КЛЮЧ ДО ДУХОВНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ

В мові новітньої української культури образ Візантії набув стійкого неґативного забарвлення.

А панство буде колихать,

Храми, палати муровать,

Любить царя свого п’яного,

Та візантійство прославлять,

Та й більше, бачиться, нічого...

(«Я не нездужаю, нівроку...»)

Цей Шевченків образ «візантійства» ввібрав у себе стереотипи цілої епохи. Епохи формування української національної самосвідомості на тлі заперечення російського імперського мислення з його «трьома китами»: православ’ям, самодержавством, народністю. Апелювання Російської імперії до спадщини Константинополя, месіянські претензії «третього Риму», війни за вихід на Боспор та повернення старої православної столиці викликали в ідеології українського визвольного руху жорстку опозицію. Складається фатальна для української політичної свідомості нового часу ліва орієнтація, антиклерикалізм стає нормою для наддніпрянських суспільних і культурних діячів, і навіть усвідомлення бароко як «українського національного стилю» відбувається на противагу поширенню в Росії неовізантійського монументалізму.

І коли після падіння дому Романових Російська Православна Церква на чолі зі свт. Тихоном всупереч несприятливій дійсності здійснила відчайдушну спробу повернутися до канонічного життя, рух за автокефалію Української Церкви набув радикально реформаційного характеру. Високо шануючи досвід перекладу богослужбових книг сучасною українською мовою та сповідницький подвиг Української Автокефальної Православної Церкви під большевицькою окупацією, ми не повинні іґнорувати вад церковної свідомості того часу: підміни ієрархічної влади в Церкві «церковними радами», войовничої ворожості щодо традиційної аскези й монашого споглядального життя, численних і не завжди мотивованих змін богослужбового уставу, проникнення в церковне життя світської риторики. Зрештою історія архиєрейських свячень 14 жовтня 1921 р. назавжди залишила відкритою проблему канонічної правосильності єпископату УАПЦ 1921—1936 рр. А всі ці реформи здійснювалися на фундаментальній засаді протиставлення імперській церковній традиції Візантії демократичної духовної спадщини апостольської Церкви.

Незрозумілі для абсолютної більшості українців сучасні проблеми православної спільноти лише частково можна пояснити особистими амбіціями церковних лідерів та втручанням позацерковних політичних сил. Головною об’єктивною причиною церковного розколу й не завжди коректних дискусій поміж поділеними частинами Православної Церкви в Україні є пошук власної ідентичності та відповідних їй моделей канонічного устрою. Причому цей пошук здійснюється за умов катастрофічного браку освічених богословів, масової релігійної неграмотності, потужного впливу на суспільну свідомість атеїстичних та ліберально-прагматичних доктрин, світоглядного плюралізму й трансформації народної релігійності під впливом московського православ’я та римського католицизму. Такі обставини практично унеможливили єдиний вибір усієї православної спільноти України наприкінці ХХ ст.

Пошук власної ідентичності завжди має в собі виразний заперечний елемент. Пригадаймо себе у віці 12-14 років, коли войовниче самоствердження штовхало нас на конфлікти зі старшими, екстравагантні вчинки, обумовлювало вибір одягу, манер поведінки, жаргону. Хтось назавжди психологічно залишився в такому віці, увійшовши в образ вічного бунтівника. Але більшість, дорослішаючи, усвідомила, що відкриття свого «Я» неодмінно передбачає встановлення свого місця в родині, виробничому колективі, нації. Для цього ж слід знати їхню історію, традиції, культурні коди, партнерів у суспільних стосунках.

Щось подібне переживає сьогодні й українська Церква. Слідом за періодом войовничого самоствердження й неминучих при цьому конфліктів з довкіллям настає час уважного вивчення свого родоводу, спокійного знайомства з іншими церковними традиціями, виховання культури стосунків зі старшими — стародавніми Східними Патріярхатами, що мають усталений пріоритет у диптиху — постійному списку Православних Церков, та з ровесниками — іншими Помісними Церквами.

