КНЯЗІ ВІТГЕНШТЕЙНИ: ЗАБУТИЙ БАТЬКО І НЕВІДОМИЙ СИН

«Рятівник
Петрового града»

«Ім’я захисника Петрового града залишиться дорогоцінним для Росії, яка не забуде про перемогу його», — писав відомий історик
ХІХ ст. А.Михайловський-Данилевський. На жаль, забули. Наприклад, у книзі «Герои 1812 года», що вийшла у 1987 році в серії «ЖВЛ», є розповідь про командира полку Я.Кульньова, поета Ф.Глінку, козака М.Платова, О.Остермана-Толстого, які воювали під командуванням П.Вітгенштейна, але забутий найзаслуженіший герой.

Петро Християнович народився 25 грудня 1768 року в Ніжині. Його предки переселилися в Україну з пруського містечка Сайн. У
32 роки граф став генерал-майором. Великі перемоги він здобув під Аустерліцем і Оленбургом. Ордени св. Георгія ІІІ ступеня, св. Анни ІІ ступеня, св. Володимира ІІІ ступеня, золота шабля «За хоробрість», — такі заслуги були перед початком Вітчизняної війни у командира гусарського полку П.Вітгенштейна.

8 липня 1812 року П.Вітгенштейн біля села Клястиці на північ від Полоцька розгромив французького маршала Ундіно, який силами, заслугами, військовим досвідом був вищий за нього на голову. Ундіно мав з’єднатися з військами маршала Макдональда і разом з ним взяти в облогу Ригу, а також захопити Санкт-Петербург. Петро Християнович розгадав намір, завдав нищівної поразки Ундіно, і французькі армії не змогли об’єднатися для спільних дій.

Влітку 1812 року Наполеон облишив намір здобувати столицю російської імперії і спрямував сили на Москву. Ім’я графа П.Вітгенштейна в Росії було на устах у простого народу та аристократії. На той час досить популярною стала народна пісня:

Хвала, хвала, тебе, герой!

Что град Петров спасен тобой!

Розгромивши маршала Ундіно під Клястицями, Вітгенштейн взяв в полон майже тисячу французьких вояків. Росія вперше побачила величезну обеззброєну силу. 25 липня столиця Росії гарматними пострілами салютувала генералові Вітгенштейну. Олександр І нагородив героя орденом св.Георгія ІІ ступеня та назначив довічну пенсію у 12 тисяч рублів. Ордена св.Катерини удостоїли дружину Петра Християновича Антуанетту Станіславівну.

За тиждень перед битвою під Клястицями було підготовлено до евакуації Псков, що мав спалахнути, як тільки мешканці залишать його. Однак жахливого не сталося. І в знак великої поваги псковичани подарували переможцеві ікону чудотворця Гавриїла з написом: «Захиснику Пскова, графу Петру Християновичу Вітгенштейну». Дворяни Ржева виплавили золоту медаль з портретом полководця, мешканці Великих Луків — просили у нього дозволу спорудити у своєму місті пам’ятник, архімандрит Печерського монастиря — побудувати в його честь храм Пресвятої Божої Матері зі встановленням бюста. Було також рішення про встановлення пам’ятника генералу у Пскові навпроти Троїцького собору. Одначе П.Вітгенштейн відмовився від таких почестей, вважаючи перемогу над грізним ворогом заслугою воїнів свого 1-го корпусу. Військові дії Петра Християновича М.Кутузов назвав повною перемогою, зауваживши, що краще воювати в його ситуації не зміг би ніхто.

У жовтні 1812 року корпус П.Вітгенштейна звільнив від французьких військ Полоцьк і Вітебськ. Після цього разом з військами Чичагова став переслідувати корпус відступаючого Віктора з наміром розгромити, притиснувши до річки Березина. Проте французи таки форсували річку. Але, як стверджують історики, це був чи то прорахунок, чи то тактика М.Кутузова.

