Картинки майбутнього на уламках минулого

07 липня, 2022, 13:00 Роздрукувати
Відправити
Відправити

На усвідомлення того, що життя вже ніколи не буде таким, як раніше, потрібен час

Картинки майбутнього на уламках минулого
© Фото, надане автором

Війна змінює життя країни, окремих спільнот, людей. Як це — бути експерткою і допомагати людям, котрі втратили домівку, а інколи й близьких, коли ти сама одна з них? Чи можливо намалювати картинку майбутнього, коли горизонт планування кожного з нас, із цілком об’єктивних причин, становить не більше двох тижнів?

Про це ZN.UA говорило з керівницею громадської організації «Маріупольська спілка молоді», співзасновницею «Ради жінок Донеччини», членкинею правління Громадської спілки «Українська мережа за права дитини» Уляною Токарєвою.

Сама з Маріуполя, останній рік Уляна частково жила й працювала над проєктом у Києві, де її й застала повномасштабна війна, розпочата Росією. Працювала разом із чоловіком, із яким побралися вже після початку повномасштабної війни й після того, як його мобілізували. Бо хотіли бути частиною одне одного, хоч би як надалі склалася доля...

Уляна мріяла повернутися додому, але повертатися більше нікуди: будинок зруйновано. Та й міста майже немає. Проте вона продовжує працювати. Крок за кроком намагаючись усвідомити і створити свою картинку майбутнього.

Фото, надане автором

— Пані Уляно, ви з Маріуполя. Але останній рік працювали над проєктом у Києві, де вас і застала повномасштабна війна. Що це був за проєкт?

— Великий проєкт, пов’язаний з питаннями безбар’єрності. Частково я працювала в Києві, частково — в Маріуполі. Команда з Маріуполя працювала (і працює далі) на декілька областей — Донецьку, Луганську, Херсонську та Запорізьку. В Маріуполі мій дім, моя родина, друзі. Це, власне, все, чим я жила.

— Родину і команду вдалося вивезти? Як це було?

— Так. І мою, і родину чоловіка. Майже вся наша команда теж виїхала. Крім однієї людини.

Напередодні повномасштабної війни були розмови з родиною, друзями, колегами. Ми навіть плани будували. Організація мала автівку, якою ми користувалися під час надання послуг, коли виїжджали, наприклад, до жінок, що постраждали від насильства. Була ідея перевезти команду машиною в безпечніше місце. Але все ж таки ми повірили, що місто в безпеці, захищене...

На Різдво, коли ми традиційно проводили свята з сім’ями в Маріуполі, єдине, що я забрала, — альбоми з фотографіями та частину документів. Усе залишилося вдома. В Маріуполі залишилося все життя.

Переїжджали ми групами. Частина команди була в Києві. Інша частина та наші родини виїжджали, коли була така можливість. У перші тижні березня це взагалі було неможливо. Останній потяг виїхав із Маріуполя 25 лютого. Пара моїх колег вирвалися з міста під обстрілами. Я була з ними на телефоні весь їх шлях. Це було дуже складно. Потім майже ніхто виїхати не міг.

Моя мама разом із частиною нашої команди виїхала в другій половині березня. Родина чоловіка — вже у квітні.

Маріуполь обстрілювали в різні періоди з різною інтенсивністю. Були маленькі віконця, коли хтось міг заїхати в місто й виїхати звідти. Однак це відбувалося під обстрілами.

Мою маму вивозила моя подруга. Виїхати можна було тільки власним транспортом. У машині було дуже мало місця. Там помістилися тільки мама й кішка, ніяких речей. І лише три хвилини, щоб добігти до машини і виїхати під обстрілами.

Родину чоловіка ми вивозили вже з допомогою приватних перевізників. Розуміли, що заплатимо будь-які гроші, тільки б його мама й сестра опинилися в безпеці. Людей, які б могли перевезти, ми шукали довго.

Є ілюзія, що на той момент були якісь організовані групи, котрі їздили за адресами і на свій страх та ризик вивозили людей. Та хоч би скільки добровольців, котрі безкоштовно вивозили містян, я опитувала, вони казали, що коли вдавалося заїхати, то хапали на вулицях тих, хто зголошувався виїхати, й під обстрілами поверталися назад.

Так само було і з перевізниками. Мама й чоловікова сестра вже пішли зі свого будинку, бо там було небезпечно. Вони просто стояли на вулиці, де їх і знайшли перевізники, які вигукували їхнє прізвище. В іншому районі міста, в натовпі людей. Історія прямо фантастична.

Якщо прибрати всі емоції й залишити тільки картинку, то вийде якийсь американський бойовик. Люди, котрі на свій страх та ризик, безкоштовно чи за гроші вивозять у таких умовах людей, роблять велику справу.

