Катастрофа 1941 року: як це стало можливим? Командно-адміністративна система управління «по-сталінськи»: гора народила мишу

Масштабний соціальний експеримент — побудова принципово нового державного механізму-монстра — командно-адміністративної системи — не дав запланованого результату у зміцненні економічних основ обороноздатності Радянського Союзу. Відмова від нової економічної політики 1920-х років з її багатоукладністю, функціонуванням певних ринкових механізмів і певної ж свободи конкуренції, вибору, волі — натомість створення і цементування у 1930-х роках тоталітарно-бюрократичних механізмів управління економікою і суспільством — усе це мало непоправні наслідки.

Проте довоєнні п’ятирічки зробили свою справу — аграрна країна відійшла в минуле. Будівництво нових заводів (Запоріжсталь, Азовсталь, Дніпробуд, Краммашбуд, Харківський тракторний завод та ін.) вивело Україну на рівень великих індустріальних країн Європи. Її промисловий потенціал у 1940 році у сім разів перевищував показник 1913 року.

Загалом за дві з половиною п’ятирічки було побудовано понад дві тисячі великих народногосподарських об’єктів. Промислове виробництво в Україні напередодні війни зростало швидкими темпами. Якщо у 1937 році продукції важкої промисловості випускалося на 16,2 млрд. крб., то у 1940 році — на 22,4 млрд. крб. Відповідно змінювалась і галузева структура промисловості України. Частка виробництва засобів виробництва (група А) у 1940 році становила 62% (у 1913 р. лише 36%), а виробництво предметів споживання (група Б) — всього 38% (у 1913 р. 64%). Так закладався основоположний принцип — не радянська держава для людей, а люди повинні працювати на державу.

Фактично Україну перетворили на сировинну базу СРСР. У 1940 році вона давала вугілля 50,5%, залізної руди — 67,6%, сталі — 48,8%, чавуну — 64,7% загальносоюзного виробництва. Сільське господарство давало третину виробництва зерна в Союзі, 60% цукрових буряків тощо. У результаті Україна посіла друге місце з виплавляння чавуну (після Німеччини), третє після Німеччини та Англії за виробництвом сталі, четверте за видобутком вугілля.

Підвищення обороноздатності країни (ось-ось і світова революція, треба бути готовими!) було однією з головних цілей індустріалізації. В країні будувалися нові авіаційні, танкові та інші військові заводи. У 1938—1941 pоках військова промисловість розвивалася втричі швидше, ніж будь-яка інша. Конструкторське бюро під керівництвом М.Кошкіна розробило танк Т-34, конструктор В.Петляков створив швидкісний пікіруючий бомбардувальник Пе-2, у 1939 році з’явився літак-штурмовик Іл-2.

На оборону коштів не шкодували. Якщо у 1940 році військові витрати становили 56,8 млрд. крб. (або 32,6% всього держбюджету), то на початок 1941 року — вже 43,4%. Тільки за кількістю літаків і танків СРСР майже вдвічі переважав збройні сили Німеччини, Японії, Італії, Румунії і Фінляндії разом узяті.

Але ж яку ціну за це зростання довелося заплатити? Не забуваймо, що індустріалізація здійснювалася в умовах гострої нестачі коштів, браку кваліфікованих кадрів, устаткування, загальної економічної відсталості. Кошти на побудову заводів-гігантів удалося залучити лише за рахунок глобальних соціальних перетворень-злочинів: колективізації (фактично знищення селянина-трудівника), використання примусової праці політв’язнів тощо.

Сталіна цікавило тільки одне — показники. Ціна — діло десяте. Л.Троцький так характеризував ситуацію: «Тепер гасло одне: без оглядки вперед! План переглядається у бік збільшення... Посилання на об’єктивні перешкоди: погане обладнання, нестачу сировини або її погану якість прирівнюється до зради революції. Згори вимагають: «Розмах, ударність, наступ!».

Усе це призводило до постійної «штурмівщини». Плани не були постійною величиною, навпаки, мали тенденцію до перегляду і переписування. На Дніпровському металургійному заводі ім. Петровського план капітального будівництва протягом року змінювався 13 разів, а на заводі ім. Дзержинського у Дніпродзержинську «всього» десять разів, але в підсумку після всіх змін просто повернулися до найпершого варіанта.

