Комфортне місто — воно для всіх комфортне

У житті людини після сорока настає переломний момент, коли ти раптом усвідомлюєш, що люди віку твоїх дітей уже не просто дорослі - вони формують дійсність.

Для мене таким моментом стало знайомство з Артемом Жуком. У 27 років він - власник магазину та бару в центрі Чернівців (не успадкованих, а відкритих з нуля), а також чи не найвідоміший у місті громадський активіст.

Ми зустрілися два роки тому в комітеті забезпечення доступності для маломобільних людей при Чернівецькій міській раді. Я опинилася там цілком логічно - як мама дитини з важкою інвалідністю. Натомість Артем - один із тих диваків, яких ця проблема бентежить за цілковитої відсутності подібних проблем у нього самого чи в родині. Перша петиція до міської ради, яку склав свого часу Артем, була якраз про це - про забезпечення безбар'єрного простору. Але марно допитуватися в нього про причини. Каже, що сам не знає, чому його хвилює тема безбар'єрності. Гадаю, просто соромиться говорити про співчуття і небайдужість.

Однак вчинки говорять більше, ніж слова. І небайдужість часом набуває екстремальних проявів. Ось ми їдемо на інспектування доступності торговельних центрів. Артем за кермом. До найближчого центру - із півкілометра. Артем зупиняє авто на пішохідному переході, щоб пропустити дівчину. Чемно зупинилися й автівки з протилежного напрямку. І тут, сигналячи, на дикій швидкості з-за нашого авто вилітає білий мікроавтобус. До страшної трагедії було якихось десять сантиметрів: дівчина вчасно зупинилася. Гадаю, якби це була дитина чи людина похилого віку з не надто швидкою реакцією, ми б уже були свідками смертельної ДТП. Я, шокована, голосно обурююсь, а Артем мовчить. Однак, коли ми вже доїжджаємо до місця призначення, каже: "Давайте на зворотному шляху заїдемо", - і додає швидкості. І тут я розумію, що він наздоганяє порушника.

Наздогнали ми той мікроавтобус якраз біля наступного пункту, де мали зупинитися, - торговельного центру на краю міста. За кермом був багатодітний тато, а салон - повний його дітлахів різного віку... Ошелешені, ми навіть поліції не викликали. Втім, викликали пізніше, але то вже інша історія.

До речі, в чернівецькій поліції Артема вже знає ледь не кожен патруль. Відколи працює нова патрульна служба, він викликав її десятки разів. Здебільшого через нахабне паркування. Але якось і п'яного водія намагався зупинити. Добре впізнають його голос і на гарячій лінії міської ради. Тільки впродовж одного року він залишив там майже двісті заявок.

Облаштування громадського простору, організація концертів, волонтерство - за все це Артем береться, і, головне, - йому вдається. Зокрема, успішно відвойовує простір у смітників. На одній із центральних вулиць, неподалік театру, раніше рядами стояли і, звісно, не озонували повітря сміттєві контейнери. Завдяки Артему там з'явився перший у Чернівцях парклет. А нині він зрушив з місця ще одну давню "смітникову" проблему - на Університетській, найбільш туристичній вулиці міста. Проханнями перенести сміттєві контейнери кудись у двір міську раду бомбардували роками. Насамперед - керівництво ліцею, розташованого поряд, а також екскурсоводи, яким соромно було водити туристів повз такий "краєвид". Артем втрутився, і вже визначено дату й місце перенесення контейнерів.

Звичайно, зважаючи на таку активність у сфері місцевого самоврядування, чимало людей почали хто жартома, а хто й серйозно "висувати" Арема Жука в мери. Він зізнається, що й сам замислювався над такою перспективою, однак згодом зрозумів: чиновники мають менше впливу на ситуацію, ніж здається.

