КАРЛ МАННЕРГЕЙМ:МАРШАЛ, ЯКИЙ ПЕРЕМІГ СТАЛІНА

Влітку 1987 року ми з друзями відправилися шлюпками в похід по шхерах Ладозького озера. Північна природа була сповнена величі та якоїсь похмурої краси. Важко навіть було збагнути, яке, власне, "тисячоліття на дворі". Здавалося, що з чергової протоки ось-ось випливе корабель із рудими засмаглими вікінгами в рогатих шоломах чи човен з білявими фіннами у домотканих сорочках. Враження посилювала повна відсутність людей. Вже за кілька кілометрів від міста Сортовали не можна було зустріти живої душі. Кожний острів був безлюдним. Та на кожному з них можна було знайти сліди життя - старезну яблуню з покрученими вітами, напівзатоплену дренажну канаву, камені з фундаментів зруйнованих будинків... Лише черепа та людських кісток десь у траві бракувало для того, щоб здалося, що ходиш по руїнах середньовічного городища, сплюндрованого хижою чужинською ордою. Сплюндрованого жорстоко, дощенту, так, щоб і сліду не лишилося по його мешканцях. Утім, чому здалося? Власне, все так і було...

Ранньою весною за якихось п'ять десятків років перед нашою поїздкою люди, що споконвіку жили на цих островах, змушені були втікати світ за очі, покинувши свої домівки. Лічені старики, що вирішили залишитися під чужинською владою, прожили у своїх хуторах не більше двох тижнів - усіх їх було депортовано на північ Сибіру і жоден (!) з них ніколи не повернувся ані до рідних згарищ, ані до своїх дітей, що втекли на захід. "Визволителі" так ніколи і не змогли "перетравити" болотяні землі на холодному краю землі. На кількох десятках островів просто неможливо було створити колгосп - не було і немає таких човнів, щоб возити з острова на острів трактор "Бєларусь" чи комбайн "Дон". Отож усі покинуті хутори було безжально і методично зруйновано.

Після Радянсько-фінської війни 1939-1940 року Фінляндія втратила територію, де проживало 15 відсотків населення, "фінський Сочі" - Сортовалу, місто, де влітку часом можна навіть загоряти, найродючіші свої землі, які у росіян було визнано взагалі "непридатними для сільського господарства"...

Проте у кривавій, страшній, здавалося, безнадійній війні фінни відстояли найдорожче - свою незалежну державу. Фінляндія так ніколи і не стала ані "радянською", ані "народною" республікою, ні складовою частиною, ні сателітом СРСР. Енкаведисти так і не змогли провести масових депортацій "контрреволюційних і антирадянськи налаштованих елементів" з цієї країни, ніхто ніколи не заганяв у колгоспи хуторян Похьойс-Карьяли чи Кескі-Суомі, секретарі парткомів не розпинали кращих представників інтелігенції за "націоналістичні ухили у творчості", а роботяги Гельсінки не втрачали поволі людської подоби під впливом загального свинства радянського життя.

За все це фінни величезною мірою завдячують графу Карлу-Густафу-Емілю фон Маннергейму, маршалу та головнокомандувачу, регенту держави та президенту республіки, людині, яка двічі врятувала цю країну від червоного потопу, що мав би повністю залити її.

Шлях космополіта

Більшість з історичних діячів визначає сенс свого життя ще в ранній юності і неухильно прямує до раз і назавжди визначеної мети. А Карл Маннергейм знайшов своє призначення у віці 50 років. Потрібна була історична гроза у вигляді двох російських революцій 1917 року і кілька тижнів непростих роздумів та сумнівів, щоб генерал-лейтенант армії Миколи II написав заяву про вихід з російської служби і вирушив з Одеси на землю батьків, де він не жив 30 років, - створювати і захищати демократичну Фінляндію.

Досі точно не встановлено, в якому з маєтків свого батька - Лоухісаарі чи Вільнесі - народився майбутній маршал. Але достеменно відомо, що сталося це 4 червня 1867 року і він був третьою дитиною одного з найродовитіших аристократів Фінляндії графа Карла-Роберта фон Маннергейма та його дружини Хелени, уродженої фон Юлін.

