Клінічна смерть клубів за місцем проживання

30 березня, 2007, 00:00 Роздрукувати Bипуск № 12, 30 березня-6 квiтня 2007р.
Відправити
Відправити

Піонерські, тимурівські загони, фізкультурні рухи, військово-прикладні гуртки — усі ці форми роботи з дітьми та молоддю за місцем проживання народилися ще на світанку радянських часів...

Піонерські, тимурівські загони, фізкультурні рухи, військово-прикладні гуртки — усі ці форми роботи з дітьми та молоддю за місцем проживання народилися ще на світанку радянських часів. А 1971 року весь цей досвід роботи був акумульований у клубах при жеках і домоуправліннях. 2% плати кожного мешканця за комунальні послуги — на естетичну роботу, 3% — на фізкультурно-масову. Таким було фінансування. І, як кажуть педагоги-організатори з тридцятирічним стажем, його вистачало з горою.

У 1930-ті роки основною метою клубів була робота з безпритульними, дітьми-сиротами, котрі втратили батьків часто з огляду на політичні обставини, неблагополучними дітьми, які заповнили вулиці великих міст. У 1970-х держава дозволила собі переформулювати основні цілі — не просто забрати дітей з вулиці, а й поліпшити їхнє фізичне здоров’я, досягти високих результатів у спорті та на естетичних напрямах.

За час незалежності клубна система втратила чітко сформульовані, відповідні життєвим реаліям цілі, педагогів, дітей, а також матеріально-технічну базу та приміщення. Як живуть клуби в Україні — у країні не знає ніхто.

Як у будь-якого напряму позашкільної освіти, у клубів за місцем проживання — свої завдання і способи їх вирішення. По-перше, вони повинні займати дозвілля дитини в позашкільний час — навіть якщо вона прийшла просто поспілкуватися з однолітками, тільки б не вештатися по вулиці. По-друге, діти, котрих не беруть до професійних студій через відсутність таланту, фізичні дані чи матеріальні можливості, можуть навчатися того ж виду творчості в аматорському клубі за місцем проживання. По-третє, клуб має бути розташований у межах мікрорайону, щоб дитина могла дістатися туди в будь-який час без батьків. По-четверте — це місце забезпечення дозвілля не лише дітей, а й дорослих, особливо людей пенсійного віку. По-п’яте, клуб має бути доступний усім дітям, а в ідеалі — заняття в ньому мають бути безплатні.

Вочевидь, через нерозуміння важливості клубної форми роботи для суспільства в цілому і дітей зокрема, а також через зосередження капіталу в руках чиновників і наближених до них осіб, котре захлеснуло Україну, країна втратила контроль над життям клубів і значною частиною самих клубів. І хоча клуби за місцем проживання мають бути повноправною частиною системи позашкільної освіти, на відміну від палаців творчості, спортивних шкіл та інших напрямів, їх було незаслужено забуто і залишено поза вертикаллю освіти. Перебування клубів у системі ЖКГ мало свої плюси і мінуси. Серед плюсів — швидке й ефективне реагування на прорив труб чи інші поломки, що часто трапляються в підвальних приміщеннях, де розміщуються клуби. І це дуже важливо, адже найпоширеніша схема перепрофілювання та продажу приміщення — це залити його водою і залишити без ремонту на місяць-два (через відсутність грошей у бюджеті). Потім санітарні служби визнають приміщення непридатним для роботи з дітьми — і клуб іде з молотка, а за кілька місяців тут уже почне працювати ресторан чи щось іще. Схема працює й сьогодні, адже ціни на приміщення зростають. Серед мінусів — те, що педагоги, переважно ентузіасти, не розвивалися в плані опанування методики, виконували свою роботу як уміли.

Сьогодні клуби за місцем проживання перебувають у сфері управління Міністерства у справах сім’ї, молоді та спорту. Але керують ними комунальні підприємства, управління освіти, культури чи інші відомства. 2003 року в Україні було 1656 клубів, сьогодні їх 1506. Віра Осадча, начальник відділу організації оздоровлення та відпочинку дітей Мінсім’ї вважає, що «заклади позашкільної освіти не мають бути в управлінні жеків. Вони не приносять прибутку, і там працюють просто ентузіасти». Міністерство не може вплинути на жеки, «управління на місцях можуть лише допомогти домовитися про зменшення орендної плати. У більшості цих клубів бідна матеріальна база. Вони не відповідають запитам сучасного суспільства. Комунальні підприємства повинні дати нормальні приміщення, що відповідають усім санітарним нормам. Водночас чимало з них ставлять на реконструкцію, а потім не відкривають».

