КАТОЛИКИ В УКРАЇНІ: ЗНАЙДІТЬ ДЕСЯТЬ ВІДМІННОСТЕЙ

Проте ці римські спостереження за співіснуванням східного й латинського католицтва мають досить цікаву проекцію на Україну. Саме тут зародилося питання, яке чомусь жодного разу не виникало в автора цих рядків у Римі: до кого ж їде Папа?

А либонь питання не пустопорожнє. Принаймні для двох католицьких конфесій України. Саме це питаннячко послужило своєрідною пробою на «вселенськість» нашого українського католицтва. Цікаво, приміром, поспостерігати діяльність наших католицьких конфесій, які готуються до апостольського візиту. Не тому навіть, що цікавий сам процес підготовки, а тому, що в цьому процесі, як у краплині води, відбивається характер відносин греко-католиків і римо-католиків між собою та з Ватиканом, з яким мають безпосередні зв’язки незалежно одне від одного.

Авжеж, навальне розмноження Інтернет-сайтів, присвячених апостольському візиту, можна вважати курйозом. Адже тепер тільки офіційних сайтів візиту три — минулого тижня, нарешті, і римо-католики створили власний. На запитання про те, чи не краще було сконцентрувати кошти на одному, але вичерпному, почули відповідь, що крім офіційної інформації про Папу та візит, відвідувачі, певне, захочуть дізнатися і про римо-католицьку церкву, що вони й матимуть змогу зробити, звернувшись до пропонованого сайту. Треба зазначити, що в римо-католицької церкви в Україні є офіційний сайт. Причому, як відзначалося вже в одному з оглядів «ДТ», цей сайт підтримує багато мов, його дуже непогано структуровано, і виконано досить яскраво. Єдина його проблема — відновлення. Зайшовши на цей сайт, скажімо, на початку червня, ви можете не знайти свіжішої від квітневої інформації... Таким чином, важко уявити, навіщо українським римо-католикам знадобився новий сайт, якщо вони не можуть дати лад і на одному. Утім, їх можна зрозуміти — адже в греко-католиків крім цілком непоганого (хоча й чомусь тільки англомовного) офіційного сайта церкви є нічогенький сайт, присвячений безпосередньо візиту Папи...

А цікаво після всієї тієї маси текстів, які було присвячено співвідношенню на нашій території різноманітних православних конфесій і відносинам між православ’ям і католицтвом, поспостерігати за відносинами католиків в Україні. Особливо у світлі політичних пріоритетів Ватикану. Хоча б таких, як екуменізм. Бо якщо продовжувати нашу аналогію сучасного католицького світу як інкарнацію Римської імперії, то Україна поки що залишається стосовно Риму-метрополії одною з провінцій, безпосередньо прилеглих до «лімісу» — по ній проходить кордон із православним світом. І тут, ясна річ, для подальшого екуменічного діалогу необхідна інтеграція, адаптація до місцевих умов і традицій. Українська РКЦ у цій ситуації порівнянна з римським намісником, котрий свято дотримується римських звичаїв і представляє інтереси Риму, але по суті ні на що не впливає. Перспективною «зоною контакту», тобто діалогу з місцевим населенням, є УГКЦ — церква «близька» і територіально, і за мовою, і за звичаями, і за бурхливою історією. І якщо на католицьку церкву завдяки візиту Папи звернуть увагу, на певний час вихоплять її з тіні, то для УГКЦ цей візит — шанс до ще більшого розширення впливу в Україні. Оскільки це, таким чином, не тільки «наша українська церква», нерозривно пов’язана з нашою культурою й історією, як вона подавала себе досі, а й безпосередня частина вселенського явища — католицької церкви (Папа Римський підтвердить це богослужіннями за візантійським обрядом) і, що вельми важливо для України, — сполучна нитка з європейською культурою, із якою, власне, і асоціюється католицизм. Тож не дивно, що саме напередодні апостольського візиту остаточно вирішили перенести кафедру УГКЦ в Київ (нагадаю, недавно ця пропозиція тоді ще єпископа-помічника Гузара не знайшла підтримки в архієреїв і мирян греко-католицької церкви), розпочато будівництво кафедрального собору, а тепер уже глава УГКЦ кардинал Любомир Гузар заговорив про «єдину українську церкву», яка не знає поділу на католиків і православних. Тоді як у Києві освячувалося місце під будівництво нового кафедрального собору УГКЦ, у Ватикані префект Конгрегації для Східних церков кардинал Ігнатій Моуса Дауд повідомив українських журналістів про те, що питання про автокефалію УГКЦ він вважає передчасним.