Пращури Маннергейма прибули до Швеції, яка володіла тоді Фінляндією, у XVII сторіччі з Нідерландів. Прадід Карл-Ерік був лідером Аньяльської ліги, яка боролася проти шведського короля Густава III; у 1795 році засуджений до страти, і лише завдяки королівському помилуванню зберіг життя; у 1809 році, коли росіяни захопили Фінляндію, очолив делегацію станів новоствореного Великого князівства, яка домовлялася з російським царем Олександром I про статус країни у складі Імперії Романових. Дід Карл-Густаф-Еміль (на честь якого і було названо нашого героя) був головою Вищого апеляційного суду Фінляндії і вченим-біологом, а батько - відомим поетом, письменником і підприємцем. Бізнесова діяльність графа виявилася цілком невдалою, він збанкрутував і виїхав до Парижа, де провів останні роки життя в колі богеми. Маєтки батька було розпродано, і мати з дітьми змушена була жити в маєтку своєї мачухи. Коли Карл-Густафу-Емілю було чотирнадцять років, його мати померла, батька, який прожив ще 33 роки, він так ніколи більше і не побачив, і його освітою та вихованням займався брат покійної матері Альберт фон Юлін.

І батькова, і материна родини належали до шведської аристократії Фінляндії, їхньою рідною мовою була шведська. Шведи захопили країну ще у XII сторіччі, і на початок XIX віку фінську мову було практично витіснено з усіх сфер культурного вжитку - нею розмовляли лише селяни, які, втім, складали 80 відсотків населення країни. Не випадково, що першим пунктом вимог (чи побажань) громадян Фінляндії, які Маннергейм-прадід привіз до російського імператора, було затвердження шведської в якості єдиної мови адміністрації і суду у новоствореному Великому князівстві. Національне фінське відродження почалося лише в середині XIX сторіччя, і першою реакцією на це з боку шведської громади став випрошений в російського царя указ 1850 року, який забороняв видання книг фінською мовою. Лише за рік до народження майбутнього героя Зимової війни, у 1866 році, фінській громаді вдалося запровадити у початкових сільських школах викладання фінською мовою нарівні зі шведською.

Нині фінські патріоти намагаються довести, що родини Маннергеймів та Юлінів були двомовними, користувалися нарівні шведською і фінською, проте це виглядає доволі сумнівним. Принаймні, у 1918 році, коли Маннергейм повернувся до Фінляндії, він мав величезні труднощі у спілкуванні фінською та й потім, до самої смерті, розмовляв першою державною мовою країни з дуже помітним акцентом, припускаючися багатьох помилок.

Як би там не було, середню освіту Маннергейм здобував шведською - і в Гельсінському приватліцеї у 1874-80 роках, і в гімназії в Гаміні у 1881-82, і в Гамінському кадетському корпусі у 1882-1886 роках. З кадетського корпусу майбутнього маршала було з ганьбою виключено за численні порушення дисципліни. Лише наступного року він екстерном склав випускні іспити у Гельсінському приватліцеї і, отримавши атестат про середню освіту, зробив другу спробу військової кар'єри. Хоча ще в 1878 році у складі російської армії було створено окремі збройні сили автономної Фінляндії, молодий аристократ не горів бажанням служити у цьому провінційному корпусі. У 1887 році двадцятирічний Маннергейм вступив до одного з найпривілейованіших юнкерських училищ Росії - Миколаївського кавалерійського у Санкт-Петербурзі. Так розпочалася його тридцятирічна військова служба в імперській армії.

У Санкт-Петербурзі юнкер вже не бешкетував і через два роки з відзнакою закінчив училище, отримавши звання корнета. Прослуживши два роки в Польщі, Маннергейм 1891 року повернувся до Петербурга і став корнетом Лейб-гвардії Її Імператорської Величності Кінногвардійського полку - одного з найпривілейованіших полків російської гвардії. Наступного року він одружився з Анастасією, дочкою генерал-майора від кавалерії Миколи Арапова і мав з нею двох дочок - Анастасію та Софію. Аристократичне походження та вдалий шлюб сприяли блискучій кар'єрі гвардійського кавалериста, натомість стримував її брак коштів - золота гвардійська молодь, як правило, жила набагато "ширше", аніж це дозволяла порівняно скромна платня молодшого офіцера. Маннергейм же з Фінляндії ніякої матеріальної підтримки не отримував. Хоча, звичайно, вирішальне значення у кар'єрі відіграли його особисті якості - розум, лідерські здібності та відвага на полі бою. Гвардії поручик Маннергейм стояв у почесному караулі під час коронації останнього російського царя Миколи II. А восени 1905 року за особливу мужність, проявлену у битвах з японцями під Сандепу, Інкоу та Мукденом, спеціальним указом імператора йому було достроково присвоєно звання полковника.

