Коктебельський бастіон-2

Вересень у Коктебелі — час дивовижний, фестивальний — апофеоз сезону! За вісім прожитих там днів я застав два музфестивалі — «Мамакабо» та «Jazz Коктебель» і взяв участь в одному літературному — Волошинському. Жаростійкий народ із Криму вже від’їхав, море — вода бадьорить, але охочих засмагнути ще багато, галька подекуди вгадується через силу. Вечорами ж вересневий Коктебель — спалах, віршо-кольоромузичний вибух, усередині якого розгортаються святкові сюжети, відсуваючи в тінь сюжети буденні; набережна пульсує товкотнечею, із сотні кафешок у море на місячну доріжку спливає музика — розвесела і плавна, щемка і шалено-гуркотлива... Звісно, старим коктебельцям велелюддя й гуркіт не просто не подобаються. Однак якщо придивитися, нинішній Коктебель — це і є той самий, старий, створений чеховськими дачниками, з їхніми музичними та літературними вечорами, у діалектичному, так би мовити, розвитку через сотню м’ясорубних років. Поважні дачники перетворилися на дещо метушливих курортників, літературно-музичні вечори — на різного ступеня шумності фестивалі. Ну й, звісно, майже дорогоцінний піщано-халцедоновий пляж зник — тепер тут безрадісний привізний галечник. А почалося тут усе (у доступному для огляду історичному минулому) з...

Юнге

У Феодосії є пам’ятник — із назвою «Доброму генію». Фонтан-ротонда з написом: «Великому Айвазовському та учням його вдячна Феодосія». Генієм Коктебеля (у первісному значенні слова), основоположником, так би мовити, роду коктебельців є Едуард Андрійович Юнге (1833—1898). Він був відомий лікар, творець вітчизняної школи офтальмології; до речі, саме завдяки йому в наших університетах з’явилися кафедри очних хвороб. У 1878 і 1880 роках Юнге придбав прилеглу до моря частину пустельної Коктебельської долини й вирішив перетворити її на сад. Мабуть, знання і успіхи Юнге на ниві виноградарства й виноробства були вражаючі, тому що 1883 року, залишивши медицину, він навіть став директором Петровської (нині ім. К.Тімірязєва) землеробської академії в Москві. З 1890-х у його коктебельському маєтку зупинялися літератори, художники, вчені. Зі світом мистецтв він був пов’язаний через дружину — художницю, уроджену графиню Толстую, котра належала до кола художньо-літературного олімпу Росії. Катерина Федорівна Юнге (1843—1913) — донька графа Федора Петровича Толстого (1783—1873), котрий із 1825 року був віце-президентом Академії мистецтв, а до того ж найавторитетнішим спеціалістом у медальєрному мистецтві, скульптором і художником, відомим, окрім іншого, і своїми силуетними портретами, вирізаними з паперу. Родич Льва Толстого, він був знайомий з О.Пушкіним і Т.Шевченком. Пушкін згадує його в «Євгенії Онєгіні»: «…Великолепные альбомы, Мученье модных рифмачей, Вы, украшенные проворно Толстого кистью чудотворной…».

Федір Толстой і дружина його Анастасія Іванівна взяли найдієвішу участь у справі визволення Шевченка із заслання. 13 червня 1857 року Шевченко у своєму щоденнику залишив про родину Толстих запис: «Вони єдині винуватці мого порятунку, їм і перший уклін». У той рік Катерині Федорівні, майбутній господині Коктебеля, виповнилося 14 років.

У подружжя Юнге було троє синів — Володимир (1864—1902), Федір (1866—1928) і Олександр (1872—1921). Вони дуже успішно продовжили справу батька, при них у Коктебелі виникло промислове виноробство. Труди родини Юнге — початок нинішньої слави коктебельських вин і коньяків. І, слід гадати, не лише слави, а й процвітання заводу. Ви запитаєте: а що ж там із пам’ятником «Доброму генію та його синам від вдячних коктебельців»? На жаль, із цим туго.

До війни на околиці Коктебеля був сімейний склеп-пам’ятник Юнге. Він, споруджений у неокласичному стилі — із двома колонами та трикутним фронтоном, — був облаштований у невисокому пагорбі на морському березі, у ньому були поховані Едуард Андрійович і його сини — Володимир Едуардович та Олександр Едуардович. Кажуть, під час Великої Вітчизняної усипальницю з моря німці сприйняли за берегове укріплення і розстріляли її з гармат... 1999 року в морі — за 200 метрів від берега — аквалангісти виявили уламки колон склепу. Сьогодні ці уламки можна побачити біля входу до відомої кав’ярні «Бубни». Спроби відновити пам’ятник начебто робилися... Ну а нинішній стан склепу — це звалище сміття посеред нудистського пляжу. У відкритій склепінній ніші, певне, місці поховання, фактично в кам’яній труні, автор виявив житло бомжа. Такі зустрічі посеред похмурих руїн не можуть не породити відповідних роздумів.