— Мені важко навіть уявити, що ви відчували, доки ваші з чоловіком родини та друзі залишались у Маріуполі...

— Тваринний страх. Людина, яку ви дуже любите, яка для вас дуже дорога, перебуває в небезпеці. Телефонний зв’язок був лише до 5 березня. Потім його фактично не було. Майже два тижні я не чула маминого голосу, не знала, як вона живе. Чи взагалі жива, чи обстріляли її будинок. Читала новини й вихоплювала уривки інформації від людей. Ми зідзвонювалися з друзями та думали, як знайти транспорт і поїхати в місто. Була ще епопея з гуманітарними коридорами, евакуаційними автобусами, коли росіяни не пропускали ніяких гуманітарних вантажів, ніякого транспорту. Коли мені нарешті зателефонувала сусідка і сказала, що мама жива, я навіть спочатку не повірила, що мені говорять про мою маму.

Я добре розумію, що таке обстріли. У 2014-му частину міста, де була наша з мамою квартира, окупували. Ми постійно ходили під обстрілами. Але я не могла собі уявити, що таке авіабомбування. Це дуже страшно. Від цього ніяк не захиститися.

— Ваш дім, він уцілів?

— Будинку, де були наші квартири, більше немає.

— Де тепер члени вашої сім’ї?

— Ми всі зараз на Закарпатті, в безпеці. Нам надали тимчасове житло. Ми тут відновлюємося, відновлюємо нашу роботу, громадську організацію. Для того, щоб допомагати людям, котрі пережили те саме. Це дуже важливо. Здобутий нами досвід допомагає встановлювати контакти, краще розуміти людей і підтримувати саме так, як вони того потребують. Зараз ми працюємо над цим.

Фото, надане автором

— Як змінилася ваша діяльність із початком повномасштабної війни?

— Дуже складно просто зрозуміти, на якому ти світі. Роботи ми не припиняли. Але сутність цієї роботи справді змінилася. Фактично решту лютого і березень ми працювали над тим, щоб консультувати людей віддалено, допомагати, складати якісь маршрути евакуації, підтримувати їх на цьому шляху психологічно й фінансово, шукати місце для поселення тощо.

У 2014–2015 роках я координувала в Маріуполі всю допомогу людям, котрі переїхали туди з постраждалих частин Донецької та Луганської областей і з Криму. Тоді через різні програми допомоги, за які відповідали я та команда, що працювала зі мною, пройшло понад 100 тисяч людей. Тому це не було для мене якоюсь новою, незнайомою роботою. Фактично, я повернулася до того, чим уже займалась. Але це зовсім інше відчуття, коли безпосередньо постраждали ти сама і твоя родина, коли ти залишилася без домівки, без розуміння, як завтра буде влаштоване твоє життя.

Я розуміла, наскільки потрібна нині підтримка переселенцям із Маріуполя та інших міст. Тому ми започаткували підтримуючу програму для людей, із якими працювали до 24 лютого: молоді, жінок, соціальних працівниць. Усіх тих, хто так чи інакше брав участь у наших попередніх програмах. Тих, хто перебував на окупованих територіях чи територіях, на яких велись активні бойові дії; тих, хто вже переїхав у безпечні місця в Україні чи за кордон. Це було й залишається великою частиною нашої роботи.

Але я й мої колежанки самі зараз проходимо через процес відновлення. Частина наших родин, чоловіки були мобілізовані або добровільно пішли захищати країну. На жаль, не всі живі. Тобто зараз ми проходимо дуже складний етап. Я б сказала, що ми перебуваємо всередині війни, всередині цього шторму. Й інколи за роботою не помічаємо всіх тих страшних моментів, які переживаємо.

Частина нашої команди отримує медичну, психологічну допомогу. Наші історії розвивалися по-різному на етапі евакуації чи виїзду.

Оскільки основна частина команди наразі перебуває на Закарпатті, то ми зробили програми підтримки для жінок, які переїхали з громад, що постраждали. Допомагаємо їм відновлюватися, ставати на ноги і влаштовувати своє життя. У фокусі 1200 таких жінок.

Фото, надане автором

— Чи співпрацюєте з іншими громадськими організаціями? Мені важко уявити, як вам вдалося досить швидко налагодити діяльність в іншому регіоні, перебуваючи у статусі переселенців.

— Це цікавий досвід, який ми самі не до кінця можемо усвідомити. Насправді я уродженка Закарпаття. Тут — частина моєї родини, що зголосилася нас прийняти. Ми змогли тут поселитись у кількох будинках і жити. Коли нас уперше назвали біженцями, це спочатку в нас викликало усмішку, а потім і спротив.