1906 року французький вчений Поль Пелло звернувся до російського та китайського урядів за дозволом провести комплексну наукову археологічно-етнографічно-біологічну експедицію з Ташкента до Пекіна, дослідивши Західний (російський) та Східний (китайський) Туркестан. Російський уряд поставив умовою участь у експедиції російського "вченого", яким став полковник Маннергейм. Його кандидатуру підібрав особисто начальник Генштабу Паліцин. Маннергейм "подав у відставку" і навіть спеціально з'їздив до Фінляндії, щоб отримати замість загальноросійського фінляндський паспорт.

Кінна експедиція тривала понад два роки і зібрала величезну кількість різноманітних наукових матеріалів. Здобув славу етнографа та географа також і Маннергейм, який зробив за час експедиції понад 1300 фотографій. 1200 зібраних ним експонатів матеріальної культури сартів, киргизів, уйгурів та тібетців склали спеціальну експозицію в Національному музеї Гельсінки. Справжнім же підсумком його "наукової" роботи був секретний меморандум, де полковник обгрунтовував необхідність та можливість завоювання і включення до складу Російської імперії двох китайських провінцій - Сінцзяну та Ганьсу.

З 1913 року генерал-майор Маннергейм командував у Варшаві Окремою гвардійською кавалерійською бригадою, що складалася з лейб-гвардії Уланського Її Імператорської Величності полка і лейб-гвардії Гродненського гусарського полка.

Під час Першої світової війни бравий кавалерійський генерал послідовно командує бригадою, дивізією, оперативною групою з двох російських та трьох румунських дивізій, а з літа 1917 року - кавалерійським корпусом на Румунському фронті. Саме тоді він отримав звання генерал-лейтенанта, а ще перед цим - повний набір найвищих російських військових орденів за особисту відвагу та вдале керування військами. Генерал, що дотримувався правих поглядів, украй негативно сприйняв крах російської монархії і "революціонізацію" армії. Його неприязнь до соціалістів з Тимчасового уряду була взаємною, і 20 вересня 1917 року бойового генерала було знято з командування корпусом і відправлено у резерв штабу Одеського військового округу. Попри те, що Маннергейм сам написав заяву про це, пославшись на поганий стан здоров'я, у наказі про його переведення відзначалося, що "Маннергейм недостатньо розуміє суть демократичних перетворень, що відбуваються у Росії, а його ставлення до військових комісарів Тимчасового уряду є неприпустимим".

Осінні місяці 1917 року, бездіяльно проведені Маннергеймом у Одесі, стали, як він напише у спогадах, найважчими у житті. Він бачив, як руйнується армія, якій він віддав 30 років життя, як гине велика держава, якій він вірно служив. Зайве, мабуть, казати, що Жовтневий переворот у Петербурзі граф сприйняв украй негативно. Про службу більшовикам мови бути не могло. Маннергейм вирішував іншу дилему - долучитися до російського білогвардійського руху, що саме виникав тоді, а чи послужити маленькій країні, в якій він народився півстоліття тому. Серед уродженців Фінляндії Маннергейм був найвищим за рангом і авторитетом воєначальником. І спікер фінляндського парламенту Свінхуфвуд буквально бомбардував генерала листами, молячи його повернутися на батьківщину і очолити створювану фінську армію.

Маннергейм чудово знав, що проти реальної незалежності Фінляндії виступають практично усі росіяни - від ультрамонархістів до комуністів. І цілком можливо, що йому доведеться зустрітися на полі бою зі своїми колишніми товаришами по зброї. Отож морально вибір був дуже важкий. Зрештою, 1 січня 1918 року Маннергейм написав листа начальнику генерального штабу з проханням звільнити його з російської служби у зв'язку з тим, що він переходить у збройні сили незалежної Фінляндії. І виїхав до Гельсінки.

