«Колиска моя, любий Богуславе...»

Чи знаєте ви, що таке провінція? За які провинності йменується провінцією? У провінції тепер дивляться ті самі передачі, що й у столиці, ні асфальт, ні магазин уже не можуть бути мірилом провінційності, аналогічно, як освіта не є ознакою інтелігентності. Якщо ще кілька років тому по олію чи ковбасу треба було ледь не в столицю їхати, то нині — будь ласка, ось воно, місцеве. І не лише олія та ковбаса. Широкий вибір, на будь-який смак. Були б гроші. Провінція — поняття не так географічне, як соціальне та моральне. Можна в Києві виявити «людей із глухомані» і можна в найглухішій глухомані зустріти людей помітних, яскравих, які пробуджують прагнення наслідувати їм. Неоціненна і мало ще оцінена їхня роль.

На гребені історії

Майже тисячу літ
древнє місто стоїть

Над дзвінкою красунею Россю,

І сивіє печаль
під вітрами століть,

То співають ліси стоголосно.

Серед розкішних лісів, де Рось стрімко тече меж скелястими берегами, розкинувся райцентр Богуслав, до якого від Києва 125 кілометрів. Густинський літопис зазначає, що його заснували 1032 року. Це Ярослав Мудрий, посилюючи південні кордони Київської держави, побудував ряд укріплень по річці Рось, зокрема й у Богуславі. А сама фортеця взяла назву, напевно, у річки Богуславки — притоки Росі. Фортеця була з’єднана з городищами і селами так званим Змійовим валом — ще сьогодні його залишки помітні біля сіл Москаленки, Лютари та Синиця.

В усіх народних думах про Марусю Богуславку (а є їх безліч варіантів) повідається про те, що в Богуславі жила дівчина Маруся, дочка священика Покровської церкви. Перша дума належить до кінця XIV століття, коли Богуслав разом з іншими київськими землями 1385 року був переданий Польщі й, перебуваючи на південних кордонах Речі Посполитої, неодноразово піддавався нападам турків і татар. В один із таких набігів Маруся потрапила в полон, була продана турецькому паші, який згодом її покохав і довіряв їй в усьому. Довіряв навіть ключі від в’язниці-темниці, в якій мучилися в неволі козаки. За переказами, саме Маруся Богуславка допомогла втекти семистам невільникам із турецької кабали. Проводжаючи їх, вона просила:

Ой, козаки,

Ви бідні невільники!

Кажу я вам, добре дбайте,

В городи християнські
утікайте.

Тільки прошу я ваc,

Одного города Богуслава
не минайте,

Моєму батьку й матері
знати давайте...

Цікаво, що в усіх думах про Богуславку відображено дуже складну життєву ситуацію, в якій опинилася українська жінка-невільниця, коли, з одного боку, треба б утекти разом із козаками в «рідні і серцем оплакані краї та землі», а з другого — любов і відданість дітям, народженим тут, у Туреччині, не дозволяли їй зважитися на цей крок. І Маруся Богуславка передає через козаків:

Хай мій батько
про здоров’я дбає,

Великих скарбів не збирає,

Та нехай мене, дівки-бранки

Марусі, попівни богуславки,

З неволі не викупає.

Зауважу, хоча Маруся й «отуречилася», жоден автор ніколи не докоряє їй за це — адже вона насамперед мати своїх дітей. На місці, де колись була Покровська церква і хата, в якій Маруся народилася й жила, нині стоїть пам’ятник народній героїні.

Після знаменитої Корсунської битви українські війська рушили на Богуслав і 6 червня 1648 року звільнили його від поляків, а у фортеці розмістили резиденцію Богдана Хмельницького. Саме тут Хмельницький написав три своїх універсали, приймав константинопольського патріарха Паїсія та антиохійського патріарха Макарія.