Встановлення власного місця на етноконфесійній мапі світу починається з визначення своїх позицій стосовно універсальної парадигми «Схід — Захід». І тут виникають перші істотні проблеми. Адже в коді сучасної політики «Захід» асоціюється для нас із країнами вільного ринку, демократичного устрою, з такими поняттями, як НАТО, Шенгенська угода тощо. Натомість «Схід» — це простір ісламського фундаменталізму, комуністичних експериментів, тоталітарних деспотій. Ясна річ, що кожна нормальна людина в Україні прагне відсторонитися від цього простору, чужого й ворожого європейцеві. Та й сучасна релігіознавча термінологія воліє протиставляти західну юдеохристиянську цивілізацію східній — головно азійській — традиції, де панують іслам, буддизм та різні орієнтальні культи.

Натомість у коді християнської цивілізації ми оперуємо альтернативою «Схід — Захід» у її греко-римському розумінні, що склалося в середземноморській Ойкумені в перші сторіччя нашої ери. А тут Заходові з його римською ментальністю, латинською мовою, скрупульозною схильністю до централізації та зовнішньої впорядкованості протистоїть елліністичний Схід, репрезентований творами отців з Каппадокії, єгипетським і сирійським монашеством, Александрійською та Антіохійською духовними школами, Схід, позначений схильністю до споглядального аскетичного життя й глибоких богословських дискусій.

З IV до XV ст. центром цього світу виступає Новий Рим, Константинополь, християнська столиця Римської імперії, названа на честь її засновника — рівноапостольного імператора Константина. Вселенський Собор 381 р. визнав за Константинополем пріоритет серед усіх митрополичих міст Сходу. Згодом архиєпископ Константинополя дістав титул «Вселенського Патріярха».

В коло впливу Константинополя потрапляють Сирія і Єгипет, Вірменія і Балкани, Грузія і Сицилія, міста на півдні Апеннінського півострова й на північ від Чорного моря. Тут оформлюється богослужбовий устав, закріплений у практиці Влахернської церкви Константинополя й афонських монастирів, складається досвід монашого життя, згодом перенесений на Захід, проходять усі сім Вселенських Соборів, виробляється кодекс канонічного права, упорядкований за імператора Юстиніяна (527—565).

Діяльність візантійських місіонерів серед слов’ян, персів, ефіопів здавна передбачала пристосування християнського обряду до національних традицій. У той час, коли на Заході латинське нормативне християнство витісняло місцеві мови й замінювало місцеві обряди римським, у візантійському християнстві припускалося вживання поряд із грецькою інших національних мов, використання в іконописі, храмовому будівництві, прикладному мистецтві елементів реґіональних традицій, що не суперечили догматичному змістові твору. І коли солунські греки Кирило і Мефодій вирушили з апостольською місією в Моравію, вони розробили нову літургійну мову, складену на основі синтезу елементів різних слов’янських говірок у параметрах грецької граматики та синтаксису. Власне, це забезпечило успіх місії рівноапостольних Кирила і Мефодія, продовженої їхніми учнями, серед слов’ян Іллірії, Паннонії, Болгарії, а згодом — України, Білої Русі, Новгородської землі та Залісся.