З кардиналом Даудом, нагадаю, не згодні широкі верстви мирян греко-католиків, котрі сплять і бачать «у незалежній країні — незалежну церкву». Певне, ми змушені погодитися з його високопреосвященством: поки для людей питання «свого» й «національного» стоїть вище принципу вселенськості церкви, питання про автокефалію, безумовно, передчасне. Ось тільки чи захочуть православні конфесії об’єднуватися з церквою, безпосередньо підпорядкованою Ватикану? А якщо захочуть, що вийде? Кардинал Гузар поки що «наводить мости»: його прес-служба недавно оприлюднила інформацію про те, що «предстоятелів УПЦ КП й УАПЦ було запрошено для зустрічі з Папою Римським під час апостольського візиту в Україну». Це формулювання вкотре схвилювало не тільки Московський патріархат, а також просто уяву «причетних», оскільки досі підкреслювалося, що Святий престол має справу тільки з канонічними церквами (для України це УПЦ). На цьому, між іншим, ще раз наголосив президент Папської комісії для популяризації єдності християн кардинал Вальтер Каспер. Його високопреосвященство — людина далека від українських політичних реалій — не приховував, що у випадку України це продиктовано, зокрема, нев’янучою надією понтифіка на діалог із Московським патріархом. Кардинал Каспер підкреслив, що контакт із патріархом Філаретом не належить до офіційних контактів Ватикану. А стосовно запрошення кардинала Гузара двох «не зовсім канонічних» церков України «зустрітися з Папою», то, по суті, це була пропозиція взяти участь в організовуваній Держкомрелігії зустрічі Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій із понтифіком у Колонному залі ім. Лисенка, запланованій на 24 червня. У кардинала Гузара свої політичні міркування, які змушують його ставитися з підкресленою увагою до двох «національних» церков, у Ватикана ж — свої...

Отже, особливий інтерес і в нас, і в Риму викликає УГКЦ. Але ситуація з цією конфесією як і раніше досить складна, знов-таки, не тільки для нас. Ця церква пережила нелегкий період підпілля, що сильно позначилося на її самовизначенні та продовжує позначатися на її функціонуванні досі. З одного боку керівники, котрі перебували протягом «катакомбного періоду» за кордоном, звикли бути «щирими греко-католиками» хоча б тому, що продовжують діяти «у лоні вселенської церкви», вивчають, спілкуються — своєрідна інтелектуальна еміграція, що усвідомлює свою високу роль у збереженні традиції «до кращих часів». З іншого боку, священики й миряни, які залишилися вірними своїй церкві в Україні з небезпекою для себе продовжували практикувати. Після виходу церкви з підпілля вони впевнені, що саме вони зберегли церкву, — і мають рацію. З іншого боку, за час перебування в підпіллі вони звикли до своєрідної вольниці — відсутності супервізорства з боку керівництва церкви. І, ясна річ, коли керівництво, яке втратило, з погляду українського мирянина, чуття української реальності, нарешті об’явилося та ще й почало «навчати жити», виник конфлікт усередині церкви, що жевріє досі: чимало мирян УГКЦ несхвально говорить про своє «римське керівництво», котре відсиділося в еміграції, не знає почім ківш лиха, зате непогано освічене і твердо переконане в тому, що церква та християнство — явища позанаціональні. З цим важко змиритися українському греко-католику, адже для нього боротьба за церкву так тісно переплелася з боротьбою за національне визволення, що він уже не завжди спроможний відрізнити одне від іншого.

Таким чином, відносини українських греко-католиків із Римом не такі й прості. Але, зважаючи на все, тим чи іншим чином з часом вони вирівняються.

Що можна сказати про українську римо-католицьку церкву, яка також зазнала чимало труднощів у недалекому минулому?

Свого часу мені, приміром, здавалося дивним, що Московський патріарх не раз указував на «католицьку експансію», проводжувану через УГКЦ, і водночас спокійно ставився і ставиться до існування на нашій землі римо-католиків. Доводилося списувати це на проблему розділу майна — адже РКЦ храмові споруди в УПЦ не відбирала. Але річ у тому, що крім майнової проблеми в плані навернення українських віруючих до католицької церкви УГКЦ «небезпечніша» з погляду Москви. І не тільки тому, що вона дотримується візантійського обряду, тобто «схожа». А також тому, що римо-католицька церква в Україні — утворення досить закрите, нечисленне й не виявляє останнім часом серйозної тенденції до розширення. Ще недавно до неї приходили люди, котрі шукали тут навіть не стільки Христа, скільки «Європу». Але тепер і цей рух помалу вичерпується. Певне, тому, що «шукачі Європи» знаходять в українській РКЦ головним чином Польщу...

