КАМУФЛЯЖНЕ ДИТИНСТВО З КРИМІНАЛЬНИМ МИНУЛИМ

Дуже хотілося дати цьому матеріалу помітний заголовок, щось на кшталт «Дітки в клітці». Але я стрималася. На такій темі не слід спекулювати.

…Тут немає конвоїрів і дротяних загорож під струмом. Але й свобода тут поняття умовне. Київська спеціалізована школа соціальної реабілітації, а простіше кажучи спецінтернат «для важких» — один із дев’яти в Україні. У ньому стають на шлях виправлення хлопчаки віком від 10 до 14 років. Для багатьох із них це третій етап виховання й освіти під опікою держави (перші два — будинок маляти і дитячий будинок).

На плацу перед головним корпусом школи самотньо нудьгує погруддя Антона Макаренка, позираючи на своїх послідовників. Мало що змінилося за 80 років. Мабуть, лише соціальна термінологія: безпритульних тепер називають маленькими бомжами, і при живих батьках багато їх стали соціальними сиротами, викинутими на вулицю.

Директор київської спецшколи Ігор Левчук переконаний, що держава такі установи має боготворити. Бо куди накажете розквартирувати сьогодні величезну армію сиріт, волоцюжок, бомженят? У притулки? Там їх, звісно, відмиють, переодягнуть, нагодують. А далі?

— Суспільство мусить подякувати нам за те, що ми цих дітей годуємо й навчаємо, і вони не лазять по квартирах та не крадуть, — каже Ігор Борисович.

…Десятирічному Артему прописана реабілітація в київській спецшколі на два роки. За злодійство. «Із хлопцями залізли в підвал до багатого дядька по шампанське. Самі пити не хотіли. Збиралися продати пляшки — гроші потрібні були. Нас упіймали. Судили. Ось я тут», — так розповів про себе маленький, худий, білявий хлоп’як. І філософськи, зовсім по-дорослому став розмірковувати про те, як усе ж таки добре, що його сюди послали, — хоч вивчиться.

Більшість вихованців спецшколи відбувають покарання, або, як тут кажуть, «виправляються» саме за злодійство. Мотив злочину в усіх практично один і той самий — потрібні були гроші. В основному — на задоволення власних бажань. Одинадцятирічного Гену батьки годували. Однак доход сім’ї, що складається з татусевої пенсії та маминої зарплати консьєржки, вочевидь, не дозволяв купувати синові солодке. Ось він і зазіхнув на апельсинні запаси шкільної їдальні.

За словами Ігоря Левчука, є в школі і випадкові правопорушники. Мишко — із багатодітної сім’ї. Батька немає. Якось пішов у село взяти (мовою судочинства це, поза сумнівом, звучатиме як «вкрасти») сіна. Було темно. Хлопчик підсвічував сірником. Випадково копиця спалахнула, і за псування державного майна Мишка засудили.

Взагалі дитячі справи годилося б розглядати на засіданнях «дитячих» судів у складі спеціально підготовлених служителів Феміди, ознайомлених не лише зі специфікою малолітньої злочинності, а й з особливостями психіки, соціальної адаптації, розвитку дитини. Але, на жаль, таке трапляється нечасто.

Якось у спецшколі засідав виїзний суд у справі одного з вихованців, який втік від «виправлення» і був викритий на волі в злодійстві. Суддя — жінка вразлива і жаліслива, дивлячись у ясні очі дванадцятилітнього втікача-злодюжки, визнала його невинним у скоєному, а до відповідальності притягла напарника, старшого за віком. «Виправданий» вийшов із залу засідань і виніс тіточці вирок: «Ну й дурепа!»

Втім, вийти зі спецшколи не так просто. Не в правовому, а в соціальному плані. Той, хто відбув визначений судом термін покарання, виходить на волю згідно з наказом директора спецшколи. Але дуже часто на волі його ніхто не чекає. «Виправлених» не поспішають забирати не тільки рідні (у кого вони є), а й державні установи, що відповідають за подальшу реабілітацію підлітка. Директор змушений сам розвозити підопічних по домівках.

Зазвичай за кілька місяців до закінчення терміну дирекція посилає за місцем проживання запит, щоб дізнатися, в яких умовах житиме й навчатиметься дитина після відбуття покарання. Траплялися випадки, коли діти ще довго залишалися в спецзакладі, бо їм нікуди було повертатися.

На волі екс-спецконтингент може продовжити навчання. Але якщо хлопцю вже виповнилося п’ятнадцять років, змусити навчатися його ніхто не може. Він «відсидів» неповну середню школу і попрощався з партою назавжди. Влаштувати ж такого юнака на роботу навіть у Києві — непросто. Як правило, йому необхідне не лише робоче місце зі скороченим робочим днем, а й житло. Останнє хоч і гарантоване де-юре, але де-факто сирота залишається без даху над головою. У кращому разі йому дають куток у гуртожитку.

Подальша доля спецшколярів багато в чому визначається їхнім кримінальним дитинством. Якщо дирекція столичного будинку «Малятко» всіляко намагається влаштувати життя своїм маленьким підопічним, що залишилися без батьківської опіки, і відсоток усиновлення там досить високий, то Ігор Левчук тільки руками розводить, мовляв, кому мої орли потрібні. Справді, навряд чи бездітна сім’я, котра зважилася всиновити дитину, ризикне назвати сином десятилітнього хлопчика зі схильністю до злодійства. Ось і виходить замкнене коло соціальної реабілітації: ці діти, по суті, нікому не потрібні — ні державі, ні суспільству... І тому такі інтернати залишаються для них єдиним прихистком. Потім іде аналогічне спецПТУ і доросле життя зі своїми жорсткими правилами та законами.

Сьогодні в нашому суспільстві обговорюється питання про доцільність системи колективного виховання, зокрема інтернатських установ. Противники цієї системи стверджують, що інтернати калічать здоров’я і психіку дітей, роблять їх своїми заручниками.

— Ми не вчимо їх жити, — погоджується Ігор Левчук. — Вони не адаптовані до нормальних соціальних умов. Багато підлітків не знають розмірів свого одягу, взуття. Найчастіше навіть не вміють правильно надягти майку...

Директор київської спецшколи вважає, що правильніше було б назвати очолювану ним установу школою соціальної та психологічної корекції або школою адаптації до нормальних умов життя. Мовляв, школа соціальної реабілітації не відповідає поставленим перед нею завданням — до чого реабілітувати підлітка, до минулого злодійського життя?

…Продзвенів дзвоник на перерву, і шкільний коридор заповнили діти в камуфляжі. У них немає традиційної шкільної форми. Але є свій спецодяг — камуфляжні роби маленького розміру. У них хлоп’ята схожі чи то на солдатиків, чи на арештантів. І чомусь в усіх вихованців спецшколи ясні безневинні очі й одна мрія на всіх — якомога швидше вийти на волю.