Навернена до Христа, Україна не творила нової церковної традиції. Зберігаючи політичну незалежність, вона включилася до кола візантійської культури, поширюючи її досвід далі на схід і північ разом із поширенням євангельської проповіді. Попри широкі автономні права київських митрополитів, Київська Помісна Церква не сприймалася як автокефальна й підлягала владі Вселенського Патріярха. Спроби інтерпретувати канонізацію святих Бориса і Гліба, зведення на київський митрополичий престол спершу Іларіона, а потім Климента Смолятича, як приховану боротьбу з візатійським впливом, слід розглядати лише як популярні й аргументовані гіпотези, не підтверджені, однак, документами. Натомість у другій половині XVII — на початку XVIII ст. ми спостерігаємо цілком виразні спроби патріотичної частини Київської Церкви та гетьманської верхівки держави захистити належність Київської митрополії до Константинопольського Патріярхату всупереч спробам підпорядкувати її Москві. Прекрасним свідченням цього є перша Конституція України гетьмана Пилипа Орлика 1710 р., де проголошується: «Нехай найясніший гетьман доб’ється по звільненню нашої Вітчизни з-під московського ярма для провінції, що йому наділена, надана і довірена та для довколишніх земель від апостольського Константинопольського престолу первісної екзаршої влади. Таким чином відновляться колишні стосунки і синівський послух нашої Вітчизни отому апостольському Константинопольському престолові, що його євангельською проповіддю наша Вітчизна удостоїлася просвітитися і утвердитися у святій Вселенській вірі».

Крах визвольних змагань унеможливив відновлення канонічної юрисдикції Константинополя над Українською Церквою. Натомість трансформація церковної культури почала набувати розмірів, загрозливих для етноконфесійної тотожності українців. Процеси асиміляції візантійсько-української традиції чужоземною конфесійною культурою виявилися в латинізації обряду й церковної свідомості з’єднаних з Римом регіонів. Але окремішність візантійського обряду в католицькій Церкві навіть під юрисдикцією Риму забезпечувала культурну дистанцію між українськими єпархіями та латинським довкіллям. Натомість у «Відомстві православного сповідання» Російської імперії панувала цілковита уніфікація («единообразие»), засадничо збережена в СССР. Свідченням її й досі лишаються храми синодальної архітектури, будовані повсюдно з войовничою ворожістю щодо місцевих традицій.

Звільнення від політичної влади чужинців не дає ані духовного відродження нації, ні відновлення самобутньої традиції її церковного життя, — ми вже мали нагоду переконатися в цьому за перше десятиріччя незалежності. Чужий вплив тяжітиме над нами доти, доки ми не звільнимося від нав’язаних українцям комплексів меншовартості, стереотипів наслідувальності й не повернемося в притаманну нам систему етноконфесійних і культурних вимірів. Годі сподіватися цього без пошуку власного місця в орбіті візантійської духовності.

Цей пошук пролягає через нову рецепцію спадщини святих Отців — патристики. Адже без глибокого знайомства з творами візантійських богословів ми не тільки не зможемо вийти поза газетні штампи в погляді на Православну Церкву, але й не осягнемо мови власної писемної та мистецької традиції доби середньовіччя й бароко, не зрозуміємо філософії української культури. Іншим визначальним напрямом студій є вивчення аскетичної культури Візантії, її чернечих уставів, що були перейняті в українських монастирях, досвіду побожності, закріпленого в житіях святих. Все ще лишається актуальним для України дослідження сакрального мистецтва Візантії, суспільної історії Східної Римської імперії, історії Константинопольського та інших Східних Патріярхатів. Та що говорити, коли не просто фахівців-елліністів, а звичайних знавців грецької мови в Україні можна перелічити на пальцях!..

Виходячи з цього, собор духовенства й мирян Київської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви 5 квітня 2001 р. виступив з ініціативою створення Українського центру візантиністики й патрології. Собор визнав, що потреби духовного відродження України й виклик новітньої секуляризації вимагають від православної спільноти глибоко усвідомити свою конфесійну тотожність.

Керівництву та учбовим комітетам Української Православної Церкви, Української Православної Церкви Київського Патріярхату, Української Греко-Католицької Церкви було запропоновано взяти спільну участь в розробці та реалізації проекту. Ніхто не відкинув пропозицій, а два предстоятелі цих Церков дали Центрові своє благословення.