Характерно, що РКЦ в Україні багато в чому втілила ідею національної церкви в структурі вселенської — її ядро складають поляки, напівполяки або хоча б «близькі до них». Нерідко мені випадало з подивом чути, як українці-католики, котрі в побуті розмовляють українською, старанно переходили на польську з братами за вірою, чудово знаючи, що їхня рідна мова теж українська. «Польськість» — важливий знак української римо-католицької церкви. І це набирає величезного значення у світлі майбутнього візиту. Бо з цього погляду в неї є «подвійне право на Папу». По-перше, вона по своїй суті — римська церква, а по-друге, Папа Римський — поляк. Я вже й не знаю, що тут скоріше «по-перше»...

Отже, українське католицтво виставлено в дещо гумористичному світлі: з одного боку, в нас є «не зовсім римська церква», з іншого — наша «зовсім римська» церква виглядає досить скромно. Не тому навіть, що вона порівняно з «не зовсім римською» малочисельна, а тому, що її діяльність вузько орієнтована і не має серйозного суспільного звучання. Як, власне, і в будь-якої іншої «церкви національної меншини». Фактично українська римо-католицька церква охоче приймає цей статус. Він, загалом, ні до чого не зобов’язує. Хоча б тому, що обмежує у впливі. Отже, й у відповідальності.

Проте українським римо-католицьким церковним чинам не відмовиш у гонорі. Особливо тепер — напередодні візиту Папи. Вони добре знають, що вони і є «найбільш римська церква в Україні». Вони настільки міцно й нерозривно пов’язані з Ватиканом, що їм просто не треба в порядку самоідентифікації метушитися в процесі підготовки з промоушеном, інформаційними акціями тощо. І якщо ми не раз писали про «добру звичку» українських церковників будь-якої конфесії віщати з позиції «незалежного спостерігача» про те, що «все не так», перекладаючи відповідальність на кого завгодно, то в питанні підготовки до візиту Папи українська РКЦ перещиголяла всіх. Зокрема, з неабияким обуренням її представники говорять, що держава та ЗМІ не підготували як слід Україну до візиту ДУХОВНО. Для довідки: візит Папи Римського в українських ЗМІ — нев’януча популярна тема. За неофіційними підрахунками щотижня йому присвячується не менше 100 статей та інформаційних повідомлень у пресі. Ясна річ, навряд чи всі вони готують читача/глядача «духовно». Та от питання: хто повинен займатися духовною підготовкою українців до візиту глави католицької церкви — держава, ЗМІ чи все-таки сама католицька церква? І передусім римо-католицька церква, так упевнена в тому, що Папа їде в першу чергу до неї...

Між іншим, у висловлюваннях римо-католицького оргкомітету з прийому Папи нерідко можна вловити певне роздратування на адресу УГКЦ та їхньої аж надто високої активності. Це, звісно, не дивно, що в «зовсім католиків» «не зовсім католики» викликають певний подив. Ця натягнутість проявляється, переважно, у дрібницях — у подиві з приводу «прогреко-католицької» орієнтації української служби радіо Ватикану, у появі «альтернативного сайта» щодо візиту Святійшого отця, у відсутності спільних акцій і заяв. Об’єднаність цих двох конфесій у єдиний комітет із підготовки візиту залишає відчуття звичайної формальності. Ситуація в чомусь протилежна римській: тут римо-католицька церква вражає своєю «провінційністю» та малоактивністю, а греко-католицька — своєю самовпевненістю й незалежністю.

Тож не дивно, що «римське» співвідношення східного й латинського католицизму прямо протилежне українському. Хоча інтрига та сама — «справжні католики» мають, з одного боку, поблажливо відсторонене ставлення до «не зовсім католиків», з іншого боку, це ставлення має підводні камені: цікавість щодо «іншого» й певне усвідомлення власної ущемленості, що має корені саме в «істинності». Широкій інтеграції української РКЦ в український релігійний простір значною мірою заважає саме відчуття власної переважаючої «істинності», як вона її розуміє. З іншого боку, знаючи про цю «істинність», вона не може залишатися байдужою до успіхів «не зовсім католицької» церкви, яка міцно зайняла «католицьку» нішу в Україні і, судячи з останніх подій та висловлювань старших ієрархів, не збирається цією нішею обмежуватися.