Клубної статистики по Україні в Мінсім’ї не виявилося. По неї порадили звертатися до Держкомстату, де з шафи відповідного відділу вийняли запилену папочку з уклеєними статистичними звітами Мінсім’ї з 1992-го по 1998 рік. За словами співробітників, наступні кілька років Мінсім’ї на запити не відповідало, і Держкомстат просто перестав їх подавати.

Столичний прецедент

Київ — ледь не єдине місто в Україні, де клубна система так-сяк збереглася. Але й тут, як і в Ук­раїні в цілому, ніхто не знає, що робиться в сусідньому районі. Си­туація виглядає таким чином. З 1995 року шість районів Києва передавали клуби, що ще залишалися на плаву, у мережу центрів соціальних служб для дітей, сім’ї та молоді. В інших чотирьох районах ситуація склалася по-різному.

У лютому цього року в міськ­адміністрації відбулася колегія, присвячена клубам за місцем проживання. Люди знаючі стверджують, що за останні 10—15 років питання клубів на такому рівні слухалося вперше. Вирішували, під чиє ж «крило» їх передати, щоб зберегти клубну систему і легше нею керувати.

До управління Київського міського центру соціальних служб для сім’ї, дітей і молоді віднесено клуби Печерського, Подільського, Дніпровського, Дарницького, Оболонського та Солом’янського районів (усього 113). Центр виконує функцію їхнього організаційно-методичного забезпечення. У Печерському та Подільському районах клуби переважно безплатні, а в чотирьох інших розробляють механізми надання платних послуг. Центрам соцслужб в оренду передали приміщення клубів, їхнє майно, а також кошти для оплати праці штатних педагогів-організаторів, керівників гуртків, прибиральниць. Районними бюджетами передбачені кошти на утримання клубів (оплата комунальних послуг, поточний ремонт), фінансування програм і заходів.

Людмила Сук, заступник директора Київського міського центру соціальних служб для сім’ї, дітей і молоді, розповідає, що процес передачі приміщень проходив теж не без пригод: «У Дарницькому районі під час передачі клубів втратили 839,27 кв. м. У двох клубах зали залишили жекам. Рік ми воювали з районним головою. Як наслідок — якась частина дітей залишилася на вулиці». Такі випадки не одиничні. Приміщення втрачаються в процесі перепрофілювання клубів, передачі приміщень іншим організаціям і створення там приватних клубних закладів. Більшість клубів (60—70%) працюють у підвальних і напівпідвальних приміщеннях, багато приміщень потребують термінового ремонту.

Педагоги-організатори центру соцслужб проходять курси підвищення кваліфікації на базі Педагогічного інституту ім. Грінченка. До речі, саме там, як кажуть у Центрі соцслужб, педагоги з інших регіонів дізнаються, що в Києві ще збереглися такі форми роботи, як клуби за місцем проживання.

У спортивному клубі «Лівобережний» у Дніпровському районі займаються 65 дітей і 25 дорослих із 25 будинків мікрорайону. Його організатор — педагог Анатолій Безмаль, який працював тут 22 роки, більшість дітей знає в обличчя, йому відомі особливості та проблеми сімей. «Коли була складна ситуація з приміщеннями, діти залишилися на вулиці, деяких із них поставили на облік у відділенні міліції. За півроку я всіх їх зняв з обліку, вони допомогли мені зробити в клубі ремонт і стали його завсідниками», — каже Анатолій Васильович. У клубі займаються й дорослі — абонемент коштує 80 грн. Приватні спортивні клуби, абонемент у які обходиться в 250 грн., обурюються. Усі реформи клубної системи Анатолій Безмаль відчув на собі. Каже, що найбільші проблеми почалися з ухваленням бюджетного кодексу, відповідно до якого державні комунальні підприємства стали госпрозрахунковими і перестали отримувати дотації з держбюджету. «Вони почали відмовлятися від клубів, бо не могли їх утримувати. Тоді все й завалилося. Дніпровський район протримався до 2003 року, далі нас тягти не могли». Клуби всього району було передано Центру соціальних служб: їхні приміщення залишилися на балансі УЖГ (вони здають їх у безплатну оренду), а гроші на утримання їм виділяють із районного бюджету. 2004 року було створено Центр по роботі з дітьми і молоддю, який безпосередньо опікується клубами. З часів реформування клубна система налагодилася: у клубах зроблено ремонти, закуплено нові меблі, збільшено штат педагогів, налагоджено співробітництво з педагогами громадських організацій (їхні керівники безплатно займаються з дітьми на базі клубів).