Повною мірою було використано людський фактор. Розгорнулися соціалістичні змагання, стахановський рух ударників. 1935 року вибійник шахти «Центральне-Ірміне» О.Стаханов за одну зміну вирубав 102 т вугілля, що в 14,5 разу перевищувало норму! Незаперечний рекорд! Але... Стаханову допомагали два підсобні робітники, а «рекорд» записали лише на нього одного. Про помічників Стаханова на десятки років «забули».

З вугільної промисловості рух ударників перекинувся у всі галузі народного господарства. Більше того, цей «почин» влада використала з метою збільшення нечуваного навіть за часів царату тиску на трудящих.

Дуже часто норми зростали абсолютно необгрунтовано. Перед трудящими ставилися нереальні плани. На кожній шахті, заводі, фабриці з’явився свій передовик, від якого фактично вимагали неможливого. Якщо ж дива не ставалося, то «рекорди» ставилися виключно на папері, про що й звітували у центр.

У країні панувала атмосфера приписок і роздування неіснуючих досягнень. Результати першої п’ятирічки Політбюро рішенням від 1 лютого 1933 року взагалі заборонило оприлюднювати. Натомість Й.Сталін «відзвітував», що план п’ятирічки було виконано за чотири роки і три місяці. Не підтвердивши свої слова жодним реальним показником або фактом!

Другу п’ятирічку виконали в такий же рекордний строк. Хоча, як зазначають сучасні дослідники, реально було виконано не більше 70—77% від запланованого.

Принциповою особливістю стало те, що, на відміну від решти країн світу, індустріалізація здійснювалася не заради задоволення споживчих потреб населення, тобто не для людини, не заради поліпшення її життя. Навпаки, споживання промислової продукції населенням обмежувалося. Рівень життя падав. Держава стала не тільки власником усіх промислових об’єктів, а й головним споживачем виробленої ними продукції — насамперед зброї та засобів виробництва. Структурна диспропорція стала однією з головних ознак новоствореного промислового комплексу. В Україні пріоритетними стали лише ті галузі, які забезпечували паливом та металом промисловість Росії. Так, із виділених Україні на нове будівництво 1,2 млрд. крб. 78% призначалося на Донецько-Криворізький басейн (для задоволення потреб у вугіллі та металі). На всю решту території України залишилося 22% асигнувань на нове промислове будівництво.

Значне відставання модернізації легкої та харчової промисловості від важкої індустрії відчуло на собі все населення країни. Згідно з планами першої п’ятирічки у важку промисловість України передбачалося вкласти 87,5%, а в легку та харчову — лише 12,5%. Прямим наслідком стала кризова ситуація із забезпеченням населення харчовими продуктами і товарами масового вжитку. На дефіцит перетворювалися навіть товари першої потреби.

Такі тенденції дали змогу молодому економісту-комуністу М.Волобуєву заявити, що революція нічого принципово не змінила — Україна залишалася колонією Росії. (До речі, принциповий момент — такі думки і не тільки думки, а й змістовні наукові аргументи викладені молодою людиною, яка сформувалася вже в умовах нового радянського суспільства, була членом партії, у журналі «Більшовик України»! Що ж тоді казали розумні люди вдома на кухнях! Хоча політика Сталіна й була спрямована саме на те, щоб мислячих людей у країні з кожним роком дедалі меншало.)

Рівень життя в Україні зовсім не турбував московське керівництво. У всіх економічних негараздах, невиконаннях планів, складнощах модернізації, перебоях із забезпеченням продуктами звинуватили виключно «людський фактор». Усі труднощі використовували лише як підстави для подальшого розгортання «полювання на відьом». Було репресовано Волобуєва. Тисячі директорів, інженерів, майстрів та інших «шкідників» відповідали за «свої злочини». НКВС фабрикувало чергові сенсаційні справи «ворогів народу». Репресивний апарат закручував гайки.