Попри активність УГКЦ у справі діалогу з українським православ’ям, чомусь не залишає відчуття великої прогалини в діяльності наших католицьких церков саме на ниві «пріоритету екуменічної політики Ватикану» — діалогу з православ’ям. Здавалося б, ці церкви «прикордонні» — розташовані на території контакту з православним світом. Проте їх важко запідозрити в широкій екуменічній діяльності, попри те, що цю діяльність поставлено їм в обов’язок рішеннями Другого Ватиканського Собору й Кодексом канонічного права. Зокрема, мені, приміром, дивно, чому нікому з місцевих римо-католицьких ієрархів не спало на думку, що питання владнання конфлікту з УПЦ навколо візиту Папи перебуває саме в межах компетенції місцевої єпископської конференції, яка мала разом із греко-католицькою церквою постаратися погасити цей конфлікт. Обидві католицькі церкви в Україні обмежилися великими заявами та приватними повідомленнями з цього приводу. Зважаючи на той факт, що УГКЦ обурює Московський патріархат самим фактом свого існування, місію спроби владнання непогодженостей з УПЦ могла б узяти на себе українська католицька церква. Замість цього римо-католики на останній прес-конференції назвали позицію УПЦ «їхніми особистими проблемами». Більше того, спроби УПЦ нарешті вирішити питання одержання місця під будівництво церкви у Львові, яке Львівська міська адміністрація тягне ось уже п’ять років, один з ієрархів української РКЦ обурено назвав «звичайним шантажем». Не менше насторожують, між іншим, проповіді інших західноукраїнських греко-католицьких священиків, котрі, «духовно готуючи свою паству» до візиту, нібито між іншим вказують на «ворогів візиту» — православних і прирівнюють православну церкву до «відпалих й інших сект», зміцнюючи в душах слухачів впевненість у тому, що «ми від усіх кращі, ми від усіх красивіші». Так послухаєш-послухаєш та й замислишся над справедливістю гніву Московського патріархату з приводу «утиску прав православних у Західній Україні». Невже так складно бути трішки обережнішим із формулюваннями й не компрометувати себе, конфесію і зрештою сам апостольський візит? Адже, погодьтеся, досить дивно все це виглядає для католицької церкви, яка так широко декларує себе як лідера екуменічного руху. А либонь не виключено, що компромісу з єдиною поки що канонічною церквою в Україні можна було б дійти, доклади до цього зусилля українська Єпископська конференція РКЦ й Синод УГКЦ. Певне, знаючи, що понтифік у будь-якому випадку приїде в Україну, вони вже не відчувають потреби ні в діалозі, ні в компромісах, ні в самому екуменічному русі. Але ж через чотири дні понтифік поїде собі. А УПЦ залишиться. Конфлікт, побоююся, теж...

Не хочу в цій статті знову повертатися до аналізу та критики позиції УПЦ. Зрештою, вона робить, «що велять». А «велять» — усупереч здоровому глузду. Тут для мене важливо інше: поки що українські католики, всупереч усім побоюванням Москви, не вельми рвуться втілювати екуменічну мрію Папи Римського. Більш-менш цікаву політику в цьому плані ведуть нелюбі Московським патріархом «уніати». Вони, скоріше, як уже було відзначено, реалізують власні суто українські плани. Не можна, правда, виключати й те, що в цій своїй діяльності вони втілюють звичні для Ватикану єзуїтські норми, «наводячи мости» з церквами «сумнівної канонічності» нібито «на власний страх і ризик». Офіційно Ватикан їх у цьому не підтримує. Але це офіційно. І зовсім не тому, що «не можна», — за католицькими правилами щодо застосування норм екуменізму цілком можна, і вибір характеру екуменічного процесу покладається саме на місцеву церковну владу. Тож насправді можна, а можливо, навіть і «потрібно». Просто вголос про це говорити не заведено — у Москві можуть витлумачити по-своєму. Інша річ, що ця чи інша місцева церковна влада, вирішуючи свої «домашні завдання» щодо «місцевого екуменізму», могла б докласти певних зусиль для владнання конфлікту навколо візиту глави їхньої церкви. Поки що замість ділової розмови та ліквідації місцевого конфлікту на рівні глав місцевих церков, Митрополит УПЦ Володимир і Папа Римський Іоанн Павло II листуються... І не зрозумієш, чи то Папа вважає, що «коли хочеш зробити щось добре, роби це сам», чи то просто місцеві римо-католицькі власті не хочуть брати на себе відповідальність, визнаючи за краще супроводжувати критику бездіяльністю. Погодьтеся, набагато простіше відкрити ще один сайт і виставити державі та ЗМІ рахунок за «відсутність духовної підготовки», чим домогтися чогось від УПЦ й Москви.

А Папа Іоанн Павло II, попри це, не хоче розлучатися з надією на те, що вдасться навести мости з «бастіоном» православ’я — Москвою. Попри новітні спроби згладити ситуацію, побоююся, навіть корінні розбіжності між католицизмом і православ’ям перемогти буде простіше, ніж розбіжності в претензіях Третього Риму й Вічного Риму. Утім, це розмова окрема...

Всі статті Катерини Щоткіної

Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.

Будь ласка, виберіть один або більше пунктів

Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК

Залишайтесь в курсі останніх подій!

Підписуйтесь на наш канал у Telegram

Стежити у Телеграмі