Та все ж за 17 років Дніпровський район втратив 11 клубів. Центру вдалося організувати роботу так, що платні послуги по всьому району становлять усього 15% (наприклад, англійська мова, танці), що порівняно з іншими районами справді небагато. Оксана Коваль, директор Цент­ру по роботі з дітьми і молод­дю за місцем проживання Дніпровського району, стверджує, що низька плата не позначилася на високій якості надаваних послуг. Крім того, категорійні діти в усіх гуртках займаються безплатно. Гроші від плати за заняття йдуть на закупівлю канцтоварів та інших необхідних дрібниць. У районі є і хор пенсіонерів.

«Щоб зберегти клуби і їхнє методичне керівництво, — вважає Оксана Борисівна, — варто було б створити одну централізовану службу управління для всіх районів. На сьогодні в Києві 147 клубів, із них при соціальній службі — 113. Служба могла б стежити, щоб клубів не продавали і не перепрофільовували, сприяти створенню безплатних клубів у нових будинках».

Пацієнт швидше мертвий, аніж живий

Складна ситуація виникла в Шевченківському районі. Олексій Фіщук, педагог-організатор клубу «Дельфін», розповів, що клуби району перебувають на балансі КП УЖГ. Методично клуби веде районне управління сім’ї та молоді. Проте за останні п’ять років воно виділяло кошти лише двічі-тричі — на канцтовари. Ремонти виконували силами депутатів. Усі заняття в «Дельфіні» безплатні. Щоб вижити, п’ять років тому на базі клубу було організовано громадську організацію, котра може приймати благодійні внески (оскільки фінансування клубу третіми особами забороняє закон). Створено батьківські ради, які встановили розмір благодійних внесків для чотирьох із восьми гуртків. У клубі проводять дозвілля близько 100 дітей, 100 батьків, 300 ветеранів, працюють студенти-волонтери.

Однак «Дельфін» розташований на вул. Малій Житомирській — за два кроки від майдану Незалежності. Його площа — 165 кв. м, а один квадратний метр у цьому місці зараз оцінюється у 8 тис. дол. Тобто вартість приміщення клубу становить близько 1 млн. 320 тис. дол. «Раз-два на рік приходить хтось і намагається викупити приміщення, каже Олексій Олексійович. — Іноді з’являються люди в чорному, які, не відрекомендувавшись, знімають мірки з приміщення і йдуть геть». Доходило до абсурду: писали анонімки, ніби в клубі професійні психологи чинять психічний тиск на людей із метою виманити гроші. Отже, замість того, щоб виховувати дітей, педагоги змушені були захищати свою репутацію.

«Сьогодні клуби району перебувають у правовому вакуумі. Відповідно до Закону «Про позашкільну освіту», — каже Олек­сій Фіщук, кожен клуб має стати окремою юридичною особою. На шістнадцятому році незалежності вирішили систему якось реформувати і створити комунальне підприємство, на баланс якого передати всі клуби з їхніми приміщеннями та іншим майном. У педагогів району такі реформи викликають великі сумніви. Чи виживе після цього клубна система, зберігши свої цілі та завдання? Адже об’єднавши клуби в комунальне підприємство, нас автоматично виведуть із системи позашкільної освіти. Ми втратимо захист».

Аналогічні побоювання висловлюють у своєму колективному листі депутатам райради педагоги-організатори всіх діючих клубів за місцем проживання Шевченківського району у зв’язку зі створенням комунального підприємства «Дитячі мрії», у статуті якого не передбачено педагогів і тренерів, «а головне — відсутні вихователі і їхні права; немає гарантованого фінансування».

Олег Коваль, педагог-організатор клубу «Товариш» цього ж району, каже, що про реформування і про те, що перший статут підприємства (у якому не було навіть згадки про Закон «Про позашкільну освіту») був затверджений райрадою ще 31 жовтня 2006 року, керівники клубів дізналися перед Новим роком зі своїх джерел. Найбільше педагогів зачепив текст і тон самого рішення: «...з метою упорядкування роботи підліткових і комп’ютерних клубів, що діють при жеках, запобігання поширенню серед неповнолітніх відвідувачів хуліганства, наркоманії...». Проти таких згубних і страшних явищ гріх не проголосувати. Заковика лише в тому, що при жеках у Шевченківському районі немає комп’ютерних клубів, каже Ганна Носкова, педагог-організатор клубу «Юний мушкетер» Шевченківського району. Про це педагоги хотіли розповісти депутатам на сесії, але після проходження всіх необхідних процедур у зал їх не пустили, і статут із деякими поправками було затверджено.