Син патріарха Макарія Павло, майбутній архімандрит, так описував першу зустріч батька з Хмельницьким: «Через дві години їзди по досить добре збитій дорозі ми наблизилися до великого міста з укріпленнями та цитаделлю, що звалося Богуслав. Переїхали суднами велику річку Рось. Усі шість священиків уже чекали на нас в одязі з хоругвами, півчими та народом. Прапор христолюбивого гетьмана Зиновія був із чорної та жовтої матерії з золотими смугами... Він під’їхав від міських воріт із великим почтом. Усі були одягнені в гарний одяг і з дорогою зброєю, а гетьман Зиновій був одягнений у просте вбрання і носив малоцінну зброю... Коли він заговорив, то було відразу зрозуміло, що він славнозвісний, гідний і мудрий».

Хмельницький ще багато разів бував у Богуславі, звідси в лютому—березні 1655 року послав п’ять листів патріарху Никону з проханням подати допомогу українському православ’ю.

Якщо 1850 року Богуслав населяло лише 3 тисячі 102 жителі, то 1900-го — майже 29 тисяч. Ось цифри липня 1901 року, які пристав Степан Дюндя передав до Києва: «На цей день у Богуславі живе православного люду 13 тисяч 362 душі, іудеїв 15 тисяч 268 душ, штундистів 126 душ, католиків 18 душ та 1 лютеранин жіночої статі».

Сто років тому в Богуславі працювало шість заводів (пивоварний, медоварний, цегельний, воскобійний, салотопний і шкіряний), вісім невеличких суконно-прядильних фабрик, цукеркова фабрика, 11 кузень, 12 водяних млинів. У місті було 32 магазини, 153 корчми, проводилися три щотижневі ярмарки та вісім щорічних, на які збиралися жителі з усієї околиці. Той самий пристав після чергового ярмарку доповідав 6 серпня 1904 року київському начальству: «А було тих, хто продає всіляку живність і товар, 8 тисяч осіб різної статі, а тих, хто цю живність хоче купити, — чотири тисячі з 1/2. Та бійок, слава Тобі Господи, не було й навіть усе навпаки...»

На той час у місті була земська лікарня на 20 ліжок, дві церковнопарафіяльні школи. 1906 року засновано Богуславське товариство поширення комерційних знань, а через два роки відкрито невеличке комерційне училище. 1916 року відкрилися жіноча та чоловіча гімназії. Тоді ж із Миронівки проведено залізницю.

Цікаво, що утримання волосного начальства обходилося на рік у 986 карбованців, а всіх сільських управ — у 756 карбованців. Найвищий оклад був у писаря — 420 карбованців на рік, за ним ішов волосний старшина — 200 карбованців на рік, потім перший і другий землеміри — по 100 і 80 карбованців на рік відповідно...

Богуславська волость мала 12 тисяч 696 десятин землі, з них одна тисяча 923 десятини належали поміщикам, 611 десятин — православній церкві й 11 тисяч 162 десятини — селянам (одна десятина становила 3200 кв. сажнів, або 1,45 га).

Береги
стрімкої Росі...

Не лише історичними подіями славиться Богуслав (яка чудова тавтологія!), а й Література у різний час жила тут, бо багато письменників так чи інакше пов’язані з цим містом.

Тут бував Шевченко. У серпні 1822 року, коли Тарасові виповнилося вісім років, батько, вирушаючи до Богуслава продавати сливи, взяв його з собою. І на ярмарку Тарас уперше побачив велике скупчення людей, почув кобзаря і потім, уже дорослою людиною, згадував: «То була перша моя зустріч з великим містом з церквами і різним-різним людом, що зібрався на величезну торговицю. А ще дивувався я баржі, на якій ми, сидячи з батьком на возі, переправлялись на другу сторону Росі».

У грудні мачуха віддала Тараса в найми до кирилівського попа Григорія. У нього був син Ясь, який тоді навчався в Богуславському духовному училищі. Тарас виконував обов’язки кучера і щопонеділка возив поповича на навчання, а щосуботи забирав його назад до Кирилівки.