Війна за незалежність
і будівництво Лінії

Раднарком РРФСР офіційно визнав повну державну незалежність України і Фінляндії в один і той самий день - 31 грудня 1917 року. Але то зовсім не означало, що нова демократична, чи то пак соціалістична Росія справді почала будувати відносини зі своїми колишніми колоніями на засадах рівноправності та невтручання. Обом молодим державам довелося вести криваві війни за незалежність. "Маленька" різниця полягає лише в тому, що Фінляндія ту війну таки виграла, а Україна - програла. Тому, попри всі відмінності у розмірах, кліматі, географічному положенні, національному характері і таке інше, таке інше, таке інше, обидві країни виступають одна для одної своєрідним дзеркалом - що б було, якби реалізувався цей шанс, якби країна пішла у 1918-20 роках іншим шляхом...

4 грудня 1917 року Сейм проголосив незалежність Фінляндії, а вже 28 січня 1918 року комуністична меншість у ньому здійснила спробу захопити владу в країні. Так почалася недовга, тримісячна, але дуже запекла війна між "червоними" і "білими" фіннами. Маннергейм очолив Шюцкор (як називали себе "білі") ще 18 січня, отримавши від Сейму мандат головнокомандувача. Проте справжньої армії не було ані в білих, ані в червоних. Були лише нечисленні погано озброєні і навчені загони з обох боків. Червоногвардійцям вдалося захопити невелику, але найгустіше населену і розвинуту частину країни - все її південне узбережжя разом із столицею Гельсінки. Маннергейм змушений був перевести свій штаб до міста Ваза. В Фінляндії ще перебувало 40 тисяч військовослужбовців старої російської армії, яким Раднарком РРФСР наказав підтримувати "законний" уряд червоних у Гельсінки. Отож першою операцією Маннергейма на фінській службі було роззброєння своїх колишніх товаришів по зброї з російської армії. Цим було одночасно вбито двох зайців - ліквідовано загрозу втручання цих військ у фінську громадянську війну і значно ліпше озброєно білогвардійські загони, які перед тим мусили воювати фактично голими руками. Згодом, у березні та квітні в околицях Тампере, а також під Вііпурі наприкінці квітня основні сили фінських червоногвардійців було розгромлено, і "Фінляндська Соціалістична Республіка" наказала довго жити. Певну допомогу Маннергейму надали добровольці зі Швеції та німецький експедиційний корпус генерала фон дер Гольца.

Хоча сам Маннергейм, якому в ході цієї війни було присвоєно звання генерала від кавалерії, не брав безпосередньої участі в організації репресій білих проти червоних, вже тоді фінські комуністи наліпили йому ярлик "генерала- м'ясника". Білі бо справді не жаліли своїх червоних ворогів, і громадянська війна у Фінляндії була не менш жорстокою, аніж у Росії.

Під тиском Німеччини Радянська Росія у травні 1918 року згодилася розпочати переговори про мир з білим урядом Фінляндії за посередництвом Німеччини. Проте більшовики свідомо затягали переговори, не бажаючи визнавати реальну незалежність колишньої колонії, аж до осені 1918 року, коли в Німеччині сталася революція. Переговори відновилися лише 1920 року, коли Ленін висунув ідею про "міні-Брест" і вирішив домовитися заради "мирної передишки" не лише з Польщею та країнами Балтії, а й Фінляндією. І мир між більшовицькою Росією та Фінляндією було підписано у жовтні 1920-го в естонському місті Тарту.

В цілому ж, порівнюючи історичні долі наших двох країн, переконуємося, що бідній, маленькій Фінляндії поталанило все ж більше, ніж Україні, - у грудні 1917 року армію Муравйова було направлено на Київ, а не на Гельсінки. Оволодіння Україною більшовики визнали важливішим, аніж захоплення Фінляндії. А сил на вирішення обох цих завдань одночасно Радянський уряд Росії просто не мав.

Після перемоги над червоногвардійцями навесні 1918 року почали посилюватися суперечності між Маннергеймом та урядом і парламентом країни. Головнокомандувач вважав, що нова державна еліта зав'язала занадто тісні стосунки з Німеччиною. Це не подобалося йому, по-перше, через його загальну антинімецьку спрямованість, якої він набув у армії Романових, по-друге ж, генерал чудово розумів, що Німеччина неухильно наближається до нищівної поразки у Першій світовій війні. І пов'язувати долю молодої держави з кораблем, що йде на дно, принаймні необачно. Після ж поразки Німеччини, коли питання про обрання "королем Фінляндії та Карелії" родича Вільгельма II Фрідріха-Карла Гессенського відпало ніби само собою, регентом "королівства без короля" було обрано Маннергейма. Він стояв на чолі держави з грудня 1918 до липня 1919 року і робив усе можливе, щоб закріпити незалежність держави. Зокрема, він пропонував Колчаку, Денікіну та Юденичу підписати угоду, за якою російські білогвардійці визнали б незалежність Фінляндії, а фінни, натомість, допомогли б вигнати більшовиків з Петрограда. Проте "єдінонєділімщики" принципово відмовилися від такого компромісу.