28 грудня 1938 року РНК СРСР, ЦК ВКП(б) і ВЦРПС прийняли постанову «Про заходи упорядкування трудової дисципліни, поліпшення практики державного соціального страхування і боротьби із зловживаннями в цій справі». Назва каже сама за себе — відтепер починалася серйозна боротьба із порушниками дисципліни. Запізнення на роботу фактично прирівнювалося до державного злочину. В разі всього лише трьох прогулів або навіть лише запізнень працівника негайно звільняли з роботи.

У червні 1940 року боротьба за дисципліну спалахнула з новою силою. Президія Верховної Ради СРСР своїм указом «Про перехід на восьмигодинний робочий день, на семиденний робочий тиждень і про заборону самовільного залишення робітниками і службовцями підприємств та установ» зробила заходи щодо посилення трудової дисципліни ще більш інквізиторськими. Працівника, який без вагомої причини був відсутній на робочому місці, могли не просто звільнити з роботи, а ув’язнити на строк від двох до чотирьох місяців. Запізнення каралися виправними роботами тощо. До речі, збільшення тривалості робочого дня (до того було сім годин) відбулося без жодних пояснень або компенсацій.

Покарання застосовувалися широко і без «зайвого гуманізму». Начальники на місцях, побоюючись звинувачень у «потуранні злісним порушникам дисципліни», свідомо підводили працівників під найжорсткіші покарання. Реальністю були покарання для керівництва за надмірний «лібералізм». Так, Н.Іванцова, член саме тієї славнозвісної молодіжної підпільної організації «Молода гвардія», згодом свідчила, що до війни її батько служив заступником директора шахти №1-біс. У вересні 1940 року за «потурання прогульникам» його заарештували і засудили до двох років примусових робіт. З яких він живим додому так і не повернувся...

Вироки тих років вирізнялися винятковою жорстокістю. Приміром, на шахті ім. Дзержинського у Дзержинську, що на Донеччині, вибійникові дали цілком офіційний відгул у зв’язку із тяжкою хворобою дружини. Але хвороба виявилася смертельною і жінка померла, через що цей чоловік іще два дні не виходив на роботу у зв’язку із похороном. Як наслідок його ув’язнили на чотири місяці! Як бачимо, цілком реальну біду, трагічну життєву ситуацію — похорон близької людини — прирівняно до «прогулу без вагомої причини» і перетворено на злочин.

Тільки на Донбасі протягом наступних двох місяців після прийняття «червневого закону» суди розглянули понад 12 тисяч справ. 1049 робітників було ув’язнено, а близько 7,5 тисячі дістали різні строки виправних робіт. По всій країні вже на червень 1941 року три мільйони осіб (або близько 8% працездатного населення) було віддано під суд, з них 500 тисяч засуджено на різні строки покарання.

Cлід наголосити, що всі «драконівські» закони про боротьбу з порушниками, розгортання змагання за виконання та перевиконання планів тощо, як і побудова заводів-гігантів, абсолютно не позначилися на рівні життя простого населення. Хоч скільки було зібрано зерна, виплавлено чавуну, видобуто вугілля — всі ресурси йшли або на військові потреби, або (після підписання пакту Молотова — Ріббентропа) на допомогу та зміцнення нацистської Німеччини.

Так, у 1940 році комісар вугільної промисловості Бахрушев скаржився уряду на вкрай погане забезпечення Донеччини харчами. Доходило навіть до перебоїв із хлібом. А, приміром, у їдальні №5 в Артемівську взагалі головною стравою обіду робітників став чай (як жартували — без цукру на перше і з цукром на десерт).

Саме в ці роки з’явилася частівка: «Україна хліборобна, Німцю хліба дала, А сама голодна». Зрозуміло, що за такі віршики людину чекало суворе покарання...

Головні проблеми радянського промислового комплексу були пов’язані не так із дисципліною на робочому місці, як з ефективністю використання наявних виробничих потужностей, із вражаючою невідповідністю затрат праці і капіталів отриманому економічному результату. Витрати на оборону зростали, але їхня ефективність була недостатньою. На кінець 1940 року тільки у восьми промислових наркоматах із виготовлених 58 тисяч металорізальних верстатів не було встановлено 33 тисячі — виготовлене обладнання мертвим вантажем осіло десь на складах. А в цей час люди недосипали і недоїдали, отримували жорсткі покарання за «прогули», втрачали здоров’я, а часом і життя, намагаючись виконати плани-завдання. Сталінська командно-адміністративна система доводила свою «ефективність».