1845 року, наприкінці вересня, Тарас Шевченко знову побував у Богуславі й ночував на заїжджому дворі, повертаючись із Кирилівки до Києва. У повісті «Прогулки с удовольствием и не без морали» він писав: «На другой день рано утром, напившись вместе чаю, я окончательно простился с моим доблестным героем и с моим бывшим сподвижником и верным слугою. Из Богуслава через Росаву и Поток мы на другой день благополучно приехали в Триполье. А из Триполья, понад Днепром, дремучим бором на другой день приехали мы в Киев, тоже благополучно».

Та цим зв’язок Богуслава з великим Кобзарем не обмежується, тому що тут народився художник Іван Сошенко. Саме він, на думку багатьох дослідників, не лише спілкувався з юним Шевченком в Петербурзі, не лише дружив із ним якийсь час, а й познайомив його з українським письменником Євгеном Гребінкою та конференц-секретарем Академії мистецтв Василем Григоровичем, а ті, у свою чергу, звели Тараса з придворним живописцем Олексієм Венеціановим і поетом Василем Жуковським, який взявся за визволення Шевченка з кріпацтва. Шевченкознавці навіть наводять слова Гребінки: «Не було б Сошенка, то не було б і Шевченка». Щоправда, з’явилися нові дослідження, які заперечують важливу, ледь не вирішальну роль Сошенка в долі Шевченка. Однак того, що вони дружили, разом навчалися в академії, заперечити не може ніхто.

Перші 13 років свого життя Іван Сошенко провів у Богуславі, де бабуся навчила його грамоти, а дяк Покровської церкви — декламувати напам’ять псалтир.

Потім Іван поїхав із Богуслава навчатися малярської справи, а коли розписав головний престол Лебединського монастиря, то став відомим у всій окрузі іконописцем. Його запрошували до Києво-Печерської лаври, але він відмовився. «Хочу займатися живописом глибоко. Адже я ще неук і можу на все моє життя залишитися простим богомазом. А я хочу бути художником!»

Художнику Івану Сошенку в Богуславі відкрито музей і поставлено пам’ятник.

Бував у Богуславі й Пушкін. 1 лютого 1821 року він, прямуючи з Кам’янки до Києва разом із Раєвським і Давидовим, прибув до Богуслава. 16 лютого, уже повертаючись із Києва, Пушкін знову проїжджав Богуслав і ночував у бурсі, про що потім писав Антону Дельвігу: «Богуславська бурса невелика, всього 29 учнів. Та всі всуціль високі хлопи, і рум’яні, і косий сажень у кожного. А в будинку інспектора, де ми їли й відпочивали, світло, затишно й радісно від дзвінкого льоду на річці, що лежить поруч, із символічним ім’ям Рось».

Семирічним хлопчиком до Богуслава приїхав Ваня Левицький, який став потім відомим українським письменником Іваном Нечуй-Левицьким. Тут, у Богуславському духовному училищі, він навчався, а 1860 року, закінчивши Київську духовну семінарію, викладав словесність у цьому самому училищі.

Відвідував Богуслав і Микола Гоголь, коли кілька разів їздив з Одеси в Кагарлик до матері, яка жила там у своєї сестри.

Важливий етап у житті Марко Вовчок (Марії Вілінської) пов’язаний теж із Богуславщиною. Влітку 1885 року разом із чоловіком Михайлом Лобачем-Жученком, якого призначили управляючим третім Богуславським округом, письменниця приїхала до міста й жила тут весь рік, а потім сім’я переїхала в Хохитву, де на березі Росі, у колишньому будинку графів Браницьких, ще прожила майже сім років. «О, мила Рось! Які прекрасні твої зелені береги, як легко там дихати», — писала вона сину з Саратова багато років по тому. І додавала: «Ти запитуєш, чи звикла я до Саратова? Нічого в ньому немає привабливого. Природа якась виснажена, весь час пилюка. Звичайно, я б віддала його не задумуючись лише за одну гілочку чебрецю, що росте над Россю».