Влітку 1919 року занадто правий і реакційний Маннергейм програв президентські вибори лівоцентристу Стольбергу і на 12 років відійшов від керівництва державою. Проте, колишній регент і відставний генерал залишався дуже впливовим політиком, зберігав величезний авторитет в армії, був головою Фінського Червоного Хреста, очолював Скаутську організацію, Товариство допомоги дітям, був директором одного з найбільших у країні Об'єднаного банку.

Голова Ради Оборони обходить стрій військ

У 1931 році новий президент Реландер запросив 64-річного генерала очолити Раду Оборони країни. Немолода вже людина розгорнула шалену активність на високій державній посаді. Маннергейм був переконаний, що більшовики ніколи не змиряться із незалежністю Фінляндії і при першій зручній нагоді спробують відновити контроль над колишньою провінцією Російської імперії. Тому він намагався сприяти розвиткові оборонної промисловості у Фінляндії (щоправда, без відчутних успіхів) і всіляко підвищувати боєздатність армії, покращувати її спорядження, "морально-політичну єдність армії та народу", як сказали б у Радянському Союзі. Проте улюбленим дітищем фельдмаршала стала система довгочасових фортифікаційних споруд на Карельському перешийку, яка отримала назву "Лінії Маннергейма". Споруджувати укріплення фінни почали тут ще у 1920 році, але справжнього розмаху будівництво набрало тільки за Маннергейма. В будівництві лінії брали участь англійські, французькі, німецькі і бельгійські військові інженери-фортифікатори. Загальна довжина лінії складала 135 кілометрів - від Ладозького озера до Фінської затоки, а глибина - 95 кілометрів. "Лінія Маннергейма" включала в себе передову (зона загороджень), головну, другу і тилову смуги оборони, дві проміжні смуги і відсічні позиції.

Маннергейм так і не встиг добудувати свою лінію до нападу СРСР на Фінляндію. Проте і те, що вже було зроблено, являло собою одну з найпотужніших фортифікаційних ліній у світі. Багато європейських країн захоплювалися тоді будівництвом подібних ліній. Проте ані славнозвісна французька "Лінія Мажіно", ані німецька "лінія Зігфріда", ані потужні чеські укріплення, ані радянські "укріпрайони" вздовж старого західного кордону не справили суттєвого впливу на перебіг Другої світової війни. Лінія Маннергейма виявилася єдиним прикладом справді ефективного використання такого типу споруд.

Зимова війна

Укладений у серпні 1939 року Пакт Молотова - Ріббентропа, згідно з яким два хижаки - гітлерівська Німеччина і сталінський Радянський Союз - поділили сфери впливу у Східній та Центральній Європі, приніс незлічені страждання народам цього регіону. Визначив цей пакт і майбутнє Фінляндії. Вона мала "влитися у братерську сім'ю радянських народів". Гітлер згодився, щоб Радянський Союз захопив "країну тисячі озер".

17 вересня 1939 року радянські війська вдарили в спину Польщі, яка стікала кров'ю в нерівній боротьбі з гітлерівською Німеччиною. Ще тривали конвульсії Польської держави, коли Радянський Союз в ультимативній формі запропонував Литві, Латвії, Естонії та Фінляндії укласти нові "Договори про дружбу та взаємну допомогу". Ці договори передбачали окупацію всіх чотирьох країн "обмеженими" контингентами радянських військ, припинення "антирадянської політики" - фактичне перетворення всіх цих малих держав на радянських сателітів. І це лише на першому етапі. Керівники колишніх російських колоній кинулися за допомогою і підтримкою як до Німеччини, так і до Британії і Франції. (А саме ж бо почалася "дивна війна" на Заході). Нацисти грубо відповіли, що балтійці мусять слухатися Сталіна, а французи та британці висловили якісь там протести, на які Сталін не зважав. Відтак 28 вересня Естонія, 5 жовтня Латвія і 10 жовтня 1939 року Литва фактично капітулювали перед Сталіним, підписавши запропоновані договори. Керівники цих країн вірили і не вірили облудним радянським обіцянкам про "невтручання" у внутрішні справи, "повагу суверенітету" тощо. Заспокоювали себе тим, що "все одно іншого виходу немає", оскільки крихітні країни нездатні протистояти величезній радянській військовій машині, а реальної допомоги від будь-якої з великих держав не варто сподіватися. Вони були жорстко покарані за свою слабкість, довірливість і надії "якось домовитися" - практично вся довоєнна політична еліта балтійських держав загинула у сибірських таборах, а народи зазнали незліченних страждань за 50 років радянської окупації. Вже влітку 1940 року державність трьох країн Балтії було ліквідовано і вони були анексовані Радянським Союзом. Капітулянтська ж позиція їхнього керівництва дозволила вибудувати міф про "добровільне возз'єднання" цих країн із СРСР.

