з українками?

- Та де! - здивувався М.Климчук. - Нас було вісім тисяч українських хлопців, а дівчат-українок переселили з Німеччини всього 200. Тому взяв за дружину англійку. Але згодом лишився сам із дітьми чотирьох та семи років, - вона нас покинула.

- Моєю дружиною стала австрійка Михайлина, - каже М.Ткачук, - діти Оксана і Тарас багато знають з моїх розповідей про Україну, її історію, читав їм у дитинстві багато книжок про козацтво. Оксана набагато більше знає про наш край - вона працює у «Брітіш Ейр».

- Британський уряд проводив перевірку благонадійності колишніх вояків дивізії «Галичина». Чи були у Британії щодо вас якісь переслідування?

- Справді, міністерство внутрішніх справ влаштовувало перевірки, щоб виявити, чи вчиняли ми військові злочини. Комісія одностайно дійшла висновку, що немає жодних підстав вважати нас військовими злочинцями.

- А я не проходив ніяких перевірок, - каже В.Янківський. - Мене ніхто й ніколи в цій країні не переслідував.

- Гонінь не було, - підтверджує М.Ткачук. - Більше того, у 1949 р. ми вільно створили Організацію бувших українських вояків (ОБВУ).

- А майора Гілса ми з вдячністю згадуємо протягом цих 65 років на кожнім нашім зборі, - підсумовує М.Климчук.

З архівної справи:

«11. G. Жодну особу в таборі британські військові органи не засудили до тюремного ув’язнення на термін одного року або більше. Їхня поведінка з того часу, як вони здалися нам у полон, справді зразкова. Вони не втягуються у жодну підривну діяльність і, скоріш за все, не будуть втягуватися й надалі. Як видається, вони усвідомлюють, що для них немає місця у Європі, а ті з них, хто залишив у Радянському Союзі дружин та родини, більше ніколи з ними не побачаться. Не слід очікувати й того, що більшість із них хоча б коли-небудь будуть добре налаштовані до Радянського Союзу». (НА ВБ, справа НО 213/1851)

- Які пільги надавала вам Британія як колишнім військовополоненим?

- Жодних. Але ми завжди помагали одні одним, - каже М.Климчук. - Із нами до Англії переїхали й наші поранені побратими, котрих розмістили у будинку інвалідів. Та досить скоро влада зрозуміла, що догляд за ними потребує чималих коштів, і вирішила відправити назад до Німеччини. А звідти ж їх легко могли переправити до СРСР. То у 1948 р. всі дивізійники виступили на захист своїх друзів: ми організували демонстрацію і оголосили британській владі, що не дозволимо наших поранених побратимів повернути назад, а притулок готові утримувати самі. (За стислий час вони зібрали 70 тис. фунтів, і таки його викупили. Український старечий будинок у Чіддінгфолд (графство Саррей) працює й донині. - А.В.)

- Пане Климчук, а ви не пробували писати спогади про війну?

- Звичайно, писав, лише написані вони стенографією, - вчив колись її у школі. А крім того, конспірація була одним із найголовніших правил УПА. Так стенографією я переписав усю «Історію України». Тепер залишилося лише розшифрувати написане (усміхається), але, як ви розумієте, сьогодні це вже непросто - забагато часу минуло.

- Чи є, по-вашому, якісь аргументи, аби виправдати дивізійників в очах сучасних українців?

- А навіщо відбілювати ім’я моє чи моїх побратимів? Воно ж не заплямоване. Всі ми знаємо, за що боролися, - за волю України. Я знаю, серед людей говорилося різне про упівців, але не забувайте, що совєти паралельно створили 56 груп нібито УПА. То хіба ми можемо відповідати за те, що робили ті угруповання?

- Колись під час параду в Україні ми стрінули радянських ветеранів, - каже М.Ткачук. - Вони погодилися, що в цьому і є наша трагедія: воювали за одну землю, а ще й досі вороги. Може, варто, аби священики спробували примирити покоління 80-90-річних українців?

З архівної справи:

«11. С. …ми повинні взяти до уваги мотиви, з яких ці люди добровільно запропонували свої послуги ворогу… Видається, до такого кроку їх спонукали 4 основні причини:

а) Сподівання вибороти справжню незалежність України.

в) Вони до кінця не усвідомлювали, що робили, - наприклад, оскільки всі їхні знайомі українці вже стали добровольцями.

с) Це була більш прийнятна альтернатива примусовій праці чи життю на контрольованій Радянським Союзом території.

d) Допекти росіянам, яких вони завжди називали «більшовиками».