Першим проектом Центру, здійснюваним його оргкомітетом, стала підготовка до проведення в Києві міжнародної наукової конференції на тему: «Константинополь. Афон. Київ: Динаміка церковних і культурних стосунків». Її планується організувати 28—30 листопада 2001 р., в дні святкування пам’яті прп. Паїсія Величковського, котрий відкрив історію новочасних студій духовної спадщини Святих Отців.

Стратегічним напрямом діяльності Центру буде залучення до дослідницьких і навчальних програм студентів і молодих науковців, формування їхніх наукових інтересів у галузі візантиністики, патрології, медієвістики, історії Церкви, а також координація праці з перекладу й видання українських версій творів Святих Отців, пам’яток богословської думки, канонічного права, літургіки.

Навряд чи варто переконувати в потребі такої праці вчених — богословів, істориків, загалом гуманітаріїв. Але для ширшого загалу в Україні, що й досі перебуває в полоні негативних стереотипів візантійства, занурення в історію Східної Римської імперії та повернення до її традицій, боюся, виглядатиме в кращому разі втечею від сучасної політики з її «європейським» і «американським» векторами, а в гіршому — зближенням з державою, котра й нині має за герб візантійського двоголового орла. Адже ж породила наша до трагізму провінційна дійсність дивовижі на кшталт «РУНВіри» з її орвеллівським перетлумаченням історії або трактування приїзду римського понтифіка як прилучення України до католицької Європи!

Насправді актуалізація візантійської духовної спадщини й усвідомлення органічної причетності України до ареалу візантійської цивілізації є найпевнішою запорукою подолання різного роду євразійських доктрин, щедро нав’язуваних Україні в минулому сторіччі. Саме через традиційні зв’язки з Новим Римом — протягом сторіч найбільшим містом Європи та символом спадкоємних зв’язків середньовіччя й античності — Україна засвідчує своє входження в загальноєвропейське духовне життя, до тих величних вимірів світової історії, серед яких височіють Константинополь, Єрусалим, Александрія, Афон.

Унікальність сучасної перспективи визначається загальним зацікавленням у християнському світі східною аскезою, Отцями Церкви, візантійським середньовіччям. Абсолютне переважання в Західній Церкві активних форм апостольського служіння в світі, що спостерігалося після Другого Ватиканського собору, зменшується водночас із зростанням уваги до споглядального життя в пості й молитві. Захоплення екуменічним діалогом спадає. Світова культура постмодернізму, перейшовши смугу радикальних експериментів у формі, раптом відкриває глибину таємничої мови візантійського символу.

Мені доводилося бачити, з яким пієтетом гості з різних католицьких орденів та протестантських громад Західної Європи й Північної Америки спостерігали за молитовним життям румунських православних монастирів. Російські ікони я зустрічав і в екуменічній громаді Тезе, і в католицьких родинах Франції чи Німеччини. Бенедиктинський монастир у Шеветонь (Бельгія) виглядає не тільки патрологічним дослідницьким центром, але й осередком інкультурації східної побожності в західноєвропейський побут. І в той же час слово Україна залишається в цих середовищах майже невідомим.

Для кожного українця слово «Візантія» сповнене свого змісту. Для когось воно асоціюється з клерикальним обскурантизмом, для когось — з хворобами виродженого самодержавства, для інших — з історичним суперництвом Києва й Константинополя. І рідко ми замислюємося над тим, що винародовлення українців почалося з їхнього відриву від власної духовної спадщини, глибоко закоріненої в досвіді Візантії. А без усвідомлення цього, без осмислення нашого місця в цивілізаційному полі християнського Сходу, без повернення українському народові спадщини Отців Церкви, досвіду святості Єгипту, Сирії, Афону, автентичного грецького обряду, звільненого від московського й латинського впливів, навряд чи варто сподіватися на подолання того психологічного бар’єра, який утримує нас у ролі «човників», здатних лише шматочками вивозити надбання «Спільного Європейського дому», не даючи відчути себе в цьому домі повноправними партнерами.