І лише Фінляндія навідріз відмовилася підписати договір, що знову перетворював би її на фактичну радянську колонію. Це було 5 жовтня 1939 року - в той самий день, коли капітулювала Латвія. Сталін не чекав такої "упертості" з боку малесенької країни, яка в 55 разів (!) поступалася за населенням Радянському Союзові. Проте вже 14 жовтня СРСР запропонував Гельсінки "компромісний" варіант. Фіннам пропонувалося здати в оренду на 30 років порт Ханко для влаштування там радянської військово-морської бази, передати СРСР кілька островів у східній частині Фінської затоки, більшу частину Карельського перешийку та півострів Рибачий на півночі - всього 2761 кв. км в обмін на 5529 кв. км радянської території у Карелії. Спершу нові радянські пропозиції викликали незгоди серед фінляндського керівництва. Майбутній президент країни Юхо Паасіківі, який очолював фінську делегацію, назвав їх "поміркованими" і схилявся до того, щоб їх прийняти. Однак проти цього найрішучішим чином виступив Маннергейм. Справа полягала навіть не в тому, що навзамін за найгустіше (за фінськими, зрозуміло, мірками) населені райони країни пропонувалися безлюдні ліси та болота в Карелії. Радянський Союз хотів без бою зайняти славнозвісну "Лінію Маннергейма". В цьому випадку і так невисокі шанси фінської армії чинити успішний опір у випадку радянської агресії, зводилися практично до нуля. Сталін намагався використати досвід свого союзника Гітлера, який за рік перед тим спершу змусив Чехословаччину "добровільно" відмовитися від Судетської області разом із своїми оборонними спорудами, а через півроку захопив безборонну країну. І 9 листопада фінни відхилили і другу радянську пропозицію.

У 20-х числах листопада в радянських газетах з'явилися повідомлення про "постійні провокації білофінської воєнщини на радянському кордоні", про "повстання фінських трудящих проти буржуазного режиму", а 28 листопада з'явилося повідомлення про "робітничо-селянський уряд" нібито створений в якомусь місті на південному сході Фінляндії. І 30 листопада радянські "визволителі" рушили "на допомогу" цьому міфічному урядові. Сталін і не приховував, що вирішив показово покарати Фінляндію за непоступливість. Йшлося вже не про "відсунення" кордону, який проходив у "небезпечній близькості до Ленінграда", а про завоювання маленької країни. В цей день на трибуні Мавзолею поруч зі Сталіним стояв "видатний діяч міжнародного комуністичного руху" перший секретар Комуністичної партії Фінляндії Отто Куусінен, якому заздалегідь було відведено роль кремлівського сатрапа в підкореній Фінляндії. Сталін наказав військам Ленінградського військового округу протягом двох тижнів зломити опір фінської армії і окупувати всю країну. Так почалася одна з найганебніших війн в історії ХХ сторіччя. Цікаво, що всю вищевикладену інформацію можна отримати з відкритих джерел - радянських центральних газет листопада - грудня 1939 року. Але ніколи потім в жодному радянському джерелі не зустрічалися згадки про "робітничо-селянський уряд", на допомогу якому вирушили радянські визволителі. Героїчний, всенародний, самовідданий опір, який вчинила самозваним "визволителям" малесенька нація, зробив цю пропагандистську версію абсолютно неприйнятною. Проте ще й зараз, через 10 років після падіння комуністичної влади, російські історики в один голос стверджують, що "причиною виникнення Радянсько-фінської війни стала непоступлива позиція Гельсінки, який не враховував побажання радянської сторони про територіальні придбання на Карельському півострові і деяких островах Фінської затоки". Про справжню причину війни - бажання фіннів захистити свою свободу і незалежність, саме існування своєї держави від грубої і неспровокованої агресії, навіть не згадується.