Ім’я Марко Вовчок уже було відомо, але ні в Богуславі, ні в Хохитві ніхто не знав, що саме Марія Олександрівна Вілінська є автором «Народних оповідань» — усі її сприймали тільки як дружину чиновника невисокого рангу. А слава про Марко Вовчок тим часом ширилася. Пантелеймон Куліш писав Івану Франку: «Вустами Марко Вовчок говорить сам народ, вона живописує наших селян не так, як звикли дивитися на них згори, а так, як вони самі себе бачать».

Об’їздивши пів-Європи та багато російських міст, Марія Олександрівна наприкінці 1896 року знову приїхала в Богуслав і зібрала тут показання 129 свідків на захист свого чоловіка, який став жертвою чиновницької інтриги. Згодом суд повністю спростував усі обвинувачення, кваліфікуючи їх як наклеп.

Богуслав відіграв вирішальну роль у житті ще одного письменника — Шолом-Алейхема. 1877 року вісімнадцятирічний Шолом Рабинович, володіючи російською, ідишем та івритом, потрапляє до орендаря багатого маєтку під Богуславом Елімелеха Лоєва і стає вчителем його дочки Ольги. З часом учитель і учениця покохали одне одного. Довідавшись про це, Лоєв безцеремонно виганяє «знахабнілого вчителя», хоча до цієї «страшної катастрофи» Шолом дуже подобався Лоєву і впродовж трьох років був дуже корисним ще й як особистий секретар.

А далі все сталося за відомою схемою. Батько Лоєв прокляв весь рід Рабиновичів і позбавив Ольгу спадщини. Ну прямо як у знаменитій поемі «Любов — не картошка» Саші Чорного (Олександра Глікберга), який, до речі, народився на Богуславщині. У поемі за таких самих обставин батько Фарфурник з досади розбив сімейний сервіз, мати Фарфурник, ридаючи, сякалася вже в десяту хустинку, а спокусник був вигнаний із дому і названий «провокатором цнотливої дівчини, чистої, як мак».

Для Шолома розпочалися роки поневірянь, перших літературних спроб і таємного листування з коханою. Нарешті Ольга в травні 1883 року була викрадена, і вони одружилися. «Не знаю, чи зробив Богуслав із мене письменника, але те, що в Богуславі я вперше відчув, як за спиною в мене прорізуються крила і вперто розривають мій піджак, — це очевидно, це для мене ясно й зрозуміло. Юнак, зовсім ще хлопчисько, став чоловіком і людиною саме тут — таке пам’ятається все життя».

Академік
із села Саварка

У літературі завжди були великі живописці природи, причому в їхній прозі вона була нітрохи не менш поетична, ніж у поезії. «То лінива, то швидка Рось. Плоти листків латаття у чорних затонах. Сіре небо, що опустилося до жорсткої щетини соснових лісів. Як чисто й просто дихати тут і жити». Це написав не поет, а... творець першого турбореактивного двигуна Архип Люлька.

У 30-х роках швидкості військових літаків не перевищували 500 кілометрів на годину. Тоді ж нікому не відомий інженер Люлька взяв на себе сміливість стверджувати, що береться створити такий двигун, який помчить літак із надзвуковою швидкістю й підніме його до стратосфери. І він створив такий двигун.

А народився Архип Люлька в селі Саварка на Богуславщині 1908 року в бідній селянській сім’ї, де росло ще восьмеро дітей. «Наше село, — згадував Архип Михайлович, — лежало осторонь великих доріг. Ні про яку промисловість далеко навколо й не чули, зате млини та маслоробні були у великій кількості. Дітям пощастило: була тут хороша школа, й викладали в ній талановиті люди. А я навчався, пас череду та писав вірші. Потім довго мучився, що вибрати: поезію чи математику».

Перемогла математика. І Архип Люлька вирушив до університету на фізико-математичний факультет. А повернувся в рідне село аж через 45 років. Він на той час був уже генеральним конструктором авіаційних двигунів, академіком, Героєм Соціалістичної Праці, лауреатом Державних премій.