Переслідуючи армію Наполеона, П.Вітгенштейн захопив Кенігсберг, 27 лютого 1813 року вступив у Берлін, а в квітні того ж року після смерті М.Кутузова став головнокомандувачем російських і союзницьких військ в Західній Європі.

Та князь Вітгенштейн ніколи не рвався до чинів, ставлячи честь вище почестей. «Честі моєї нікому не віддам», — було написано на його гербі. І посаду головнокомандувача обіймав недовго. «Оскільки в армію прибув Барклай де Толлі, котрий старший за мене і в команді якого я завжди перебував, мені приємно бути під його керівництвом», — написав він Олександру І.

У Тульчині —
колисці декабристів

Після військової служби за межами імперії рятівника столиці направляють в Україну, де дислокувалася 2-га армія. Головний штаб 60-тисячного війська знаходився в Тульчині (нині — Вінницька область), а підрозділи були розкидані по Київській, Подільській, Херсонській, Катеринославській, Бесарабській, Таврійській губерніях. Ад’ютантом П.Вітгенштейна був П.Пестель — керівник «Союзу благоденства», а пізніше Південного товариства декабристів. «Дай йому командувати армією чи назнач міністром — скрізь буде на своєму місці», — характеризував свого ад’ютанта командир 2-ї армії.

Саме тут, у Тульчині, Пестель виношував плани майбутнього повстання, писав «Руську правду» — конституцію нової держави. В документі йшлося про неймовірне для тих часів — звільнення селян від кріпацтва й передачу їм землі. Крім квартир Пестеля та генерал-інтенданта О.Юшневського, прогресивні у своїх поглядах офіцери 2-ї армії зустрічалися в полковника Горленка, одруженого з племінницею дружини П.Вітгенштейна. Місцем таємних зборів були також палац Мечислава Потоцького, будинок самого командуючого, квартира начальника штаба армії П.Кисельова. Хоча останні вірно служили імператорові і ніколи б не посміли вступити у змову.

П.Вітгенштейн був дещо довірливим, наївним — на відміну від свого начальника штабу, котрого власне й направили до нього тому, що про існування на півдні таємних товариств було відомо імператорові. Грамотний, з аналітичним мисленням П.Кисельов вів подвійну гру, добре знаючи, в що «бавляться» молоді офіцери, але не викривав їх.

Однак з великим болем зустрів заслужений генерал звістку про належність до товариства декабристів його сина Льва Вітгенштейна. З’ясувалося, що син, якого сам Олександр І взяв до себе на службу флігель-ад’ютантом, готував замах на імператора разом з Пестелем. Крім того, він разом з ад’ютантом Барятинським стежив за батьком і начальником штабу, інформуючи Пестеля. За сигналом Південного товариства їх повинні були заарештувати, щоб війська перейшли на бік декабристів.

Під час слідства у 1826 році щодо приналежності Вітгенштейна-молодшого до таємних товариств було чимало свідчень, а Барятинський зізнався: саме він залучив Льва Петровича до «Союзу благоденства». Муравйов, Волконський, Булгарі, Поліванов, В.Толстой теж вказували на нього як на друга Пестеля, з яким він у 1821 році їздив до Полтави в пошуках кандидатів для таємних товариств.

«Вважати непричетним»

Микола І був глибоко вражений, що флігель-ад’ютант Олександра І ротмістр Лев Вітгенштейн виявився серед змовників і був незмінним зв’язковим між Південним і Північним товариствами декабристів. Льву Петровичу доводилося по службі їздити із Санкт-Петербурга до Тульчина, а тому це було вигідним для декабристів.

Важко переносив недобру звістку про сина П.Вітгенштейн, дізнавшись, що Олександра І мали вбити на балу, а серед кількох ймовірних виконавців кривавого терористичного акту був син — ротмістр государевого почту.