З радянського боку за нинішніми оцінками Москви у війні брали участь близько 1 млн. військовослужбовців. За деякими західними даними їх було до 1,5 млн. Маршал Карл Маннергейм мав набагато менші сили. Загальна чисельність його військ складала 300 тисяч осіб, але лише 50 тис. відносилося до регулярної армії. Решта була напівпартизанські ополченські формування. Ще разючішим було співвідношення сил по артилерії, панцирній техніці. Стосовно ж авіації, то панування "сталінських соколів" у повітрі протягом усієї війни було повним - Фінляндія фактично не мала бойової авіації.

І попри це війська маршала Маннергейма три з половиною місяці чинили героїчний опір величезній радянській військовій машині. Лише в битві коло Суомуссалве у грудні 1939 - січні 1940 років було практично повністю знищено 163-тю і 44-ту піхотні радянські дивізії. Як підсумок, радянські війська втратили під Суомуссалве понад 27 тисяч чоловік убитими і замерзлими, а втрати фіннів склали лише 900 чоловік. Сталін, який перебував у стані певної ейфорії після переможної прогулянки радянських військ Західною Україною і Білоруссю за кілька місяців перед цим і після нищівної поразки, завданої японцями на Халхін-Голі, немов би потрапив під холодний душ. 7 січня 1940 року було створено Північний фронт, на Карельський перешийок безкінечним потоком гнали війська і техніку. Врешті, величезна чисельна і технічна перевага радянських військ принесла свої результати - через 3,5 місяці запеклих боїв усі смуги лінії Маннергейма в західній її частині було прорвано, і 13 березня радянські війська взяли місто Вііпурі (яке відтоді перетворилося на "русскій город Виборг"). Шлях на Гельсінки був відкритий. І все ж Сталін згодився з проханням фінського уряду про припинення бойових дій і ще 12 березня (за день до взяття Вііпурі) було підписано фактично без обговорення, "не читаючи" радянсько-фінський мирний договір. За ним Фінляндія втрачала весь Карельський перешийок та узбережжя Ладозького озера, деякі райони в Карелії та на Півночі, віддавала таки СРСР в оренду півострів Ханко. Здавалося б, Сталін переміг у війні, отримавши більше, аніж він вимагав у листопаді 1939-го. Але чому ж він відмовився від повного завоювання Фінляндії?

Насправді війна скінчилася ганебною поразкою СРСР. Фінські війська втратили загиблими 24900 чоловік (дуже суттєві втрати для такої маленької країни, майже 1 відсоток населення). Але ж червоноармійців лише загинуло від 150 до 200 тисяч (точні дані про втрати радянських військ у цій "малій" війні і досі залишаються таємницею). Ще сотні тисяч поранених і обморожених. Версія про добровільне входження Фінляндської Радянської Соціалістичної Республіки у склад СРСР, про робітників і селян, які із сльозами радості на очах зустрічали радянських воїнів-визволителів, не проходила вже ніяк. А Сталін же вів велику гру. Він сподівався, зрештою, "визволити" всю Європу, якщо не цілий світ. І тому зараз, на самому початку Другої світової, він не міг завдати такого удару по іміджу СРСР як "визволителя народів". Радянизацію Фінляндії було відкладено на потім. Це "потім", на щастя, так ніколи і не настало.

Десятки тисяч українців опинилися серед тих, хто безславно згинув на Карельському перешийку, воюючи проти народу, який захищав свою свободу, честь, людську гідність і краще майбутнє. Практично в кожній українській родині знайдеться якийсь далекий чи близький родич, друг, знайомий, односелець, який загинув чи був поранений "на фінській".

Реквіємом їм можуть служити слова Тараса Шевченка, присвячені другу, який загинув на іншій ганебній колоніальній війні - кавказькій:

"І тебе загнали,
мій друже єдиний,

Мій Якове добрий!
Не за Україну,

А за її ката довелось пролить

Кров добру, не чорну."

Що ж до фіннів, то за 60 років ми, наскільки мені відомо, не спромоглися в жодній формі вибачитися за те, що намагалися разом з росіянами та іншими народами неозорого Радянського Союзу зробити з цим волелюбним народом. Точніше, намагалися зробити нашими руками комуністичні бонзи.