Липень 1971 року. Разом з Архипом Люлькою до Богуслава, а потім до Саварки приїхав тодішній заступник голови Ради Міністрів УРСР Петро Тронько і, зрозуміло, обласне й районне начальство. Заради такого випадку накрили святкові столи в Турчиному лісі, де зазвичай приймали високих гостей. «Ні, — сказав Люлька, — ви можете їхати куди хочете, а мене везіть до рідної хати, де живе моя сестра Софійка».

Нічого не вдієш, довелося кавалькаді машин повертати на жахливу дорогу в Саварку (потім Тронько розпорядився прокласти з Богуслава до села шосейку, яка й донині хороша).

Приїхали. Люлька пройшов на подвір’я, до старого сарайчика та криниці, опустився на коліна, поцілував землю й заплакав. І в усіх, хто бачив це, на очах виступили сльози.

Під’їхали до школи. Односельці урочисто зустріли гостей, як і належить, хлібом-сіллю та пляшкою «казенки» із сільмагу. Але Архип Михайлович попросив не покупну горілку, а свою «бурячиху». І люди осміліли, стали нести ковбаси, сало, соління, вареники, ягоди, фрукти — все, що мали. Кажуть, такої грандіозної гулянки в селі не було ні до, ні після.

Та спочатку провели мітинг, на якому виступили Тронько й інші керівники. Говорили вони добре і правильно, але... російською. Потім слово взяв Люлька, і зазвучала чиста українська мова. А на завершення він сказав: «Так уже дивно вийшло, що в Москві мене вважають українським націоналістом, а в рідних краях — москалем. Але я ні той, ні інший. Просто я вірний Росії і ніколи її не підведу. Але душа моя тут, в Україні, у Саварці. Тут моє коріння, тут закопаний мій пуп».

Музейних справ майстер

Музеї, як і люди, — у кожного своя доля. Одні помпезно з’являються на світ з допомогою багатих меценатів, інші зароджуються завдяки подвижництву однієї, одержимої ідеєю людини. Саме так з’явився в Богуславі історико-краєзнавчий музей. Так, усі, хто працював і спілкувався з Борисом Левченком, називали його подвижником. Створення унікального музею, що розкриває науково і водночас захоплююче історію Богуславщини, стало сенсом його життя, його пристрастю й покликанням.

Він родом із Медвина, навчався у сільській школі, був інструктором райкому комсомолу, директором будинку культури, закінчив заочно Київський університет, став науковим співробітником Інституту археології АН УРСР. Як науковець брав участь у багатьох археологічних експедиціях.

Археологією Борис Левченко захоплювався з дитинства. Потім, уже дорослим, щойно випадав вільний час, брав із собою п’ятирічну дочку й вирушав із лопатою на Святу Гору.

Ентузіаст своєї справи, Левченко не знав спочинку. Перелік археологічних пам’яток району при ньому поповнився 244 курганами, 25 поселеннями і 8 городищами. Створивши краєзнавчий музей у рідному селі, запалився ідеєю зробити такий самий у Богуславі. 1982 року будинок під майбутній музей виділили, і закипіла робота. Розповідають, ідеї буквально розпирали Бориса Митрофановича. Бувало, всю ніч не спить, креслить, а вранці приносить уже новий план музейного залу. Робітники, звичні до його постійних нововведень, вранці обов’язково запитували: «Митрофанович, щось придумали нове чи вчорашнє продовжуватимемо?»

Музей відкрили 1985 року, коли сам Борис Левченко був уже тяжко хворий, а через два роки чудового краєзнавця не стало.

Нині справу Бориса Левченка продовжує його дочка Ніна Борисівна. Вона — старший науковий співробітник музею, завідує фондами. «Ви не про мене пишіть, — каже Ніна Борисівна, — не тільки я турбуюся про музей. Напишіть про Раїсу Іванівну Миргородську, яка передала нам багато цікавих речей. Напишіть про нашого діда Івана Яковича Степанченка, який постійно ходить по курганах, копає і приносить сюди, в музей, і скіфську кераміку, і кінську збрую... Якби наш дід-археолог мав освіту, то став би великим ученим. А був лише робітником на цегельному заводі».

