Кам’янець-Подільський: туман і полум’я століть

Нужно мне было съездить в Каменец-Подольский...

Тарас Шевченко.
«Прогулка с удовольствием
и не без морали»

Потяг «Київ—Кам’янець-Подільський» не поспішає. Мабуть, так само повільно рухався і той, що 1914 року вперше відкривав залізничне сполучення із старовинним містом на Поділлі. Дивно, чому це плато, яке вивищується на 300 метрів над рівнем моря, мало історичну назву Пониззя?.. Може, тому що зовсім недалеко Карпати, а дністровий шлях виведе врешті на нульову відмітку — Чорне море?

Ранок. За вікном вагона сонце запалює червоним краєвид, і він стає схожим на марсіанський — зібрані поля іскрять інеєм, у долинах розтікається туман.

Красо України, Подолля!

Розкинулось мило, недбало!

Здається, що зроду недоля,

Що горе тебе не знавало!

Так писала про ці краї сімнадцятилітня Леся Українка...

Скриплять гальма. На будівлі вокзалу — назва кінцевої мети подорожі «Кам’янець-Подільський». Дослідникам топоніміки не треба ламати філологічних та історичних списів із приводу походження назви міста, до речі, найдревнішого у Хмельницькій області. Власне, колись було воно просто Кам’янцем, а аристократичну подвійність дістало, вочевидь, для того, щоб не загубитися в розсипах Каменів, Кам’янок, Кременців, розкиданих по Україні...

Таксисти, котрі розмістили свої авто обабіч явно неактивно ремонтованої привокзальної площі, пропонують швидко доправити до історичної частини міста. Ні, краще пішки, вулиця, що носить ім’я князів Коріатовичів, точно приведе куди треба. Початок подорожі містом не дуже надихає на естетичний оптимізм — традиційна для будь-якого регіону України околиця — жахлива антиархітектура часів семимильних кроків побудови комунізму. Навколо — кіоски, лотки, мікромагазинчики, ознаки щоденної боротьби громадян за існування, хотілось би сказати за добробут, але язик не повертається. Таки мав рацію Отто фон Бісмарк, коли пропонував будувати соціалізм в країні, якої не жаль... Ох, як важко видряпуватися з цієї халепи! Але занепадницькі настрої почали танути, мов туман, коли з мосту через річку Смотрич відкрився позолочений ранковим сонцем силует міста чи, вірніше, симбіозу міста і природи.

Якби Смотрич в’юнився десь на пласкій рівнині, була б це звичайна невелика швидка річка. Але споглядання величного каньйону змушує писати слово Час з великої літери. Скільки тисячоліть піщинка за піщинкою вода вигризала камінь, бігла до величного Дністра і далі-далі до Чорного моря... Можна не вдаватися до етнологічної дискусії, хто ж створив тут перше поселення — демократичні кроманьйонці чи імперські римляни. Адже головним творцем Кам’янця є природа — немов відчуваючи прихід феодально-замкової епохи, вона, вигнувши петлю Смотрича, підготувала ідеальний будівельний майданчик для середньовічного міста.

Півострів, який формою нагадує сандалію, немов загублену доісторичним велетом, оточений кріпосним ровом. Час і Вода видовбали його з ефективністю та кількістю переміщених кубометрів, якій позаздрили б будівничі єгипетських пірамід. Перед вузьким перешийком, що з’єднував півострів із суходолом, древня фортифікаційна логіка цілком розумно і передбачливо спорудила замок. Треба скоріше його побачити. Але просто пробігти через старе місто, не оглянувши його історичних принад, непробачно. Запасайтеся метрами фотоплівки або мільйонами цифр для своїх фотокамер, якщо маєте хист до малювання, не полінуйтеся прихопити із собою етюдник — цей тягар не виявиться зайвим.

Одна справа — гортати туристичні довідники, навіть найінформативніші та найрізнокольоровіші, зовсім інша — ступати по бруківці, вичовганій підошвами та підковами століть, заглядати в старі подвір’я, полохаючи патріархальних котів, торкаючись цеглин у стінах, які зводили давно зотлілі в забутих могилах невідомі майстри. Читаю в рекламному буклеті: «Старовинний Кам’янець — місто-музей. За кількістю цінних пам’яток історії та культури (152) поступається лише Києву і Львову». Ну, Київ, гадаю, скоро поступиться своєю першістю — ніяк не вдається позбутися паскудного відчуття того, що в столиці й досі діють диверсійні групи НКВС, єдина мета яких — зруйнувати все, що має ознаки історичної цінності. Хоча, може, це і не плід хворобливої уяви. Наприклад, у Дубенському замку на Рівненщині відступаючі радянські війська у 1991 році (так, так — не в 1941-му) видерли і вивезли із приміщень весь паркет XIX століття і підірвали бойлерну, аби позбавити замок тепла...