Війна і мир

Зимова війна 1939-1940 років, у якій Маннергейм відстояв незалежність своєї країни від Сталіна, мала наслідки не лише для Фінляндії. Розлючений величезними втратами та ганебною неспроможністю швидко подолати настільки слабшого супротивника Сталін вигнав з посади наркома оборони "залізного" Климента Ворошилова. А Гітлер, який уважно стежив за "успіхами" свого нового союзника на Карельському перешийку, за підсумками Зимової війни прорік: "Радянський Союз - колос на глиняних ногах". Якщо вже, мовляв, маленька фінська армія могла так довго і успішно чинити опір Червоній Армії, то Вермахт рознесе її на шматки за кілька тижнів. Гітлер не врахував, що завойовувати чужі країни і боронити власну - зовсім різні речі.

А після Зимової війни Фінляндія почала помалу зализувати рани, розміщати людей, вигнаних зі своїх домівок на захоплених Совітами землях, будувати якісь укріплення на новому східному кордоні. Але трохи більше, ніж за рік, розпочалася німецько-радянська війна. Вже силою самих обставин "обрізана" Радянським Союзом Фінляндія була втягнута у війну на боці Німеччини. Фінни вийшли на свій старий кордон на Карельському перешийку, замкнувши з півночі кільце блокади Ленінграда і окупували райони радянської Карелії, населені переважно не росіянами, а саме карелами (більшість з яких, до речі, у 1944 році пішла на територію Фінляндії разом із "загарбниками"). Проте Гітлер був дуже незадоволений діями свого північного союзника, вимагаючи від нього активніших дій під Ленінградом, чи перерізати Мурманську залізницю, яка була однією з основних артерій доставки англо-американських товарів за ленд-лізом.

Маннергейм не проявляв надмірної активності. Він був зовсім не в захваті від нацистського режиму і в союзники до Гітлера його загнала лише лиха доля. Маршал Фінляндії (це звання він отримав як подарунок до 75-річчя 4 червня 1942 року) шукав можливостей вивести свою країну з війни, зберігши землі, захоплені було СРСР у 1940 році. Це, звичайно, було програмою-максимум. Як мінімум треба було зберегти державу як таку. Після перелому у війні під Сталінградом та Курськом поразка Німеччини ставала дедалі реальнішою і над незалежністю Фінляндії знову нависла загроза.

Верховний головнокомандувач вже давно був практичним правителем Фінляндії. І влітку 1944 року, на чергових президентських виборах, що проводилися попри військовий час, цей стан справ було формалізовано - маршал отримав повноваження президента. Саме Маннергейму та його команді вдалося вивести країну з війни без окупації її радянськими військами. Щоправда, втрачені у 1940 році землі знову відійшли до Радянського Союзу і до них долучився ще район Печенги. Але все ж таки Фінляндія не перетворилася на радянського сателіта, як це сталося, наприклад, з такими країнами, як Угорщина та Чехословаччина.

Попри особливий характер відносин, який склався у Фінляндії з "великим східним сусідом" після Другої світової війни - а Фінляндія не була членом ані НАТО, ані Європейського Союзу, і її господарство було зорієнтоване переважно на радянські ринки, ані основи ринкової економіки, ані багатопартійна демократична система у країні ніколи не потрапляли під загрозу.

Маннергейм же у 1946 році не став повторно виставляти свою кандидатуру у президенти. 79-річному маршалу вже важко було керувати державою за станом здоров'я.

Вийшовши у відставку, він прожив ще п'ять років. Більшу частину цього часу хворий Маннергейм провів на швейцарських курортах, і помер у Лозанні 27 січня 1951 року. Тіло його поховано на Центральному військовому цвинтарі у Гельсінки, а пам'ять залишається в серцях фіннів.

Замість епілогу

"Я хочу, щоб у свідомості майбутніх генерацій закарбувався лише один урок: незгода у власних лавах є смертельнішою за ворожі мечі, а внутрішні розбіжності відчиняють двері іноземним загарбникам. Народ Фінляндії показав у двох війнах, що єдина нація, навіть мала настільки, наскільки це взагалі можливо, здатна витримати небачений тиск і завдяки єдності пережити найстрашніші випробування, які тільки може принести доля".

Карл-Густаф-Еміль
фон Маннергейм.