Навіть сьогодні, коли немає унікального поліекрана та різноманітних спецефектів (за електрику треба платити!), відвідування музею справляє величезне враження. Розпочинається маршрут із печери кам’яного віку (і першу музейну кімнату зроблено у вигляді печери), де є і бивні мамонта, і багато чого іншого, знайденого на Богуславщині. Тут-таки діорама «Полювання на мамонта на берегах Росі». Наступний — зал археології. Скіфи, сармати, ранні слов’яни... Є унікальні експонати: моноліт — поховання скіфської жінки в VII—VI століттях до н.е., застібки для скіфського одягу (досі таку застібку знаходили лише в Прибалтиці). Далі — дерев’яні зруби Богуславського замку, заснованого Ярославом Мудрим, кераміка, прикраси, знаряддя праці та зброя тієї епохи. Потім — зал ХVI—ХVII століть (підлога в залі викладена «торцевою дорогою», якою, можливо, скакали Северин Наливайко чи Максим Кривоніс). Зал ХVIII століття перетворений на інтер’єр селянської хати. Зал, у якому розповідається про революціонерів Петра Запорожця та Григорія Ткаченка-Петренка, зроблений у вигляді тюремної камери. Далі — трап на «Аврору», він веде до залу революції та громадянської війни. Зал радянської влади. Газета «Геть неписьменність!», що виходила в Богуславі. Книжки українською мовою і... металевий щуп для пошуку й конфіскації зерна в селян... Діорама «Богуслав у липні 1941 року, напередодні окупації його німцями». Потім відвідувач спускається в бліндаж і в партизанську землянку, а експонати розповідають про воєнне лихоліття. Нарешті, Перемога! У вітрині — справжній і дуже промовистий документ: «Заява. Від громадянки колгоспу ім… Сталіна Степанченко Ольги. Маю 64 роки, інвалід. Мала два сини, які в армії були з 41 року. І більше немає нічого. Я одна. Прошу допомоги. Хліба». І резолюція: «Видати 6 (шість) кг жита». А ось зал 60-х років. На стенді — листування Юрія Гагаріна та його дружини Валентини з піонерами Синицької школи...

Ні, не можна в невеличкій статті розповісти про цей надзвичайний музей.

Закон
досягнення успіхів

Кожна людина — герой свого часу, і кожен новий час не виросте на порожньому місці, як нинішній хліб росте з учорашнього насіння. Люди в провінції, як і в місті, різні. І все-таки всіх їх об’єднують особливі узи, що прив’язали саме до цієї землі. За прикладами ходити не треба.

Іван Степанович Духан народився на Богуславщині, у селі Біївці. І батько його, Степан Іванович, працював на цій землі, і дід, Іван Степанович, — теж. Коли розпочалася колективізація, Духани повірили новій владі і все своє добро принесли в колгосп. Батько працював на фермі, потім — бригадиром. 1945 року, відвоювавши, повернувся, і відразу його обрали головою колгоспу.

А Ваня Духан вже в 14 років мав права тракториста і працював у тому самому колгоспі, в якому батько головував. Потім пішов в армію, служив на Балтійському флоті, а повернувшись, прийшов у райком стати на партоблік, але почув: «Ні, не будеш ти трактористом. Вирішили рекомендувати тебе в село Мисайлівка головою сільради». Ну, а в самій Мисайлівці Духана обрали не тільки головою сільради, а й секретарем парткому.

Роботи було багато, та це Івана Степановича не лякало. Біда в іншому — колишні керівники колгоспу продовжували розкрадати господарство. Духан боровся зі злодюгами, як міг. Мабуть, серйозно перешкоджав їм, тому що вони вирішили його вбити і в червні 1957 року підпалили будинок, у якому жили Духани, і двічі вистрілили у вікно. А в Івана Степановича та Лідії Миколаївни за 8 днів до того народився первісток, і його саме привезли з пологового будинку. Слава Богу, кулі нікого не зачепили.