Перебуваючи в Україні, Олександр Пушкін прочитав Льву Петровичу свій вірш «Кинджал». Вже після розправи над декабристами поет дізнався, що його рядки члени таємного товариства взяли на озброєння, побачивши, у який саме спосіб можна вбити імператора:

Свершитель ты проклятий и надежд,

Ты кроешься под сенью трона,

Под блеском праздничных одежд.

Как адский луч, как молния богов,

Немое лезвие злодею в очи блещет,

И, озираясь, он трепещет

Среди своих пиров.

Везде его найдет удар нежданный твой:

На суше, на морях, во храме, под шатрами,

За потаенными замками,

На ложе сна, в семье родной.

Під час слідства Микола І врахував вагомі заслуги П.Вітгенштейна і сприяв тому, щоб слідчий комітет прийняв виправдовувальне рішення: «Высочайше повелено не считать прикосновенным к делу». Особистість Вітгенштейна-молодшого в історії мало відома, хоча він був другом Пестеля і в близьких стосунках з Пушкіним. Забуття сталося саме через імператорове «вважати непричетним до справи» декабристів.

Микола І проявив великодушність, і син командуючого 2-ю армією навіть залишився в його почті флігель-ад’ютантом.

У 1826 році після розправи над декабристами П.Вітгенштейну присвоїли найвище військове звання «генерал-фельдмаршал». Незважаючи на те, що 57-річний полководець мріяв про спокійне життя в своєму маєтку у Кам’янці (нині —Черкаської області), йому довелося у 1828 році воювати проти Туреччини. Скориставшись поразкою під Варною, генерал-фельдмаршал йде у відставку.

Недовгий вік
великого кохання

В маленькій Кам’янці генерал-фельдмаршал дізнався про намір сина одружитися зі Стефані Радзивілл, фрейліною імператриці Марії Федорівни. Батькове серце тривожили недавні декабристські події і те, що у Вільно на зв’язок з близьким родичем Стефані — Костянтином Радзивіллом їздив декабрист М.Бестужев-Рюмін. Костянтин Радзивілл був членом польського Патріотичного товариства і саме через нього поляки вирішували, якій бути Польщі після перевороту в Російській імперії. А ще вищий світ знав, що батько Стефані під час війни у 1812 роцї утримував цілий польський кавалерійський полк, який воював на боці Наполеона.

Стефані була єдиною дочкою Олицького ордината Домініка Радзивілла, щорічно отримувала зі своїх володінь на Волині близько 60 тисяч рублів. (Для порівняння: пенсія героя Вітчизняної війни П.Вітгенштейна становила 12 тисяч.) Стефані з п’яти років почала вчитися в Катеринінському інституті. Причиною того, що вона так рано залишила батьківське гніздо, була нелюбов матері. (На сімейних взаєминах позначалось те, що Домінік дружину Теофілію Старжевську виграв у карти за 20 тисяч злотих у її першого чоловіка.) Матір Стефані в Петербурзі замінила імператриця.

Зустрічатися з князем Львом Вітгенштейном Стефані почала на Головінській дачі біля столиці, де тривалий час нудьгувала. Бравий офіцер поводився з нею досить несміливо. Подруги Стефані Софія Модлен та Олександра Россет доклали зусиль, аби дві любячі душі були разом.

Імператриця дуже вболівала, аби Стефані не відмовила Леву, оскільки надто поважала Вітгенштейна-старшого. Після шлюбної пропозиції Лев поїхав до батьків у Подільську губернію. А красуня Стефані одержала тоді ще одну пропозицію від двоюрідного брата імператора Олександра Вюртенберського, якому відмовила.

У квітні 1828 року у Зимовому палаці відбулося протестантське весілля Стефані та Льва. Хрещеною матір’ю князя була імператриця Марія Федорівна, а хрещеним батьком — двоюрідний брат царя Михайло Павлович. Потім відбулося католицьке весілля у церкві св.Катерини.