Таким чином, навіть там, де людям, звичайним рядовим виконавцям, трудівникам п’ятирічок, цим героям праці вдавалося зробити неможливе — виконати і перевиконати плани надіндустріалізації, — командно-адміністративна система, яка характеризувалася надмірно роздутим чиновницьким апаратом, бюрократизацією, тотальною централізацією планування, фінансування та матеріально-технічного забезпечення, абсолютним ігноруванням ринкових законів і, як наслідок, породжувала хронічний дефіцит, позбавляла підприємства та їхніх трудівників економічних стимулів і самостійності, перекреслювала результати їхньої самовідданої праці.

Наслідки вражають. На початок війни в армії була фактично відсутня матеріальна частина. Подивимося, про що свідчать документи. З політичного повідомлення політвідділу 11-го механізованого корпусу військовій раді Західного фронту від 15 липня 1941 року: «Напад фашистської Німеччини захопив 11 механізований корпус не забезпеченим матеріально-технічним майном. Танків було: Т-26 — 242, вогнеметів — 18, БТ-5 — 44, Т-34 — 24, KB — 3. Танки Т-26 і БТ-5 складали головним чином учбово-бойовий парк, отриманий на укомплектування з інших частин.

До 10— 15% танків у похід не було взято — вони були в ремонті. Артилерійські полки не були укомплектовані повністю гарматами, тракторами і автомашинами. Автомашинами корпус був забезпечений на 10— 15%. Мотоциклетний полк — кулеметний батальйон, батальйон зв’язку, понтонні батальйони — взагалі не були забезпечені інженерним і спеціальним майном. Батальйон зв’язку корпусу з 19 рацій, які йому належало мати, мав одну 5-АК. Карт топографічних, районів бойових дій зовсім не було...» Одна рація з 19 потрібних! Могла вона забезпечити зв’язок, хоча б теоретично?! Звісно, ні. А забезпеченість авто на 10—15%? А відсутність карт?!

Прикордонні округи були забезпечені радіостанціями: армійськими та аеродромними — на 26— 27%, корпусними та дивізіонними на 7%, полковими на 41%, батальйонними на 58%; апаратами: телеграфними — на 56%, телефонними на 50%; кабелем: телеграфним — на 20%, телефонним на 42%. Некомплект майже за всіма позиціями складав понад 50%! І зовсім уже кричущим був стан із забезпеченням корпусними та дивізійними радіостанціями — всього 7% потрібної кількості! Обійдемося навіть без риторичного запитання: що таке війна без зв’язку між підрозділами, без керівництва?..

А крім того — як забезпечувався наявний зв’язок між військовими частинами? Переважно телеграфними і телефонними лініями Наркомату зв’язку. Але загальнодержавна мережа була побудована за радіальним принципом, згідно з яким лінії та вузли зв’язку зосереджувалися у великих промислових та адміністративних центрах. Причому такі вузли абсолютно не були захищені від нападу ворожої авіації, а лінії зв’язку, які розташовувалися вздовж шосейних та залізничних магістралей, узагалі стали легкою здобиччю для диверсантів. Істотним недоліком стала відсутність кабельних та підземних магістралей. Уже на другу годину ночі 22 червня 1941 року (ще до початку війни!) більшість ліній зв’язку була виведена з ладу диверcійними групами.

Порушення зв’язку із штабами фронтів і армій призвело до втрати контролю за ситуацією. Скажемо більше, навіть командування в перші дні взагалі не володіло ситуацією. Приміром у «Зведенні Головного Командування ЧА» за 22 червня 1941 року обстановку на фронті подано так: «На світанку 22 червня 1941 року регулярні війська німецької армії атакували наші прикордонні частини на фронті від Балтійського до Чорного моря і впродовж першої половини дня стримувалися ними. У другій половині дня німецькі війська зустрілися з передовими частинами польових військ ЧА. Після запеклих боїв противник був відбитий з великими втратами».

Важко сказати, чого тут більше: інформації чи дезінформації. І з якою метою. Обманути населення чи себе?