Оскільки, скоріш за все, вони не були - принаймні не видавалися - пронімецькими в душі, то надання ними допомоги і послуг німцям можна розцінювати радше як явище випадкове, ніж фундаментальне.

D. Бажання їхніх керівників вибороти незалежність Україні - наївне і нереальне, але від того не менш справжнє». (НА ВБ, справа НО 213/1851)

...Ця історія справді занадто міфологізована і спотворена, у ній забагато емоцій та жахів, але замало оприлюднених фактів. Вона потребує очищення й розуміння у багатьох сенсах, зважаючи на те, що сотні її учасників усе ще живі й при добрій пам’яті люди, хоча й статечного віку. Вони готові днями розповідати, як було, але їх ніхто особливо не питає, - причепили колись ярлик зрадників, то, мовляв, про що з ними говорити.

- Колись Совєтське посольство тут, у Лондоні, називало нас не інакше як «ізмєннікі родіни», - пригадує В.Янківський, - і казало не мати з нами ніякої справи. А ми ж боронили нашу Батьківщину, то як нас можна назвати зрадниками?

У книзі начштабу дивізії Гайке (після ув’язнення працював економістом у Баварії) визначає трагедію українців так: «аби вибороти свою державну незалежність, вони пішли воювати у ворожий стан і заплатили велику ціну крові, про що німецький народ не повинен забувати».

Дивізія стала найбільшим українським військовим з’єднанням Другої світової війни, яке проіснувало з вересня 1943 р. аж до дня капітуляції Німеччини. З 25 квітня 1945 р., очолювана генералом П.Шандруком, вона стала називатися 1-ша Українська дивізія Української Національної Армії. Тоді, навесні 1945-го, дивізійники складали присягу лише на вірність Україні: «Присягаю всемогучому Богові перед його святою Євангелією та Животворящим Хрестом, не шкодуючи ні життя, ні здоров’я, скрізь та повсякчас під українським національним прапором боротися зі зброєю в руках за свій народ і свою Батьківщину - Україну. …Так нехай мені в цьому допоможе Бог і Пречиста Мати, - амінь». Експерти розцінюють цей акт як вихід дивізії з-під німецької юрисдикції, чого не вчинило жодне національне з’єднання.

А відомий доктор історії Норман Дейвіс ставить свій діагноз: «Провідні підпільні формування - польська Армія Крайова, Українська Повстанська Армія та югославські четники - потрапили до прикрої політичної пастки, оскільки боротьба за національну свободу вимагала війни не тільки проти Гітлера, а й проти Сталіна». (Н.Дейвіс. Європа. Історія, с.1064)

* * *

…У графстві Дербішир (Центральна Англія), на українській відпочинковій садибі Тарасівці серед каштанів та розкішних кущів бузку височіє пам’ятник полеглим героям України. Доля жорстоко повелася з борцями за українську волю, позбавивши їх можливості зустрічати схід сонця на рідній землі. Але вона була милосердною до них, давши шанс на життя, хоч і розсіявши по всьому світу. По-військовому вишколених сивочолих українців у синіх пілотках нині можна зустріти у Великій Британії, Канаді, Сполучених Штатах та інших країнах. Незважаючи на вік чи стан здоров’я, вони такі ж молоді душею, завзяті й так само, як і 65 років тому, починають розмову: «Ну, як справи, хлопці?»

¹ Микола Лебедь (1909–1998) - видатний діяч українського визвольного руху, організатор УПА, голова служби безпеки ОУН. Отримав притулок у США.

² Кім Філбі (1912–1988) - один із найбільш успішних співробітників британської зовнішньої розвідки; тривалий час паралельно працював і на СРСР. Отримав притулок у СРСР.

³ 10 лютого 1947 р. у Парижі група союзних держав уклала мирний договір з Італією як країною, яка у жовтні
1943 р. оголосила війну Німеччині. За цією угодою Італія брала на себе зобов’язання передати країнам, у т.ч. й СРСР, громадян, котрі «співробітничали з ворогом під час війни», для суду над ними.

⁴ ДП (Displaced persons) - «переміщені особи» - переміщені або переселені за розпорядженням властей люди, яким загрожують військові дії або будь-які стихійні лиха; синонім вимушеної еміграції.

5 Міжурядовий комітет з питань біженців (IGCR) у 1947 р. перейменували на Міжнародну організацію ООН з питань біженців (IRO).

6 Міжурядовий комітет з питань біженців (IGCR) у 1947 р. перейменували на Міжнародну організацію ООН з питань біженців (IRO).