Про цю подію стало відомо в Києві. І тодішній перший секретар обкому партії Петро Шелест зібрав у себе обласне керівництво: прокурора, начальника міліції та начальника КДБ: «Терміново їдьте в Мисайлівку, і доки не знайдете злочинців, додому не повертайтеся». Знайшли й засудили.

Іван Степанович закінчив Вищу партшколу, працював у райкомі партії, головою колгоспу в селі Саварка (за що був удостоєний ордена «Знак Пошани») і пішов на пенсію. Але вдома всидіти не зміг і ще п’ять років був помічником народного депутата України. Тепер Духан остаточно на пенсії. Однак теж без справи сидіти не може й у районній газеті «Вісті Богуславщини» ось уже багато років пише про своїх земляків. Герої його статей — колишні механізатори та бригадири, голови колгоспів і доярки, комбайнери й сільські вчительки, конюхи та працівники сільрад, усі, хто раніше, у 50—80-х роках, був славою й гордістю Богуславського району. «У нас виходить багато книжок, — каже Іван Степанович, — але ніхто не додумався написати історію кожного села. Адже історія села та його людей — це історія держави».

Корінний киянин Георгій Ложенко раніше ніколи не працював на землі, але після чорнобильської аварії купив руйновище в селі Розкопанці й на його місці за кілька років побудував дачу для своєї чималої сім’ї. Сюди щовесни впродовж багатьох років приїжджали також батько й мати його дружини — їм, москвичам, ці чудові місця дуже сподобалися, навіть поховати себе заповідали вони саме тут. І хоча раніше Георгій Олександрович не жив на богуславській землі, але все-таки пов’язаний із нею давніми узами. Річ у тім, що до революції в Богуславі служив землеміром його дід по материній лінії — Петро Миколайович Порхун. Це про нього газета «Киевская новь» писала в серпні 1911 року: «...Деякі селяни околишніх Богуславу сіл зайнялися захопленням землі в сусідів: навесні 20 кв. сажнів відітнуть, восени ще 15, а там, дивися, за кілька років і десятина до господарства додалася. Ось чому управа села Ісайки попросила другого землеміра Богуслава Петра Миколайовича Порхуна перевірити правильність наділів городів і сіножатей. Пан Порхун виявив багато захоплень і відновив справедливість, хоча загарбники висловлювали йому всіляке незадоволення. Зате управа дякувала землеміру, про що повідомила волосному старшині Богуслава».

Десятирічним хлопчиком зустрічався Жора Ложенко зі своїм дідом — тому було вже 87 років і жив він тоді в селі Рижанівка, куди онук приїхав на канікули. Дід багато розповідав про дореволюційний Богуслав... З давніх часів залишилася фотографія, на якій дід зображений, тоді ще молодий і бравий, у форменому френчі та кашкеті, на околиці якого добре видно серп і колос — емблему землеміра.

Нині Георгій Ложенко освоює сільську науку й вирощує на фермі бичків. Справа нова, клопітка, головне — далеко не відразу прибуткова. А зарплату помічникам і податки державі треба платити справно й регулярно вже сьогодні. Крім того, хочеться, щоб ферма була чистою, а худоба — доглянутою, щоб той, хто трудиться, був нагодований, міг прийняти гарячий душ, відпочити. «Багато чого зрозумів, працюючи тут. І передусім те, що земля не любить суєти й не терпить команд «згори». Землю треба шанувати».

Ніна Олександрівна Кравченко теж народилася не в Богуславі, але сюди приїхала маленькою дівчинкою — батька перевели з Полтави на Богуславську сукняну фабрику працювати головним механіком, і він привіз із собою сім’ю. Все життя прожила тут, навчалася в школі, в інституті і, повернувшись, пішла працювати в рідну школу — викладати мову та літературу. Багато подяк має Кравченко, їй вручено почесний знак «Відмінник народної освіти УРСР».