Болісно читати списки втрачених пам’яток Кам’янця, але навіть вандали воєнного лихоліття і варвари мирних часів вищербили свої зуби, намагаючись знищити унікальність цього подільського міста. Навіть конспективне вивчення його нагадує зріз всієї історії Європи. Не здивуюсь, якщо археологи таки накопають тут кістки якогось Ромула з Ремом, чи хоча б капітолійської вовчиці. Бо п’ятиарковий міст, первинну форму якого сьогодні можна уявити лише по старовинних гравюрах, викликає асоціації з римськими акведуками. Зі слідами трипільців взагалі проблем нема.

До середини XIII століття Кам’янець входив до складу Галицько-Волинського князівства (до речі, чому князівства? Адже Данило Галицький мав цілком юридичний титул короля Руського з 1253 р. Сам папа Інокентій IV прислав корону на інавгурацію). Далі — період конфлікту та співіснування з далекою східною кочовою цивілізацією. Звичка розглядати нашу історію за чорно-білими лубочними шкільними підручниками Ілловайського, які були обов’язковими в Російській імперії, так в’їлась у підсвідомість, що навіть у радянські часи, коли вважалося гарним тоном плюнути на все, що було до 1917 року, особливих змін у розмальовці сторінок минулого не відбулося. Період союзу з Литовською державою в історії УРСР взагалі схожий у більшості книжок на якесь теляче мукання. Хоча погляньте на українські прізвища — Литвиненків, Литовченків, Литвинів не менше, ніж Москаленків, Москалюків, Москалів. Звісно, Третій Рим ніяк не міг змиритися, що українці вже тоді сахнулися в бік Заходу, витіснивши разом з литовцями зі своїх теренів монголів із їхніми московськими намісниками. Може, саме за цю євроінтеграційність радянські виправлювачі історії намагались якомога рідше цитувати найдовгобородішого діяча з комуністичної квадриги Маркса—Енгельса—Леніна—Сталіна: «У той час, коли Росія потрапила під монгольське іго, Україна та Білорусія ввійшли до складу Литовської держави, завдяки чому уникнули поневолення татарськими загарбниками». Ось яку крамолу писав німець Енгельс!..

Звісно, за таке «пронатівське» шкідництво спільні дії українців та литовців просто необхідно було забути. Литовські князі Коріатовичі. Чи багато українців, окрім кам’янчан, знають щось про них? Так, їхня сильна рука почала зводити твердиню над Смотричем, яка й нині вражає кожного, хто її побачить. А чи не вартий карбування профіль того Федора Коріатовича, котрий після конфлікту з великим князем Литовським Вітовтом вивів 40 тисяч подолян за Карпати, завдяки чому можемо зі щирою душею показати дулю тому, хто намагається подискутувати на тему етнічної власності на Закарпаття?

Польське володарювання у Кам’янці було найтривалішим — із 1430 по 1793-й (з 1672 по 1699-й рр. Поділля належало Туреччині, про що і тепер нагадує мінарет, який послідовники Магомета раціонально, в традиціях стамбульської Ая-Софії, прибудували до стіни Кафедрального костьолу Кам’янця). Споглядання та порівняльна характеристика архітектури часів Речі Посполитої та Російської імперії (особливо її кульмінації — СРСР) змушує згадати Шевченкове безрадісне: «А чванитесь, що ми колись Польщу завалили!.. Правда ваша: Польща впала та й вас роздавила!».

Шукаю у Кам’янці вулицю Симона Петлюри. Адже тут в 1919—1920 рр. працював уряд УНР. Немає. Ні площі, ні провулка, ні пам’ятника. Ще страшно. Коротка історія ВКП(б) не дозволяє голосно своїх вшановувати...

Навіть коротка подорож Кам’янцем-Подільським змушує шукати відповіді на цілі розсипи глобальних та локальних запитань. І сам Бог велів, а міська влада Кам’янця дослухалась, аби перший військово-історичний фестиваль «Терра героїка-2005» відбувся саме у їхньому місті. Але про цю подію — наступна розповідь...