Господиня будинку поета

Без цифри «2» матеріал «Коктебельський бастіон» було опубліковано в «ДТ» чотири роки тому. Тоді йшлося про біди Будинку Волошина, зокрема про те, що набережну перетворено на непролазний ринок: «Намети, парасольки, ятки, прилавки, стенди, навіси... Коктебель — це лоток золотошукача, в якому промивається людська маса. З таким напруженим надлишком усе забито крамничками, що я пройшов повз і не завважив будинку Волошина...». Що ж тепер? Тепер на набережній перед будинком поета просторий симпатичний майдан — із фонтаном і лавами, відкритий вид на море. Можливо, вплинула якось і та стаття. Я вірю в силу слів.

Наталія Мірошниченко, завідувачка Будинку-музею М.Волошина: «Справді, майданчик перед будинком був увесь забудований, моря не видно. Буквально бульдозером усе знесли. Мер нас підтримав. До століття будинку, у 2003-му, сам будинок уже буквально розвалювався, були обвали дерев’яних конструкцій, у стінах — тріщини... Так і відзначили ювілей. А восени 2004-го уряд України переказав нам 500 тис. гривень. Як ми тоді загорілися! Цих грошей, звісно, було недостатньо, тільки проект на реставрацію коштував половину тієї суми. Але справа зрушилася, і незабаром знайшлися спонсори, які дали дуже великі гроші, — це і Зовнішторгбанк Росії, і український Фонд мистецтв Володимира Філіппова, були й інші меценати. У результаті склалася достатня сума. На реставрацію ми закрилися в листопаді 2004-го, а в червні 2005-го уже відкрили майстерню Максиміліана Олександровича, у серпні — всю експозицію. Це було непросто. І от сьогодні у нас останній етап... Але реставрацією будинку наші проблеми не вичерпуються. Попереду впорядкування території.

Наступний рік — 130-річчя Волошина, 120-річчя Марії Степанівни, його другої дружини, котра зберегла будинок і всю безцінну колекцію. А також 125-річчя від дня народження його першої дружини — художниці Маргарити Василівни Сабашникової. У 2007-му проводитимуть чимало заходів, як завжди, приїде багато гостей. І при цьому ми бачимо, наскільки музей перевантажений, кімнати в Будинку маленькі — 8—10 квадратних метрів. Тут і меморіал, і виставкові приміщення, і кабінети науковців, і сховище, і наукова бібліотека. Для музею життєво важливо розвантажити будинок.

Колись поруч розташовувався флігель. Під час війни його було зруйновано. Тепер би слід відновити. Якщо нам це вдасться, ми перенесемо туди фонди й адміністративно-службові кабінети, там буде обладнано зал для конференцій і тематичних виставок. Сьогодні ми змушені проводити конференції у дворі музею, просто неба. Відновивши флігель, ми могли б вирішити відразу кілька проблем. Зокрема й здійснити ідею створення музею історії Коктебеля. Нам готові передати цінні експонати старі коктебельці. Зараз ми їх прийняти не можемо, немає місця...

І ще хочу сказати про наш біль, про будинок Олени Оттобальдівни, матері Волошина. Її будинок, як і будинок Волошина, — єдині будинки в дачному селищі, крім будинку Юнге, що вціліли до сьогодні. Від інших навіть і фундаментів не залишилося. Ці будинки стоять поруч, становлять єдине ідейне ціле. У її будинку, як і в будинку Волошина, жили дуже відомі люди, як-от Микола Гумільов. Коли Волошин дізнався про його розстріл, він зробив на будинку меморіальну дошку... Кімната Гумільова, розташована на другому поверсі, ще три роки тому була в первісному вигляді. Я вважаю, що передати будинок Олени Оттобальдівни в оренду приватній особі — просто блюзнірство. При перебудові цього меморіального будинку під готель внутрішній інтер’єр помешкань було зруйновано. Це невибачне варварство, допущене Національною спілкою письменників України та його головою, котрий, передаючи в оренду будинок матері Волошина, керувався аж ніяк не інтересами культури.

Але й зараз ще можна багато відновити. Будинок цей необхідно повернути державі, передати музею. Ми про це багато писали. Нас не захотіли почути. Ми, працівники музею, втомилися від хамства і бездумності. Ось нині орендарі перегородили парканами колишній літфондівський парк, до нас безперешкодно не може проїхати ні «швидка», ні пожежна. А якщо НП? І якби не було будинку Волошина, не було б і будинку творчості і його котеджів, не було б і всіх нинішніх директорів-орендарів, які перегородили парканами парк!.. Але, гадаю, що найгірші часи — 90-ті, коли культура була нікому не потрібна, — ми вже пережили...»

Наталія Михайлівна каже, що вона буквально виросла в будинку Волошина. Починала тут
1984-го наглядачем. З 1996-го — уже 10 років — завідувачка. У майстерні Волошина серед багатьох картин і скульптур виділяється скульптурний портрет юної цариці Таїах. Вона, дружина Аменхотепа III, через 35 століть стала немовби господинею будинку поета. Про Таїах мимоволі згадуєш, розмовляючи з Наталією Мірошниченко: вони схожі! Або стали схожі. Буквально зріднилися. Подібність ця дивовижна, хоча, здавалося б, чого дивуватися, якщо в Коктебелі і обриси древнього Карадагу майже сто років тому стали подібні після серії землетрусів до профілю господаря будинку.