«Эх, Киев — Город! Красота!..
Вот так — Лавра пылает на горах,
А Днепро, Днепро, неописуемый свет!
Травы! Сеном пахнет! Склоны! Долы!..»
Михайло Булгаков
Літо 1908 року на Волзі, як завжди, було душне і спекотне. Управитель саратовської Казенної палати, відомий у місті чиновник Микола Миколайович Лаппа відправляє свою родину на дачу. Всі лаштуються в дорогу, беруть багато речей, вмощуються в екіпажі. Але його старша дочка Тетяна (вдома її називають Тасею) цього літа їде не на дачу, а до своєї тітки в Київ.
Софія Миколаївна, рідна батькова сестра, не вперше запрошує Тасю приїхати до неї погостювати, й тільки тепер небога наважилася на далеку дорогу. Тася багато читала про місто, що мальовничо розкинулося на крутих берегах великої слов’янської річки, про знаменитий православний монастир — Києво-Печерську лавру. До цієї святині щорічно, здебільшого пішки, з найвіддаленіших куточків неосяжної Російської імперії на молитву приходили тисячі прочан.
У великій багатій батьковій бібліотеці (а він мав у своєму генеалогічному дереві київське коріння) юна мандрівниця перед від’їздом знайшла книжку Миколи Закревського «Описание Киева», на корінці якої красувався екслібрис власника — «Н.Л.». І вже на першій сторінці важкого тому вона прочитала: «Київ не може змагатися в стародавності з Афінами, ні у величезному розмірі з Пекіном; у ньому антикварій не знайде руїн Пальміри, і мандрівник не побачить пірамід Єгипту, що дивують своєю величезністю. Він не був повелителем світу, як Рим, не був законодавцем легковажної моди, як Париж... Це — місце, звідки Християнська релігія розпростерла благотворне проміння по всьому небокраю Російському. Це — колиска просвітництва для нащадків слов’ян, яка слугувала і другими Афінами для нас...». Ці поетичні рядки знаменитої книжки історика-киянина, справжнього патріота рідного міста, були в пам’яті саратовської гімназистки, коли вона під’їжджала до загадкового Києва.
Наприкінці літа 1979 року я відвідав Тетяну Миколаївну Кісельгоф у чорноморському місті-курорті Туапсе, де вона мешкала в останні роки свого життя.
Тетяна Миколаївна розповідала мені: «Хоча я була непогано підготовлена і літературою, і розповідями рідних про це старовинне місто, але побачене перевершило всі мої очікування. Вже на під’їзді до залізничного мосту через Дніпро неможливо було відвести очі від абсолютно дивної картини: на високих, покритих густою зеленню горах сяяли в яскравому сонячному промінні золоті хрести бань численних храмів, що ярусом спускалися до самісінького Дніпра. Особливо вирізнялася на обрії висока Лаврська дзвіниця і поруч із нею — білосніжні церковні споруди».
Пізніше, у листі від 26 листопада 1979 року, Тетяна Миколаївна повідомляла мені: «У Києві в мене жила тітка, рідна сестра мого батька. Софія Миколаївна Давидович... Вона товаришувала з Варварою Михайлівною Булгаковою. Діти, у тому числі й Михайло Булгаков, часто гостювали в моєї тітки. Тьотя Соня мене познайомила з Михайлом, він тоді ще був гімназистом останнього класу, і я була гімназисткою. Тітка попросила Михайла Булгакова показати мені Київ. Ми цілими днями ходили містом... Так ми й потоваришували».
Перші яскраві враження про місто на Дніпрі назавжди вкарбувалися в пам’ять дівчини. Із задоволенням згадувала Тетяна Миколаївна роки своєї молодості: «То був золотий час! Цілими днями невтомно ми бродили київськими вулицями й парками. Ходили в Печерську лавру, відвідували музеї. Часто бували на Володимирській гірці — улюбленому місці Михайла. Звідти відкривалася захоплююча картина задніпровських далей, і було трохи моторошно дивитися зі стрімких круч на широку й швидку ріку. А з-за дерев визирав залізний Володимир із великим хрестом. Як казав Михайло Булгаков, саме тут у водах великої річки князь Володимир хрестив киян.
У тінистий Купецький сад добиралися зазвичай пішки через Володимирську гірку по викладених цеглою прогулянкових доріжках уздовж високих старих кленів та каштанів».
У іншому листі Тетяна Миколаївна пише: «...Колись дуже любила Київ, особливо Купецький сад, — там бували чудові симфонічні концерти. Я тоді дуже захоплювалася музикою, і Михайло Булгаков теж».
За словами Тетяни Миколаївни, вони з Михайлом не пропускали жодного хоч трохи цікавого концерту на свіжому повітрі. На відкритій естраді звучала музика Чайковського, Бородіна, Моцарта, Гріга, Мендельсона, Шуберта, яку обожнювали молоді меломани.
Але особливу радість їм приносило відвідання оперного театру: «...Ходили в оперу з М.Булгаковим кілька разів ...слухали «Севільського цирульника», «Аїду», «Травіату». Щоб потрапити на хороший концерт чи послухати улюблену оперу, Михайло не шкодував грошей, які заробляв на залізниці або ж репетиторством.
Музика багато важила в житті і творчості Михайла Булгакова. Відомо, що майже в кожному творі письменника «звучать» музичні мотиви. Одного разу він навіть зазначив, що «Музику не можна не любити. Де музика — там немає злого». В юності Михайло ходив у консерваторію і брав уроки вокалу. Однак, вирішивши для себе, що в нього не достатньо вокальних даних, аби стати справжнім артистом, перестав відвідувати консерваторію. Адже тільки перспектива бути оперним співаком могла задовольнити амбіції молодого Булгакова.