Ми не усвідомлюємо себе людьми, котрі постраждали. Ми вже так багато років допомагаємо іншим, що часто дивимося на ситуацію саме з позиції, як можемо допомогти іншим. І лише усвідомлення того, що ми не в ресурсі, що нам його бракує для роботи, повертає до реальності. Ну, наприклад, коли щодня примушуєш себе щось робити. Хочеться заховатися під теплою ковдрою, бути в тиші, в умовній безпеці і слухати саму себе, що з тобою відбувається. Але усвідомлюєш, що на тебе чекають інші люди. Ти маєш якісь зобов’язання й відповідальність. І ти щодня заново облаштовуєш своє життя.

Або коли відчуваєш, що не можеш розмовляти з іншими людьми. Будь-яка комунікація, спілкування тебе дуже лякають.

До 24 лютого ми створювали і облаштовували багато просторів — наприклад, безпечні простори для родин, молодіжні центри або підтримки сім’ї, різні хаби, зокрема для вільного спілкування поліції з громадськістю. Щоб люди могли отримувати послуги в комфортних умовах. І тут ми теж намагаємося створити такий простір, де громадські організації могли б об’єднатися задля того, аби продуктивніше допомагати і своїм громадам, і людям, які переїхали до цих громад.

Але коли я думаю про те, щоб заново щось будувати й ремонтувати, то переді мною постає запитання: «А навіщо?» Підсвідомо в мені говорить острах, а чи є в цьому сенс, адже війна може все це зруйнувати.

— Навіть на Закарпатті, у відносно безпечному місці...

— Будь-де. Тут справді відносно безпечне місце. Наприклад, наша колежанка облаштувалась у Воловці. І кілька тижнів тому його обстрілювали.

Це просто життя в новому розумінні. Є постійний острах, що все створюване в будь-який момент може бути зруйноване. Це одна з перешкод, яка дуже заважає рухатися багатьом людям, котрі переїхали. Я бачу, як багато з того, що ми створили й побудували, зруйноване в тому ж таки Маріуполі та в інших місцях...

— Як вам вдається давати цьому раду? Цей страх має об’єктивне підґрунтя. Але якщо жити в цій парадигмі, тоді, крім надання швидкої допомоги з виживання, нічого не можна створити.

— Це виклик. Із цим зіштовхуюся не тільки я. У багатьох програмах ми бачимо, що надається якесь житло, а люди не поспішають доводити його до ладу і облаштовувати. Це острах, що все тимчасове, все може бути зруйноване. Єдиний вихід — бачити перспективу на майбутнє. Постійно створювати для себе картинку майбутнього, в якому є життя.

— Яку картинку ви створюєте для себе?

— Важке запитання. Я над цим працюю.

Кожен день я думаю про те, як забезпечити свою команду додатковим заробітком, бо постійно жити в тісноті багатьом людям дуже складно, а ціни на оренду житла просто космічні. Прямо зараз працюю над тим, щоб навчити обласні адміністрації в гуманітарному реагуванні бачити людей, а не перешкоду. А ще — над тим, як витягнути з Маріуполя нашу колишню соціальну працівницю з її хворою мамою та шістьма котами.

Щодня я вислуховую десятки різних історій, у яких одне-єдине питання: як ми будемо жити далі? В нас немає майбутнього. Не тому, що ми його не хочемо, а тому, що наш біль заважає нам спиратися на наші ресурси.

Тільки усвідомлення картинки майбутнього вказує на те, що людина адаптувалася до нової реальності. Але ми всі ще живемо на наших зруйнованих маріупольських вулицях.

Як допомагаюча організація ми поступово відновимося, відновимо наші родини, друзів тощо. Але потрібно трохи часу. Хоча б на усвідомлення того, що життя вже ніколи не буде таким, як раніше. Використовуючи це знання та наш новий досвід, ми зсередини формуємо програми допомоги іншим. І ви абсолютно праві: картинка майбутнього має для цього вирішальне значення.

«Дитині потрібна родина» — спільний проєкт медійників України та «Української мережі за права дитини». Разом ми розповідаємо про прийомні та опікунські сім'ї, родини усиновителів, дитячі будинки сімейного типу (ДБСТ), інтернатні заклади, які після початку повномасштабної війни мусили рятуватися з-під обстрілів до Західної України і за кордон, пристосовуючись до умов життя в евакуації. Ці історії допоможуть створити дорожню мапу дій на ниві захисту прав дитини та підтримки сім’ї в Україні після перемоги.

Цей матеріал публікується у межах реалізації проєкту ІСАР Єднання: «Розвиток адвокаційного потенціалу Громадської спілки «Українська мережа за права дитини» в формуванні державної політики в сфері захисту прав дитини і підтримки сім’ї».

Related video

Більше статей Алли Котляр читайте за посиланням.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК