КАВКАЗ: ПЛЮС КОЛЕКТИВІЗАЦІЯ СЕЛА

Злидень до злидня — з’явиться багатий?

Десь наприкінці вісімдесятих, на третьому-четвертому роках перебудови, у нас на Півдні пройшла хвиля подрібнення великих колгоспів та радгоспів. Логіка була така: полегшується оперативне управління, рядові села, які стануть центральними садибами господарств, зможуть підвищити свій економічний, соціально-культурний статус. Тобто нові утворення починають динамічно розвиватися, а старі, полегшивши тягар навантаження, впевненіше продовжують поступальну ходу. Так — на паперах, у просторих залах високих засідань. Насправді ж у переважній більшості випадків новонародженим із першого відбитку печатки відводилася роль паріїв.

По-перше, в самостійне плавання пускали найвіддаленіші, найнеперспективніші, як було модно говорити, села. А це означає — бідність на людські ресурси, відсутність нормальних доріг, поштово-телефонного зв’язку і т. п. По-друге, новоутворенням виділялася техніка: автомашини, комбайни, трактори, інвентар. Зауважу, що в десяти випадках із десяти колишній керівник залишався у старому господарстві. І новому колезі він, якби й хотів, не міг віддати найкращі механізми: просто рука не піднімалася.

Ось так і ось тоді в Березнегуватському районі на Миколаївщині з’явилося ще одне колективне господарство. Колгосп «Україна» (Мурахівська сільрада) позбувся села Кавказ, а імені Чкалова (Білокриницька сільрада) — села Новоросійськ і утворили колгосп «Прометей». Тут же — весь набір вищезгаданих проблем: ні доріг, ні газу, ні житла, ні робочих рук. У Новоросійську, який тільки значився селом, проживало одинадцятеро людей, у тому числі лише двоє працездатних. Трохи бадьорішим видавався Кавказ, але й там, скажімо, був один-єдиний спеціаліст: водій поламаної автомашини.

Одне слово, злидень до злидня — жди багатства? Оптимісти, за хокейною термінологією, повели гру в явній меншості. Та знайшлася серед них людина, яка добре знала арифметику і, можливо, саме тому зігнорувала її, — 27-річний головний бухгалтер колгоспу «Україна» Микола Скорий. Він погодився піти до «пасинків»: 6 лютого 1989 року Миколу обрали головою правління. Відтоді його життя-буття невіддільне від «Прометея»: протягом тринадцяти років Скорий примудрився не ходити у відпустку.

Живучий «Прометей»

Щонайперше взялися за будівництво. Звісно, у бригади закликали чужих — своїх рук не те що до цегли-шифера, на польові роботи бракувало. Почали з більш віддаленого і більш занепалого Новоросійська. Асфальтівка і до села, і по всьому селу, просторі котеджі, повна газифікація. У Кавказі нині теж котеджі, теж асфальт, але газ підвели ще небагатьом (до слова: в будинку голови газу ще немає).

Спиналася на ноги економіка — приростала худоба, птиця, а врожаї на мало не найгірших у районі землях вивели «Прометей» у чільні рядки зведень.

А невдовзі на календарі крупно проступило слово «реформи». Подивився-подивився Скорий, перебалакав з колгоспниками та й вирішив не поспішати. Тим паче натиску бурхливого, особливо з першими КСП, не було. Але коли вже районні та обласні чиновники десятками, сотнями повалили у фермери, а Скорий добре знав, ізсередини, так би мовити, їхні наміри, коли поля почали заростати африканськими на вигляд бур’янами — погляд на реформи радикалізувався.

Взагалі-то, ось уже друге десятиліття влада нас переконує: в сільському господарстві успішно відбуваються реформи. Одначе зі словами щось тут не те, особливо з ключовим. Латиною, як відомо, воно означає зміни, перетворення та ін. І аж ніяк реформи — це не розвал, не ламка, не руйнування, не розкрадання. Умовно перефокусуймо поняття сільських реформ на, скажімо, освіту. І що побачимо? Багато шкіл позакривалося, черепицю і столярку з будівель порозтягували або продали за безцінь нововласникам крамничок та базарчиків, вчителі стали на облік у службі зайнятості, а учні, вільні від занять, переймаються наркотиками й дискоклубами. І найстрашніше: діти оті за роки реформ геть забули про школу, про працю над підручниками, у них пропав генетичний потяг до знань.

Скорий і його кавказькі та новоросійські однодумці, споглядаючи довкіл результати реформ, з острахом почали дивитися на кожного приїжджого: і цей відмовлятиме від колгоспу?

Той їм:

— Усі люди вже пішли далі КСП. Вони створюють ПОПи, СТОВи, лише ви на узбіччі.

Прометеївці у відповідь:

— Ми за колгоспу обновили-відродили села, ми збудували олійницю, крупорушку, гараж, тік, склади, вагову, майстерню, автозаправку, дитсадок, більше трьох десятків котеджів, провели газ, воду, у нас навіть до цвинтарів під’їзди асфальтовані, а в районі — все як цвинтар. Хто сьогодні будує, крім нас?

Той їм:

— Кожен повинен бути хазяїном. Кидайте цей колгосп, розпайовуйтесь. Будете краще жити, заможніше.

Прометеївці у відповідь:

— А ми й так не бідуємо. Є в нас і зарплата, є й доплати. Маємо з колгоспу хліб, м’ясо, молоко, яйця. У нас діти ростуть, як гриби. Он ваша реформована Біла Криниця за кількістю жителів майже втричі перевершує нас, а школярів і дошкільнят же у нас більше.

«Цей Кавказ нам усю статистику псує!» — плювалися в районних та обласних кабінетах. Плюватися плювалися, а для наїзду — жодних підстав: зарплата — день у день, хазяйнують уміло, податки платять справно.

— Та чого там приховувати, тиск, звичайно, на прометеївців був, — погоджується голова райдержадміністрації Михайло Кожанов, сам у недавньому директор радгоспу. — Аж приїздив Іван Дмитрович (Шульга, виходець із Березнегуватського району, нині віце-губернатор з питань АПК. — В.І.). Поїздив по обох селах, поговорив із людьми та й заявив: «Усім би так працювати. Хто ще буде тиснути, направляйте його прямо до мене».

Тож він стоїть і сьогодні, цей «Прометей» — єдиний на Миколаївщині колгосп.

Колгоспна експансія

Тим часом поволі вмирала вчорашня метрополія прометеївців — білокриницький колгосп імені Чкалова. Реформування в усіх його негативних аспектах призвело до того, що спорожніли ферми, поля не тільки бур’янами, а й деревами позаростали, люди, відлучені від роботи, уже й відучилися від неї. Шлях, як до Риму, привів до «Прометея». Торішньої весни Кавказ узяв в оренду понад тисячу гектарів від Білої Криниці. Не погналися за швидкою копійкою, зжалилися над землицею: усе до останньої сотки пустили під пар. Ґрунти були такі запущені, що на деяких ділянках навіть велетні «Кіровці», орючи за тридцять сантиметрів, ламали корпуси плугів. Але тепер пар зимує, людям видали по сімсот гривень за пай, взялися впорядковувати виробничі території, на фермах з’явилася живність. Загалом понад мільйон гривень вклав «Прометей» у, скажемо обережно, спробу відродження Білої Криниці.

Але історія з колишнім господарством імені Чкалова — схоже, лише перший штрих експансійних намірів Кавказу. Під сусіднім райцентром, містом Снігурівкою, уже кілька років доживає віку відома колись на весь південь птахофабрика. Державна, потім приватизована, потім занехаяна і розкрадена, вона, здавалось, була приречена вже безповоротно. Скорий (а він вирощує в колгоспі і курей, і качок) одного разу, їдучи в Миколаїв, заглянув у цей птахо-мавзолей та й набачив старе, розукомплектоване устаткування інкубатора. Чотири блоки, в кожен із яких можна буде за один раз закладати по сорок п’ять тисяч яєць, сторгував недорого, десь за десять тисяч гривень («у хазяйстві знадобиться» — це в Скорого як кредо). Затим придивився до фабрики пильніше, перебалакав з невдахами-акціонерами та й викупив її всю. За 160 тисяч гривень. Для довідки скажу, що на 37-гектарній огородженій території фабрики — 50 приміщень різного розміру.

Нині завезли туди по дві з половиною тисячі качок та гусей, там постійно перебуває робоча зміна колгоспників — і для догляду за птицею, і для охорони ще незруйнованого. Що буде далі з фабрикою, Скорий напевно не знає. А може, і знає, та не хоче казати: тут від проекту до прожекту — один крок. Просто він переконаний, що таке велике підприємство не повинно пропасти зовсім. І вірить, що не за горами кращі часи держави і вона зможе інвестувати відродження птахофабрики.

Іншими планами розширення колгоспу Скорий не ділиться, але схоже, що експансія «Прометея» — всерйоз.

А якщо без Скорого?

Звичайно, в тому, що у колись глухих, напіввимерлих селах нині заможно живуть і плідно трудяться члени єдиного в області колгоспу «Прометей» — визначальна заслуга 41-річного Миколи Скорого. Співрозмовники і в селі, і в райцентрі, характеризуючи його, наче змовившись, обов’язково підкреслюють: «Скорий — людина вельми своєрідна». Так, він, як мало хто, не шкодує себе в праці, він занадто, якщо взагалі це слово тут доцільне, вимогливий до підлеглих, він не любить хвалитися прибутками («комерційна таємниця»), він абсолютно не хоче говорити про себе. Тільки від голови райдержадміністрації я дізнався, що Скорий завершує роботу над кандидатською. Тільки зайшовши без нього до кабінету-комірчини голови колгоспу площею два на три метри, побачив яскраву афішу:

«Кавказький спортклуб бойових мистецтв

самбо, дзюдо, джиу-джитсу

с. Кавказ

Березнегуватського району

Відкрита першість с. Кавказ із дзюдо на призи

Скорого

Миколи Вікторовича

У змаганнях беруть участь команди сіл Кавказ, Лепетиха,

Мурахівка, міста Снігурівки

Головний суддя змагань — суддя національної категорії, заслужений тренер України С. Зіньковський»

Проте найбільша своєрідність Скорого, мабуть, у тому, що занадто багато він хоче робити сам і тільки сам. Власне, і робити, і вирішувати. Можна в цьому вбачати авторитарність, можна закинути йому невміння чи небажання виховувати собі якщо не зміну, то рівноправних колег-помічників, але справжня картина така: Скорого сьогодні в колгоспі замінити ніким. Нинішньої зими він уперше за тринадцять років вирішив піти у відпустку. Щойно передав справи заступникові, як… згорів свинарник. «Я ж їм наказував, я ж їм розтлумачував: якщо розігрівати замерзлу систему опалення, то там треба все промести, розчистити, щоб нікуди було й іскрі впасти», — чортихався він, косо блимаючи на обгоріле приміщення.

Я розумію, епізод зі свинарником — це, можливо, простий збіг обставин. Але все-таки не полишає думка: що як і сам колгосп «Прометей», попри всі загальнолюдські, економічні закономірності, попри реакцію селян на грубі похибки в проведенні реформ, завдячує своїм існуванням одній лише людині?