Одного разу батьки дали Михайлові й Тетяні кишенькові гроші, які вони миттю витратили на морозиво й ще на щось, можливо — на візника в колясці на «дутиках». З порожніми кишенями молоді люди вирішили прогулятися Хрещатиком. На розі Прорізної зустріли Михайлового приятеля, який повідомив, що сьогодні ввечері в саду на відкритій естраді відбудеться концерт, у якому звучатиме одна з симфоній, здається — незакінчена симфонія Шуберта, найулюбленішого композитора Михайла. Стали міркувати, як потрапити на концерт. Тут-таки склали план: приятелі проводять Тетяну додому, а самі вирушають до саду, де біля естради збираються київські меломани. Не маючи грошей на квитки, вони, з ризиком потрапити на очі сторожа при вході, перелазять через високу огорожу літнього саду й тихенько всідаються в останньому ряду — на гальорці.
— Любили ми прогулянки на Труханів острів, куди добратися можна було тільки водою. Загулявшись, ми кілька разів пізно ввечері поверталися додому, — згадувала Тетяна Миколаївна. — Пам’ятаю, було дуже страшно перепливати у вутлому човнику швидку річку, орієнтуючись лише на світло хреста в руках заплутаного в сірих хмарах Володимира. Але Михайло був добрим стерновим, і ми без особливих пригод благополучно причалювали до правого берега.
А 26 квітня 1913 року, після Великодня, справили весілля. Вінчав Михайла й Тетяну професор Київської духовної академії, настоятель подільської церкви Миколая Доброго, «що на узвозі», Олександр Глаголєв.
Кохання і сімейні клопоти позначилися на навчанні студента-медика. Михайлові Булгакову довелося пропустити кілька семестрів.
— Перед іспитами я часто супроводжувала чоловіка в бібліотеку, що містилася на Царській площі в кінці Хрещатика, — казала мені Тетяна Миколаївна. — Михайло брав великі барвисті медичні атласи й підручники, студіював їх, конспектуючи матеріал у свої зошити. Мені ж діставалася белетристика, над якою я — по молодості — нерідко ридала.
1 вересня 1911 року в Київській опері під час спектаклю «Казка про царя Салтана» 24-річний випускник Київського університету (і агент царської охранки) Мордехай Богров смертельно поранив голову Ради міністрів Російської імперії Петра Столипіна. Тетяна Миколаївна добре знала Петра Аркадійовича ще з Саратова, де він служив генерал-губернатором. Столипін приятелював зі своїм колегою, Таниним батьком Миколою Лаппа.
Добре запам’ятала Тетяна Миколаївна і подільську церкву Різдва Христового з «пухкими колонами», за якими 1918 року ховався військовий лікар Михайло Булгаков, переслідуваний озброєними до зубів черговими «визволителями батьківщини». Тоді, отримавши легке поранення і нервовий зрив, він кілька днів пролежав удома. Тетяна, виходжуючи хворого чоловіка, не відходила від його ліжка.
Лікаря Булгакова ледь не відправили на фронт петлюрівці. Дружина приносила йому теплі речі і харчі на Передмостову Слобідку, туди, де тепер станція метро «Лівобережна». Як розповідала мені Тетяна Миколаївна, Михайло мав хворобливий вигляд, нервував, а на останньому побаченні сидів верхи на коні, очікуючи відправлення в похід. Ситуація в Києві змінювалася буквально по кілька разів на тиждень, і Булгаков зумів утекти додому. Його все ж таки мобілізували восени 1919 року, але тепер уже денікінці, відправивши у Владикавказ. Київ він залишає назавжди...
Попри те, що в Києві Тетяні Миколаївні не завжди було добре й затишно, вона на все життя запам’ятала це місто гарним, щасливим і святковим.
У лютому 1982 року я повідомив Тетяні Миколаївні, що на Андріївському узвозі на будинку №13 встановлено меморіальну дошку з барельєфом Михайла Булгакова, і надіслав їй фотографію. Негайно надійшла відповідь: «...Дуже Вам дякую за знімок меморіальної дошки. Я тільки-но подумала Вас попросити, щоб Ви зробили знімок, а Ви самі здогадалися... Якби я була міцнішою і ноги не боліли, і щоб роки у мене вкрали, я неодмінно приїхала б до Києва, мені дуже хочеться приїхати...».
Тоді Тетяні Миколаївні йшов 94-й рік. У квітні 1982 року її не стало. Свою любов до Києва Тетяна Миколаївна зберегла не лише тому, що сам він був «Городом прекрасным, Городом счастливым, над разлившимся Днепром», а й тому, що поруч була дорога людина, яка добре знала, ніжно любила своє рідне Місто і змогла закохати в нього свою юну Тетяну. Адже не даремно Михайло Афанасійович, за прикладом древніх, які підвищували заголовну літеру, коли згадували про Вічне місто — Рим, називав його Містом із великої літери. І тільки ніжно люблячи свою малу Батьківщину, міг так написати: «О, які зірки в Україні. От сім років живу в Москві, а все ж таки тягне мене на Батьківщину. Серце щемить, хочеться інколи болісно в поїзд... і туди. Знову побачити урвища, занесені снігом, Дніпро... Немає кращого міста на світі, ніж Київ».