Кіса та Ося там були, або навіщо Америці «грантожери»?

Термін «відплив мізків» я вперше почув у школі на уроці географії років п’ятнадцять тому. Вчитель дуже емоційно розповідав про те, як найбільш освічені і цілеспрямовані люди виїжджають із рідної країни до Америки заради «довгого долара». Він назвав «перекачування умів» важливим чинником розвитку економіки США, а виїжджаючих — ледь не зрадниками, згодними працювати на Америку і проти нашої великої могутньої Батьківщини.

Згадав слова вчителя географії шість років тому, коли почав працювати в системі програм академічного та студентського обміну, фінансованій урядом США і різними іменними фондами. Таких програм зараз чимало і розраховані вони на професіоналів досить високого рівня. Обов’язковою умовою для них є гарне знання англійської мови і велике бажання вчитися (стажуватися) у Сполучених Штатах. Не виняток — програми для школярів і студентів, які бажають рік-два потусуватися в Штатах, набратися уму-розуму, завести корисні знайомства тощо.

Програми реалізуються за посередництва «неприбуткових» донорських організацій. Досить назвати IREX (International Research and Exchanges Board — Рада з міжнародних наукових досліджень і обмінів), ACCELS (American Councils — Американські ради з вивчення мов), проект «Гармонія» тощо. Довідник, який видавався IREX щороку з 1996 по 2002 рік, містить опис більш як 30 таких програм, проектів і фондів. Українське представництво такої структури — директор і кілька координаторів програм.

Програми академічного обміну стоять окремо, оскільки чітко спрямовані на певний контингент — інтелігенцію. Їхнє завдання — скрупульозно відібрати найбільше підхожих (із погляду американських супервайзерів) кандидатів і відправити їх до США, де американські колеги підхоплять естафету і розмістять здобувачів по інститутах, університетах, наукових центрах.

До останнього часу діяльність таких організацій практично нічим, крім внутрішнього статуту, не регламентувалася. Тільки торік почала працювати Генеральна дирекція іноземних представництв, яка займається обліком працюючих у донорських організаціях людей, контролем за сплатою податків, соціальними виплатами тощо.

Кандидати на участь в академічних програмах проходять жорсткий добір. Конкурс у середньому становить десять чоловік на місце. Здобувачам пропонують заповнити анкету, написати свій проект і зібрати пакет необхідних документів. Після конкурсу анкет і проектів (який проводять у США) кандидатів чекає співрозмова на предмет знання англійської. Як правило, координатор програми і сам не знає, скільки чоловік може поїхати стажуватися, оскільки бюджет організації формується не в Україні. Тривалість перебування стажистів за кордоном варіюється від місяця до чотирьох, а іноді й більше.

Сутність академічних програм здебільшого ознайомча. А що ще можна зробити за кілька місяців у чужій країні? Кожен кандидат мусить представити комісії свій проект і обгрунтувати необхідність його реалізації в Штатах. Проте виконувати його зовсім не обов’язково, у всякому разі, ніхто за це не карає. Зробив — добре, не зробив — Бог із тобою. Щойно конкурс пройдено, хвилюватися вже не варто.

Учаснику програми заборонено офіційно працювати (за зарплату), хоча гонорари він одержувати може. Після такого повідомлення ентузіазм кандидатів різко падає. Воно й зрозуміло: навіщо пхатися до Штатів, якщо там не можна зайнятися заробітчанством? А стипендія, яку пропонує програма, не так вже й велика — близько 300 доларів. Тобто фактична сума утримання одного учасника може сягати 2 тис. доларів, але левова частка грошей йде на оплату житла.

Перше запитання, яке зазвичай ставлять на презентації програми, — про гроші. Однак керівництво організації м’яко, але наполегливо рекомендує людині, котра веде презентацію, утримуватися від коментарів із фінансового питання. Намагаються уникати і конкретної відповіді на запитання про конкурс на програму. Теж зрозуміло: відповідь «десять чоловік на місце» обламує нітрохи не гірше від суми в 300 доларів.

Кандидат, який пройшов добір, по спливанні чималого часу (близько року) одержує в посольстві візу J-1, яка передбачає його обов’язкове повернення на батьківщину по закінченні строку програми. На наступний рік його до Штатів за урядовою програмою вже не пустять: з’їздив сам — дай поїхати іншим.

Людей, котрі повернулися із закордонного відрядження, переводять у розряд так званих alumni (лат. годованець, вихованець). Вони можуть стати здобувачами на одержання «малих грантів» — невеликих (1000—2000 доларів) разових стипендій для виконання якогось проекту тут, в Україні.

На цьому епопея зі стажуванням, як правило, закінчується. Можна через два роки знову поїхати за тією ж програмою, а можна, використовуючи отриманий досвід, залишитися працювати в Україні.