Мирослава Смирнова, начальник управління відділу у справах сім’ї і молоді Шевченківської в м. Києві районної адміністрації і депутат райради, стверджує, що рішення про комунальне підприємство і проект реформування до відома педагогів довели 28 лютого. Що ж до самих педагогів, запевнила, що вони писатимуть заяви про звільнення з КП УЖГ і одночасно про прийняття на роботу в КП «Дитячі мрії».

«Наш глава адміністрації — людина бізнесу. З міста нам пропонують реформи, але у нас свої реформи, які ми вважаємо правильними. Нам же за них потім і відповідати», — каже Мирослава Михайлівна. У районі планується побудувати 10—12 нових оздоровчих центрів і центрів мис­тец­т­ва (розважальний напрям). Ка­жуть, там будуть тенісні корти, басейни. Обіцяють, що заняття будуть безплатні для пільгових категорій (проте цього не зазначено в статуті підприємства), а окупиться діяльність центрів, наприклад, за рахунок абонементів до басейну для дорослих і за кошти від оренди частини приміщень. Вартість усіх майбутніх благ для дітей-непільговиків поки що не відома. Мирослава Смирнова наголосила, що до всіх комерційних моментів теж ставиться скептично. У відділі молоді, під чиїм керів­ництвом перебувають клуби, не знають, що буде з колишніми дорогими приміщеннями, коли побудують нові, але всі вони будуть власністю підприємства «Дитячі мрії». Як виявилося, ні проектної документації, ні концепції, що ж точно буде в цих центрах, немає, але вже виділено гроші з бюджету на землю під будівництво.

Величезні шанси
на виживання

У Деснянському районі Києва клуби поділено між двома центрами — освітньо-культурним «Дивосвіт» (вісім клубів) і спортивним «Спорт для всіх» (12). З ЖКГ у відділи культури та спорту клуби передали 2004 року. Приміщення досі перебувають на балансі й утриманні жеків. Усе ін­ше фінансується з районного бюд­жету. Юліана Владишева, директор «Дивосвіту» каже, що для збільшення числа гуртків і залучення дітей доводиться організовувати самоокупні госпрозрахункові групи, адже район оплачує лише вісім ставок керівників гуртків. Максимальна вартість гуртка сьогодні становить 70 гривень, мінімальна — 20. Навчання дітей-пільговиків залишається безплатним. Юліана Леонідівна зізнається, що коли центр тільки відкрився, йому не виділили ані копійки, тільки зробили косметичний ремонт. Кошти почали виділяти лише згодом, допомагають роботі гуртків і депутати. Проблема в тому, що і депутати не можуть відремонтувати, скажімо, дах для клубу — це всього дві-три кімнати приміщення жеку, у котрого теж немає на це грошей.

У клубах центру «Спорт для всіх» — до 1000 дітей і дорослих (проводяться навіть спортивні змагання між сім’ями). Василь Іллєнко, начальник відділу з питань фізичної культури та спорту Деснянської районної адміністрації, каже, що майже всі заняття для дітей безплатні, за винятком лише двох груп. Абонемент до спортзалу для дорослого коштує 100 грн. У центрі є 12 ставок спеціалістів. У відділі фізкультури зізнаються, що залишається не вирішеною проблема фінансування, котре цього року скоротили. Але, попри все, своєю роботою в центрі задоволені і кажуть, що немає потреби передавати клуби району соцслужбам.

У Голосіївському районі клуби також поділені між Централізованою системою дитячо-юнацьких клубів «Щасливе дитинство» при відділі культури та комунальним підприємством «Спорт для всіх» при відділі спорту. Клуби художньо-естетичного напряму Го­лосіївського району перебували під методичним керівництвом відділу культури навіть тоді, коли функціонували при жеках. А 2004 року відділ культури взяв їх на бюджетне утримання, навіть було знайдено додаткові приміщення. Сьогодні в роботі гуртків зайнято 1132 дитини, не рахуючи дітей, задіяних в ігротеках та інших масових заходах. Заняття в клубах безплатні, і тільки в трьох гуртках (із 60) — плата 50—60 грн. (для пільговиків — безкоштовно). Начальник відділу культури Голосіївської адміністрації Інна Синкевич проти уніфікації плати по Києву, бо в себе вони знаходять можливість утримувати її низькою. Вона зізнається, що професійних знань їй бракує і, якщо буде необхідно, згодна передати клу­би Центру соціальних служб. Хоча й побоюється, що там «не зможуть організувати творчу гурткову роботу і втратять цей напрям».