Великі проблеми були і з рівнем підготовки військових фахівців до бойових дій. Так, механіки-водії танків мали лише по вісім-десять годин водіння бойових машин. За цей час можна лише більш-менш опанувати велосипед, але не сучасну бойову машину!

Ветеран війни О.Каменцев згадував: «Вважаю однією з причин наших невдач 1941 року недостатню оперативно-тактичну підготовку старшої і вищої ланки комскладу, починаючи від полку і закінчуючи армією. І до того ж погана підготовка і виучка танкістів. У перших боях ми зазнавали величезних втрат у танках і людях через незнання і невміння вести маневр. Знали одне — «вперед». Ні оборони, ні відступу нас не вчили. Це пов’язано із «вакуумом» у старшій і вищій ланці комскладу після лютих репресій 1937— 1938 pp.»

Документи підтверджують ці слова. З повідомлення управління політичної пропаганди Південно-Західного фронту начальнику Головного управління політпропаганди ЧА від 8 липня 1941 року: «За період бойових дій у ряді частин і з’єднань значні втрати матеріальної частини. У 15 стрілецькому корпусі втрачено з 22 червня по 1 липня 70 вантажівок, 52 трактори.

У 22 механізованому корпусі за той же час втрачено 46 авто, 119 танків, з них 58 підірвано нашими частинами під час відступу через неможливість відремонтувати на ходу.

Виключно великі втрати танків KB у 41 танковій дивізії. 3 31 танка дивізії на 6 липня 1941 р. залишилося 9. Виведено з ладу ворогом — 5, підірвано екіпажами — 12, відправлено в ремонт — 5.

У бою танк KB показав винятково високі якості. Середня протитанкова артилерія противника не пробивала його броні.

Великі втрати танків KB пояснюються насамперед слабкою технічною підготовкою екіпажів, низьким знанням ними матеріальної частини танка, а також відсутністю запасних частин. Були випадки, коли екіпажі не могли полагодити поломки танків KB, які зупинялися, і підривали їх».

Парадокс: з одного боку, танк KB показав виключно високі бойові характеристики, артилерія ворога не пробивала броні. Німці змогли вивести з ладу всього п’ять машин. А тим часом наші екіпажі знищили в 2,5 разу більше своїх танків, ніж ворог!

Не кращим був стан і в авіації. Пілоти мали досвід усього по 12— 15 годин льотного часу. Наприклад, пілоти Київського військового округу взагалі встигли налітати лише по чотири години. (Для порівняння: в американській армії пілота випускали в бій лише тоді, коли він мав не менше ніж 1,5 тис. годин тренувальних вильотів!) Армії інших країн випускали в повітря фахівців — асів, а радянські пілоти з пришвидшеною програмою «зліт— посадка» фактично перетворювалися на камікадзе.

У п’яти прикордонних округах з дев’яти тисяч бойових літаків 1200 взагалі не мали підготовлених екіпажів. Ці літаки знищили на аеродромах — не було кому навіть підняти їх у повітря. Статистика промовляє сама за себе: за період з 1 січня — 11 квітня 1941 року сталися 71 авіакатастрофа і 156 аварій. Розбилися
138 літаків, загинув 141 пілот. Це в мирний час і всього за неповні чотири місяці! Льотне начальство, боячись аварій, які спричиняли не тільки смерть людей, а й погіршення статистики й відповідні покарання та репресії, просто з перестраховки забороняло тренувальні польоти. Таким чином, для більшості радянських пілотів «викладачами» льотної справи стали німці. Не багатьом вдалося закінчити цю «школу»...

Як бачимо, командно-адміністративна система, з її домінантою звітності, вигаданої статистики, папірця над реальністю, система, яка була побудована виключно на залякуванні працівників і могла працювати лише за активної допомоги НКВС, практично позбавивши людей будь-яких стимулів у своїй роботі, система, яка звела нанівець усі досягнення передвоєнних п’ятирічок, перекреслила самовіддану працю і справжні рекорди тисяч трудових подвижників. Саме система, яка в свою основу поклала кількість, а не якість, і допомогла зміцнити владу Сталіна, але при цьому призвела до трагедії Червоної армії, максимально зіграла на руку ворогові і стала істотним внеском Сталіна у перемогу — перемогу над власним народом.