- Знизу важелів впливу більше, якщо ти справді хочеш щось змінити, - пояснює Артем. - А коли ти на посаді, то ставиш себе в певні рамки, поводишся так, як диктує тобі суспільство. Плюс мусиш виконувати безліч якихось зайвих щоденних обов'язків, які у принципі не можуть бути спрямовані на якісні зміни. Мені здається, мер - це більше представницька функція. Крім того, треба мати хорошу команду, щоб можна було правильно делегувати повноваження. Тому, як на мене, краще впливати на ситуацію будучи звичайним чернівчанином. Менше відповідальності, більше незалежності.

- І які саме механізми ти для цього використовуєш?

- Їх багато, але не всі працюють, на жаль. Наприклад, "Відкрите місто" - там заявки роками висять. У принципі, залежить від того, який підрозділ відповідальний. Комісія з безпеки дорожнього руху реагує досить оперативно, МКП "Реклама" реагує. А ось відділ охорони культурної спадщини - ні. Хоча з тих 150 заявок, які я подавав на "Відкрите місто", майже третина стосується саме цього відділу. Це й нищення історичних будівель, і незаконні вивіски. Взагалі, згідно з положенням про цей портал, відповідь на заявку має бути надана впродовж дня, а виконана заявка - впродовж місяця. Але це не працює, бо немає жодної відповідальності за невиконання. Трохи краще функціонує міський контакт-центр 15-80. Принаймні з 200 моїх заявок приблизно половину виконали. Та найефективнішими залишаються прямі звернення. Ну, і дописи в мережі Фейсбук. Пишеш про якусь конкретну проблему, позначаєш конкретного посадовця - і питання вирішується. Точково. Через ручне управління.

- Але ж це дуже погано.

- Так. Це дуже погано. Звичайно, має функціонувати система, працювати закони. І, за моїми спостереженнями, в інших містах це вже є. У Києві, Львові. У нас ще не виходить. Я цікавлюсь, як функціонує місцеве самоврядування в інших містах. Спостерігаю, наскільки комфортне середовище там. І, треба визнати, в нас ситуація поки що не дуже... Ось був я нещодавно у Львові, Тернополі й Хмельницькому. І якби складав рейтинг загальної комфортності, то, на жаль, довелося би поставити Чернівці на останнє місце. За більшістю показників. Чернівчани вже роками із заздрістю поглядають, наприклад, на Івано-Франківськ. Туди люди повертаються з Києва, з-за кордону. В них є робота, є відпочинок і є бажання жити в цьому місті й змінювати його. Вони зробили зручне, комфортне середовище насамперед для себе, але ж працює воно для всіх.

- Чому в Чернівцях так не виходить?

- Мені здається, наша біда - близькість до кордону. По-перше, дуже багато людей просто виїжджає. Фахівців в усіх сферах майже не залишилося. По-друге, є великі гроші від контрабанди, але культури інвестування немає. Тому якщо хтось має гроші, які можна в щось вкласти, то їх вкладають у найпростіше - і розвитку немає.

- Ти поєднуєш підприємницьку діяльність із громадською. Як це можливо? Хіба можна залишатися незалежним від тих-таки чиновників?

- Можна. Бо здоровий глузд здебільшого перемагає. Звичайно, у мене траплялися ситуації, коли впливові люди, через образу чи якесь негативне ставлення до мене, блокували потрібні рішення. Але в таких випадках треба просто переходити в публічну площину, і все вирішується.

- Зараз ти обіймаєш хоч і громадську, але все ж таки посаду при міській раді - заступника голови комітету доступності. Отже, обрав головним напрямом діяльності сприяння маломобільним людям?

- Це не зовсім так. Бо комфортне місто - воно для всіх комфортне. У мене був період, коли я багато ходив пішки і просто спотикався. І уявляв, як це - пересуватися на візку. Нині вже стало модно говорити про людей з інвалідністю, політики почали на цьому піаритися. І закони вже ухвалюють потрібні. А раніше цих людей ніби й не існувало зовсім. Ситуація змінилася після Революції Гідності, коли ми зрозуміли, що можна говорити про свої права, і нас почують. До речі, за доступністю я б точно не поставив Чернівці на останнє місце. Відтоді, як писав свою петицію, багато змінилося на краще. Але роботи ще багато.