Спортивні клуби Голосіїв­ського району ще 1992 року було передано Комітету з питань фізкультури та спорту, а приміщення залишалися на утриманні жеків. 2003-го посеред бюджетного року було створено комунальне підприємство «Спорт для всіх», на баланс і під управління якого було передано всі приміщення і клуби. До сьогодні підприємство не втратило жодного клубу. Але щоб триматися на плаву, доводиться встановлювати тарифи, які влаштовують далеко не всіх. Середня ціна абонемента для дорослого тут становить 170 грн., мінімальна — 85; мінімальна ціна для школярів — 40 грн., діти до 18 років отримують знижку 30% (раніше була 50). У п’яти секціях проводяться безплатні заняття для всіх дітей (соцзамовлення 300 дітей), діти-пільговики займаються безплатно в усіх секціях. за сезон секції клубів відвідують близько тисячі осіб. Сергій Білецький, начальник управління у справах сім’ї, молоді та спорту Голосіївської районної адміністрації, каже, що ідеальна система організації клубної роботи — у Святошинському районі. Створювати комунальні підприємства він не радить, адже це означає самим заробляти гроші і сплачувати всі податки. «Неправильно передавати клуби й Центру соцслужб, тому що клуби — це спорт, малювання, ліплення тощо, а в соціальну службу приходять люди, котрі потребують допомоги. Щоб працювати в спортивному клубі, потрібно мати вищу фізкультурну освіту, проходити курси підвищення кваліфікації, а в тих районах, клуби яких передано соццентру, працюють непрофесіонали».

Жив, живе, житиме

З погляду організації роботи, клубна система Святошинського району побудована так само, як і в Деснянському. А результати роботи відрізняються — вочевидь, тут більше уваги з боку районної влади. 1993 року частину клубів при жеках було передано відділу культури, частину — відділу спорту як окремі юридичні одиниці. Пізніше у відділі культури було створено централізовану систему клубів. Така система себе не виправдала, і 2000 року створили Централізовану систему підліткових клубів «Щасливе дитинство», що об’єд­нала 18 клубів. 2004 року систему розділили на дві — «Щасливе дитинства» і «Спорт для всіх», які повністю фінансують із районного бюджету. За оренду приміщення управління сплачує жекам по гривні на рік. За роки реформ жодного клубу не втратили. Мало того, район виділив ще два додаткові приміщення. За два роки клуби повністю укомплектували новими меблями й усім необхідним, в усіх зроблено ремонт (окрім двох нових приміщень), у кожному клубі є телевізор, DVD-програвач і музичний центр. Близько 70% гуртків у районі платні (для всіх пільговиків — безкоштовно). Абонемент коштує від 50 до 70 грн. Є й вечірні групи для людей похилого віку. За останні два роки район дав п’ять ставок керівників гуртків. Є балетна студія, повністю закуплено апаратуру та укомплектовано студію для молодіжного телебачення. Світлана Сова, директор системи «Щасливе дитинство», каже, що від міста немає абсолютно ніякої допомоги, живуть вони тільки за рахунок районного бюджету. Вона також наголошує на відсутності програми розвитку клубів на міському рівні. «Кожен має займатися своєю справою, — вважає вона. — Переводити клуби в Центр соцслужб недоцільно».

У святошинському «Спорті для всіх» 70% гуртків працюють безплатно — є договори зі спортивними школами. Олександр Євтушенко, директор системи, каже, що планується побудувати десять спортивних майданчиків для гри у футбол, волейбол, теніс і катання на ковзанах. На його думку, у кожному мікрорайоні має бути по два естетичні і два спортивні клуби; поки ж у кожному мікрорайоні лише один-два клуби. У Святошинському районі вважають, що клуби не можуть приносити прибуток і бути самоокупними, а педагоги не повинні турбуватися про оплату комунальних послуг, тому жодної пропозиції від міських структур і приватних осіб про організацію на базі клубів комерційних структур не прийняли.

Related video

Отже, необхідно терміново створити дієву програму розвитку на всіх рівнях. Зрозуміло, що радянські норми і стандарти застаріли й навряд чи сьогодні можна домогтися, щоб на людину припадало 0,06 кв. м клубу. Але й євронорма (на 30 тис. населення — один клуб) нам теж не підходить. Отже, потрібні нові стандарти. А підхід, за якого очевидне незнання того, що робилося й робиться в клубах сусіднього району Києва (не кажучи вже про Україну) за останні 16 років, викликає сумніви в щирості намірів якісно реорганізувати важливий для суспільства напрям.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК
}