Вагітність Стефані протікала незвично. У жінки була потреба весь час їсти віск. Від неї навіть ховали воскові свічки. Така дивна пристрасть, мабуть, зле вплинула на організм молодої жінки, що призвело до сухот. Стефані народила доньку Марію, а згодом, у Флоренції, куди вона виїхала через недугу, подарувала чоловіку сина Петра, названого на честь діда.

Згодом лікарі порадили Стефані виїхати у французьке містечко Емс, де поляки зробили з нього ворога Росії. Стефані відчувала, що їй вже не повернутися у мальовничі володіння на Волині, не доведеться відпочивати після петербурзьких салонів тут, серед простих людей, яких просила називати себе по-простому — Степкою.

Стефані пішла з життя у 22 роки, віддавши все своє багатство чоловікові. На диво, вона в останні дні короткого життя зовсім не страждала, а тільки кашляла і слабла. Якось увечері причепурилася, сіла коло чоловіка, схилила на плече судженому голову і тихо померла.

Єдиною розрадою для Льва Вітгенштейна залишилися маленькі Марія та Петрик, котрі ще не відчували величезної втрати.

Волинськими стежками Льва Вітгенштейна

Лев Петрович після важких днів залишає Емс, деякий час живе в батьків у Кам’янці, а частіше на Волині, в древньому містечку Олиці, де в спокої й тиші шукає душевної рівноваги.

Мені пощастило у державному архіві Волинської області серед матеріалів Олицької ратуші натрапити на досить цінні документи, що засвідчують перебування Л.Вітгенштейна у містечку, де він володів багатьма будинками, пивницями, а в передмісті Турчин мав фільварок. Колишній декабрист і ад’ютант його величності Олександра І також володів селами Довгошиї, Посників, Пітушків (нині — Млинівського району Рівненської області). Збереглися договори князя щодо позичання ним місцевим євреям грошей під відсотки. Ось типовий із них, який свідчить, що Л.П.Вітгенштейн позичив Давидові Лейбі 500 рублів на 10 років, які той повертатиме щотижня по одному рублю. Подібних кредитів місцевим торговцям князь надавав чимало. А кошти оличанам були необхідні, оскільки в 30—40-х роках величезні пожежі завдали Олиці чимало лиха.

Тут же, в Олицькій ратуші, оформлено договір про надання луцькому купцеві Карпові Зданевичу за 700 рублів річної оренди в Довгошиях, Петушкові, Посникові земель, двох водяних млинів, пивниць, сукновальні. Адміністратором князь уповноважив місцевого дворянина Франца Шлегеля. Купець третьої гільдії Шмуль Баумштейн в Олиці та її околицях орендував у Л.Вітгенштейна пивниці. Уповноваженим князів Радзивіллів та Вітгенштейна в Олиці був колезький радник Добровицький.

До речі, після смерті у 1813 році батька Стефані Домініка Радзивілла погасла лінія власників Олики. І відповідно до тодішніх законів (оскільки Домінік синів не мав) спадщина була передана не дочці, а родичу з іншої лінії Радзивіллів—Антонію, сини якого Вільгельм та Богуслав замовчували ім’я Стефані, доклали зусиль, аби відходило в небуття ім’я Льва Вітгенштейна. Тож невипадково дотепер вважається, що Оликою до 1939 року володіли лише Радзивілли.

Після того, як у 1843 році у Львові помер батько, Лев Вітгенштейн все рідше і рідше відвідував Волинь. Волинська земля завжди йому нагадувала про пристрасне коротке кохання до Стефані, а Поділля — про тривожні, героїчні 20-ті роки, друзів — Пестеля, Бестужева, дивакуватого Пушкіна, якого так і не прийняли до таємного товариства...

Доживав Л.Вітгенштейн свої останні дні у 1866 році на пруській землі, звідки походили його предки, котрі саме в Україні народили і його, і батька — несправедливо забутого геніального полководця.