Але вона не тільки педагог. Її картини, написані олією, прикрашають і будинки багатьох богуславців, і кабінети рідної школи
№ 2, де Ніна Олександрівна, навіть вийшовши на пенсію, продовжує працювати.

Її картини подобаються всім. І не тому, що Кравченко — видатна художниця. Напевно, мистецтвознавці знайдуть у її полотнах огріхи з композиції, з передачі світла. Та буквально в кожній картині відчувається особлива простота, навіть якась дитяча наївність, із якою художниця сприймає рідну природу. «Я давно захоплююся живописом, — каже Ніна Олександрівна. — Ще в інституті не пропускала жодної виставки, обійшла всі художні музеї, неодноразово бувала в музеях Москви та Ленінграда. І школярів своїх завжди закликаю любити живопис. Скільки альбомів ми зібрали й оформили разом, вирізаючи зі старих журналів репродукції відомих майстрів! Дивно, але писати картини стала тільки років десять тому. Не можу не любити цей світ, не цінувати кожну травинку, кожен кущик, кожен камінчик на березі Росі».

P. S. Провінція для всіх нас (або майже для всіх) — як мати рідна. Річ не лише в тому, що половина наших співвітчизників живе в провінції, а ще п’ять мільйонів родин літній час проводять у селі, здобуваючи прокорм на садових ділянках. Україна завжди була країною насамперед аграрною, земля допомагала вистояти, зміцнитися духом у важкі часи. Недаремно Григорій Сковорода стверджував, що «народитися і сходити народ має на землі, на грунті, на якому хліб росте».

Чим живуть тут люди, ті, чия робота й бізнес, життя й дозвілля пов’язані з провінцією? Їх хвилює завжди гостре земельне питання і майбутні вибори, фермерство та ринок праці, ціни й зарплати, і, зрозуміло, гроші, той самий «презренный металл», без якого не посієш і не пожнеш... А ще дивуються вони: чому пляшка підфарбованої води коштує дорожче за пляшку молока?

Тут добре розуміють, що нове прийде в провінцію значно пізніше, ніж обживеться і зміцніє в столиці, тому що місцевий «апарат», якщо захоче, завжди знайде спосіб звести порахунки з будь-яким новатором.

Як і раніше, багато п’ють (це не означає, що в місті — менше). Непорушна на селі з часів Великої Вітчизняної «рідка валюта» нечувано девальвувалася. За пляшку самогону тепер не привезуть ні дров, ні гною, не зорють, не виручать запчастиною. Розрахунок іде вже на трилітрові банки.

Як і раніше, цуплять усе, що під руку потрапить. Однак це розтягування злодійством у повному сенсі назвати не можна, оскільки сама провінція ставиться до нього поблажливо. Засуджувати засуджують, але при нагоді мало хто відмовиться притягти собі на подвір’я кусень громадського пирога: від великого трошки — не злодійство, а дільба.

Живуть по-різному. На хвіртці будинку, в якому живе стара вчителька, що пропрацювала в школі 46 років і отримала за це орден Трудового Червоного Прапора, висить оголошення: «Шановні односельці! Приймаю порожні пляшки на 5 коп. дешевше, ніж у «Склотарі». Зате цілодобово».

Село Дибенці. На подвір’ї розмовляю з господинею. Підбігає її маленька внучка, років семи: «А в нас живе найсексуальніша курка. Аж двадцять курчат!» Бабусі ніяково: «Надивилася телевізора!..» Невже це — єдине, що місто нині дає селу?..

Адже місто — у неоплатному боргу перед нашою спільною прабатьківщиною. І всі ми разом, не шукаючи ні правих, ні винуватих, зобов’язані думати про те, як врятувати провінцію з її історією, селами та селищами, робочим людом, із її поки що вцілілими храмами та цвинтарями, з піснями, звичаями, обрядами, заповіданими нам нескінченним ланцюгом предків — сівачів і хранителів.

Хай надія цвіте
на твоїх рушниках,

Моя рідна мала батьківщина.

Хай про долю твою
у надійних руках

Дбає мати твоя — Україна.