Донорські організації всіляко підтримують своїх випускників. Для них створюють численні центри доступу до Інтернету (програма IATP — Internet Access and Training Program). Для наукових співробітників організовують конференції, друкують матеріали, збірки статей, монографії. Допомагають і в пошуку роботи.

Приміром, щороку за програмою CI (Contemporary Issues — Актуальні питання сучасності) до Америки виїжджають близько 30 чоловік. Хтось із них залишається задоволений поїздкою, хтось не дуже. Адже кожен переслідував свої цілі, досягнення яких було мірилом «успішності» стажування.

Запам’ятався момент, пов’язаний із Програмою партнерств у ЗМІ, адміністрованою IREX у 2003—2004 роках. Журналіст із запорізької газети, котрий повернувся до України після трьох тижнів перебування в США, видав на-гора оригінальний матеріал. Основним результатом поїздки він вважав напис, який зробив у місцевому туалеті, — аналогічний створеному Остапом Бендером під час подорожі по Кавказу. На щастя (чи на жаль), перша редакція статті потрапила до рук координатора програми, і весь офіс став свідком жорсткої телефонної розмови з редактором газети...

У свою бутність працівником IREX мені було цікаво переконувати на презентаціях аудиторію, що участь у програмі є безоплатною і ні до чого не зобов’язує. І взагалі, програма — це всього лише стипендія, яку треба виграти. Лотерея, одне слово. Я опинився у складному становищі через людину із Севастополя, котра поставила провокаційне запитання: чим повинен розплачуватися з Америкою здобувач-горопаха? Я пожартував: мовляв, шкурка вичинки не варта.

Згадуючи урок географії 15-річної давнини й аналізуючи нинішні події, можна дійти висновку, що поняття «відплив мізків» у сучасному світі дещо трансформувалося.

Освіченим людям стає дедалі складніше реалізуватися в нашій країні. У спробі забезпечити собі і своїм близьким краще майбутнє вони шукають можливість зачепитися десь «там», за океаном. Такий шанс дають програми академічного та студентського обміну. Існує точка зору, що подібні програми значно сприяють «виїзним» настроям українців, і не тільки молоді: віковий ценз програми CI становить 55 років. Людина, котра побувала на стажуванні, потім некомфортно почувається на батьківщині (такі випадки нерідкі) і надалі використовує будь-яку можливість, щоб повернутися туди, де були більш прийнятні умови для життя та роботи.

Однак, на мій погляд, було б надто категорично стверджувати, що академічні програми обміну, фінансовані урядом США, покликані готувати потенційних іммігрантів. Якщо вже говорити про стратегічні цілі таких програм, я звернув би увагу на інший момент.

Тривалі роки холодної війни і старанно культивований радянською пропагандою образ «імовірного противника» створили Америці величезне поле для роботи зі зміни громадської думки на пострадянському просторі. І тут якраз знадобилися студентські й академічні програми, адже розробляли їх для «мозку» нації — інтелігенції — і просунутої молоді.

За словами керівника однієї з найвідоміших програм обміну для вчених, і IREX, і ACCELS були створені спеціально під Радянський Союз. Якби не було Союзу, вони не були б потрібні зовсім. І щойно світова громадськість (читай, Америка) дійде висновку, що Україна стала демократичною державою, ці організації згорнуть тут свою діяльність. Їхнє завдання в молодій несформованій державі на даний момент полягає в навчанні нашої (і не тільки нашої) еліти демократичним принципам західного світу.

Ризикну припустити, що, попри специфіку кожного окремо взятого проекту, їхня робота переслідує єдину мету — підготувати максимальну кількість інтелігенції до лояльного сприйняття демократії по-американськи. Це не перенесення американського способу життя, в прямому значенні цього поняття, у наші реалії. А поступове і ненав’язливе навіювання нашим ученим і спеціалістам певних догм і світосприймання, зручних для США.

Америці зовсім не обов’язково переманювати спеціалістів на ПМП, адже клопітна це справа — влаштуй на роботу, знайди житло. Досить показати їм країну в найкращому світлі, дати можливість спробувати себе в комфортних умовах життя і праці, формуючи тим самим певні уявлення про те, як повинно бути і як бути не повинно.

Розумні й талановиті люди Америці, звісно, потрібні, але не запрошувати ж їх масово на постійну роботу! Значно простіше «змусити» цих людей нести розумне, добре, вічне в маси свого народу. І наш інтелект працюватиме (уже працює!) на США тут, в Україні, й інших пострадянських державах, не вимагаючи ні високої зарплати, ні соціальних гарантій, лише зрідка одержуючи підживлення у вигляді грантів чи стипендій.